— Я навіть Мері про це не казала.
Ня-яв.
— А, Мері — єдина, хто піклується про мене в цьому маєтку. Вона мила й іноді дає мені їжу.
Ага, звісно ж...
Дівчина, гадки не маючи про думки кота, все одно обережно підібрала слова:
— Насправді, я добре пам'ятаю матінку.
Їй не було заздрісно, що графиня щоразу займала сторону Ллойда, не дивлячись на ситуацію. Але у нього була мати. І вона жила поруч.
Мері, граф та його дружина, а також їх син, певно, і гадки не мали, що Ронель прекрасно пам'ятала свою мати. Безсонними ночами вона відчувала її м'які обійми та чула тихий наспів колискової.
Кіт відповів м'яким помахом хвоста. Заплакане обличчя Ронель розпливлося в усмішці. Дівчина знайшла в цьому маленькому білому створінні втіху.
— ...Дякую. Правда.
Вона розсміялася, відчуваючи тепло та вагу пухнастого тіла у себе на колінах. Кіт кліпнув своїми блакитними очима та голосно замуркотів. Можливо, Ронель це лише собі вигадала, але їй більше не було холодно. Дівчинка почухала кота за вушком. А тоді зарилася носом у м'яку шерсть і потерлася об неї щокою.
Наступила глибока ніч. За вікном дзижчали коники. Назовні вітер шумів у всіх напрямках, розганяючи по землі садові тіні. Було дуже холодно. Але їй — тепло.
Зовсім скоро дівчинка заснула, і її дихання стало глибоким та тихим. Кіт, що нерухомо лежав, вдаючи, що спить, повільно розплющив очі.
Маючи Рейнарда Дункана, найбагатшу людину імперії, як свого дворецького, Рубі вже давно звик засинати серед розкішних постелей. Цей брудний сарай та коліна худорлявої дівчини ні в яке порівняння не йшли з його улюбленими подушками з гусячого пуху.
Гм. Рубі підібгав під себе хвоста. Створене ним закляття не давало холодному повітрю дістатися дівчинки та гріло її, і зморшки на її лобі розгладилися. Він уважно оглянув її бліде худе обличчя.
Що ж тобі сниться? Кошмар чи щасливий сон?
Помітивши, що дитина тихо схлипує, кіт м'яко поклав лапку на її обличчя. Гладкими подушечками погладив її щоку. На щастя, здається, вона не плакала.
Тому Рубі терпляче чекав, поки дівчинка вертілася уві сні, в пошуці зручної пози для сну. А тоді помітив, що небо на горизонті почало світлішати.
Світало. Сонце вийшло з-за горизонту, освітлюючи небо та проганяючи ніч.
Тепер, коли настав ранок, треба було повертатися.
Рубі вагався, вилизуючи свої лапи. Він ще довго думав, а тоді обережно зліз з дитячих рук та зник у віконній рамі.
Кіт озирнувся на останок, перш ніж піти.
⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅
Розсвіло. Ранок був сонячним, на небі було лише кілька пухнастих білих хмаринок. М'яке сонячне проміння розливалося однією з кімнат маєтку Дунканів, де жінка монотонно звітувала, стоячи біля вікна. Погляд очей, схованих за окулярами в роговій оправі, був уважним та пронизливим. Мішель Сміт була секретаркою спадкоємиці роду Дункан, Айсель Дункан.
— ...це був заповіт сера Рейнарда Дункана, — вона поправила окуляри, закінчуючи звіт.
Після секундного мовчання Айсель важко зітхнула, випускаючи з губ зеленуватий дим від курильної сигари, скрученої з тишленських пелюсток.
— Повтори.
— Прошу?
Айсель мляво та байдуже відповіла:
— Ту дурню, що ти щойно сказала. Повтори.
Мішель переводила погляд з паперів у руках на свою начальницю і назад. Від дорогого глянцевого паперу до шикарної красуні з пишними формами. Від прекрасної жінки в червоному шовковому халаті, що сиділа схрестивши ноги, до паперів, що пахли трояндами.
«Заповіт», — красувався золотавий напис зверху. Папери в її руках були нічим іншим, як копією оригінального заповіту, позавчора підписаного Рейнардом Дунканом особисто.
Мішель спокійно почала перечитувати заповіт, але Айсель зупинила її помахом руки.
— Не про те, що 85% відсотків власності переходять мені, а 5% моєму безробітному батькові. Перечитай останню вимогу.
Жінка знуджено гралася своїм чорним, як вугілля, волоссям. В погляді червоних очей, під пишними віями, читалося глибоке невдоволення.
— «І наостанок 10% власності має бути передано наступному власнику, якого обере собі кіт Рубі»... Ви про цю вимогу?
Айсель тихо пирснула зі сміху, а тоді, після невеликої паузи, поплескала в долоні, саркастично промовляючи:
— Мій любий дідусь на старості літ остаточно збожеволів.
10% було лише крихтою усього статку. Зрештою, вона все одно отримає свої 85%. Однак, навіть ці 10% власності «Рейнарда Дункана» — шалена сума грошей, здатна змінити економіку всієї імперії.
Який дурень лишить таку відповідальність наступному власнику кота, навіть не знаючи, що той з ними робитиме? Це ж не інакше як божевілля.
Айсель насупилася, потираючи скроні. А коли вона подумала про улюбленого білого кота дідуся, їй стало ще гірше.
Суворий, вибагливий... У цього кота був жахливий характер. Бідній людині, якій в майбутньому доведеться служити цьому котові, можна тільки поспівчувати. Виділити на кота 10% всього статку... Чи не час було привести дідуся до тями?
Айсель відклала цигарку в криштальну попільничку, інкрустовану маленькими діамантами. Коли та піднялася з крісла, Мішель спитала:
— Ви до Володаря?
— Так. Хочу перевірити, наскільки він у здоровому глузді.
Зрештою, вона була єдиною спадкоємицею.
Жінка пройшла коридором, прикрашеним картинами відомих майстрів, антикварними скульптурами, вишуканими гобеленами та оксамитовими фіранками. Постукала у руді двері з волоського горіха.
— Заходьте, — відповів грайливий голос.
Айсель відчинила двері та схрестила руки, спершись плечем на раму дверей та всім своїм виглядом показуючи невдоволення.
— Пізно ти, Айсі, — насварив онуку Рейнард Дункан.
Погляд жінки став різкішим. Рейнард весело продовжив:
— Наш Рубі вже пішов шукати нового власника. Хіба ти не в захваті?
Айсель стисла зуби, несвідомо суплячись.
— Дідусю, — почала вона важким тоном. Рейнард зустрівся з пронизливим поглядом онуки. — Яка адекватна людина...
Пролунав стук. Рейнард та Айсель озирнулися. Білий кіт ґречно стукав у вікно.
Кіт, що пішов на пошуки свого нового дворецького, нарешті повернувся додому. Широко всміхаючись, Рейнард відчинив вікно, щойно побачив білого хвоста, і підняв Рубі на руки.
— Як пройшла прогулянка, Рубі? Знайшов собі наступного дворецького?
Що, вибачте? Це він так власника кота називає?
Айсель вирячилася на свого діда. Не звертаючи на неї увагу, кіт ткнув передньою лапою в Рейнардове плече.
Швидше замовляй їжу, дворецький.
Рейнард прекрасно зрозумів натяк та благоговійно спитав:
— Що ти б хотів поїсти? Високоякісного лосося з Вірду? Органічні курячі грудки з Істелоту?
Перше звучить краще, няв.
Щойно кіт нявкнув, Рейнард вискочив зі свого кабінету та кинувся виконувати прохання. Його онука так і лишилася стояти, забута. На користь кота.
Айсель довго та протяжно зітхнула. Який втомлюючий ранок.
— Гей.
Рубі коротко глянув на неї, перш ніж відвернутися, не приділяючи їй жодної уваги. Рейнард би зробив комплімент його нескінченній витонченості, тоді як Айсель, якій не судилося стати котячою дворецькою, грубо кинула:
— Ти ж знаєш, що ти не звичайний кіт, правда?
Забагато говориш, маленька людино. Я голодний, тому поквап свого діда. Скільки ще мені чекати свою страву? — читалося в його погляді, зверненому до жінки.
Вона роздратовано сказала:
— Обери гідного власника.
Кіт ще раз нявкнув, ніби кажучи, що та йому набридла.
Скуштувавши лосося, який Рейнард приніс з усією турботою, Рубі облизався та взявся вмиватися. Сьогодні день, коли він зустріне кандидатку на роль дворецького, тож варто трохи причепуритися.
Ось так, я у своєму найкращому вигляді! — вдоволено нявкнув кіт, дивлячись у дзеркало та обираючи сапфірову стрічку, що пасувала до очей.
Як і очікувалося, прекрасний, — думав він. Яку ж ганьбу він відчув, коли кандидатка у дворецькі відмовилася його гладити. Рубі поклявся, що цього разу не відпустить її, поки не отримає бажані пестощі.
— Наш Рубі... красунчик... — тихо сказав Рейнард, витягнувши руку, але кіт уникнув його доторку. А тоді вискочив у вікно, лишаючи господаря плакати позаду.
Туп. Маленькі білі лапки м'яко приземлилися на дах. Рубі побіг далі. Принюхуючись до м'якого аромату вітру, він думав як найшвидше дістатися до кандидатки у дворецькі.
Та дитина була теплою. Якщо вона сьогодні мене не погладить, я вдарю її хвостом, — ще раз поклявся собі Рубі та глянув на своє відображення в ріці поруч. Він вірив, що такий вигляд здатен причарувати будь-кого. — Кандидатка у дворецькі має знати, як я причепурився для неї.
Прискорюючи крок, кіт пихато погрожував їй у думках.
Останній поворот.
Наблизившись до рогу будинку, він почув м'який лагідний сміх. Рубі, впізнавши голос кандидатки у дворецькі, нашорошив вуха.
Га?..
Швидко оббігаючи стіну, Рубі фиркнув. Дівча, на голові якої сидів жайворонок, манила до себе пташок.
Хшш. Вже зраджуєш мені?
Рубі миттєво кинувся вперед, аби покарати її.
Далі
Розділ 3 - Ти прийшов, наче сон (3)
Ближче до світанку прийшла Мері й принесла кукурудзяну кашу. Та була прісною на смак, але Ронель все одно зраділа: не треба було зайвий раз ходити в маєток. — Юний пан Ллойд сьогодні поїхав на полювання, — м'яко, але рішуче сказала жінка, коли дівчинка відставила порожню миску. — Правда? — Так. Графиня поїхала з ним, тому можете гратися скільки забажаєте, міс. Тільки не влаштовуйте безлад. — Дякую! — ввічливо відповіла дівчинка та вискочила в сад. До опівдня на яскраві сонячні промені вилізли пограти жайворонки. Тварини завжди любили Ронель: варто було присісти десь, обов'язково на плече сяде горобчик. Або кролик застрибне на коліна. Чи білочка подарує жолудь. Тому, помітивши дівчинку, птахи одразу ж ринулися в її напрямку. — Привіт, як ви? — весело привіталася Ронель. Пташки літали навколо неї, радісно наспівуючи свої пісні. Всі три з них сіли на дівчинку: хто на плечі, хто на коліна. — Мг, я теж сьогодні снідала! Було смачно. Лунав звук помаху крил та цвірінькання. Ронель всміхнулася та простягнула долоню, щоб пташки могли зручніше на ній влаштуватися. — До того ж мадам та юний пан поїхали з дому, аби розважитися. Їх тут немає. Ах, а ще вчора до мене завітав гарний котик! Він був дуже милим та лагідним... За мить зверху приземлився кіт та боляче вдарив Ронель хвостом по руці. Птахи, розлетівшись від несподіваної атаки, глянули як дівчинка зі сльозами на очах погладила вдарену руку. Кіт тільки продовжив бити її хвостом. Зовсім він не милий, — цвірінькали жайворонки, спостерігаючи за цим. І зовсім не лагідний, — погодилося кілька пташок по сусідству. Не розуміючи їх, Ронель тільки кліпала очима повними сліз та простягнула руки, щоби пригорнути до себе кота. Кіт борсався, намагаючись вибратися. Після довгого пручання, він тільки холодно глянув на пташок. Вона моя. Птах збентежив власницький погляд його блакитних очей. Але ми перші прийшли... — похмуро заперечила птаха, впиваючись кігтями в ґрунт. — Безпечно вчора дістався додому? — тремтячим голосом спитала Ронель у вже більш-менш спокійного кота. Роздратований Рубі несвідомо замурчав в її міцних обіймах. О ні, цього не має бути. Кіт, що намагався покарати власницю, яка насмілилася йому зраджувати, коли він не бачив, невдоволено муркотів собі під ніс. Але в її руках так добре... не можу... пручатися... — Я добре поїла зранку. Сподіваюся, ти теж з'їв щось смачненьке. Звісно ж я добре поїв. Свіжий висококласний лосось завжди смачний, запам'ятай собі. Рубі ткнув носом в руку дівчинки, показово її підкидаючи. Ронель слухняно погладила його від голови до спини. Попри грізний погляд кота, крилаті все ще спостерігали за ними з відстані. Чого сидите? Годі витріщатися, забирайтеся. Ти такий злий! Рубі грізно зиркав на них. Птахи, своєю чергою, сварливо тріпотіли крилами. Але, гадки не маючи про їх чвари, дівчинка продовжувала ніжно гладити кота. Гарна погода, я ситий, її обійми — теплі та лагідні... як добре. Рубі вже збирався поспати, як раптом усвідомив, що Ронель його більше не гладить. — Залишся тут, котику. Тобі не варто виходити... Кандидатка у дворецькі мовчки поставила його на землю, її ноги тремтіли від страху. Рубі напружився. Птахи тривожно спостерігали за ними. Що відбувається? Кіт широко розплющив очі та нашорошив вуха. — Гей, дурепо! — пролунав неприємний дратуючий голос. Ллойд, грюкнувши дверима в сад, швидко наблизився до дівчинки. — Невже ти вчора не замерзла насмерть? — Вибачте... — Чому не померла? Ронель мовчки слухала критику Ллойда. — Звісно, тобі має бути шкода. Чому ти все ще жива? Однак Рубі, на відміну від дівчинки, не збирався цього терпіти. Він кинувся на хлопця. Його гострі кігті впилися в Ллойдову щоку, і той скрикнув. — А-а! Що це в біса таке?!! Міцною хваткою схопивши Рубі, він відкинув його убік. Ронель, що до того завмерла від страху, ринулася, щоб врятувати безпорадну тварину від невдалого падіння. Вона покотилася по землі з котом у руках. В рот забилася гірка земля, а спину настільки боляче подерли колючі гілки, що з очей бризнули сльози. — Мам!!! Мамо!!! — закричав Ллойд, біжучи в маєток. — Мері, де моя рушниця?! Я знаю, ви ще не склали її! — Ні! — в паніці вигукнула Ронель та підняла Рубі. Вона стрибала вверх-вниз, ніби намагалася підсадити кота на стіну. Рубі, все ще в руках нової кандидатки у дворецькі, вирячив очі. Що ти робиш, кандидатко у дворецькі?.. — Котику, тобі треба тікати! Намагаючись вигадати, як же Рубі втекти, Ронель потягнулася вільною рукою до птах, але ті, нервово щебечучи, уникли її дотику. Здавалося, вони хотіли ще лишитися, але все ж полетіли та сховалися серед крони дерев. І тільки білий кіт лишався спокійним. Поки потенційна майбутня дворецька переступала з ноги на ногу, Рубі байдуже махав хвостом. Щоб я і програв хлопцю, який поводиться, як дикий? Якого біса ти так нервуєш? Шкодую тільки, що не встиг дати йому ще прочуханки! — Котику... Але кандидатка у дворецькі так не думала. Дівчинка з блондинистим волоссям була готова розридатися. — Ллойд прийде з рушницею, тобі треба тікати. Розумієш? Почувши її благанням, Рубі смикнув хвостом. Він раптом задумався, а що ж буде з його кандидаткою у дворецькі, якщо він зараз лишить її саму. Бах! — пролунав постріл. Ронель мимоволі присіла. Ні! Котику не можна постраждати! Ллойд вже одного разу завдав шкоди єноту, якого вона доглядала. — Тікай, котику, — прошепотіла Ронель. Далекі кроки Ллойда були подібно грому. — Геть, покручко, поки я й тебе не пристрелив. Вона напружено озирнулася та подивилася на Ллойдові насуплені брови. Його підборіддям стікала кров з яскраво-багряних слідів на лівій щоці. — Я сказав «геть». Здохнути захотіла? — Ллойд підняв рушницю, прицілюючись. Ронель не сумнівалася. Мері якось сказала, що коти завжди приземляються на чотири лапи. Мені поталанило сьогодні поснідати. Вчора я б навіть не наважилася на це сподіватися. Дівчина щосили кинула кота за інший бік стіни. Коти дуже гнучкі, тож з ним все буде добре... — Гей, що ти робиш з моєю здобиччю?!! — верещав Ллойд, хапаючи її за волосся та смикаючи до себе. — Ми проявили доброту, дали тобі дах над головою, а ти — крадеш?! Чим сильніше ставала його хватка, тим сильніше зростала тривога Ронель. Вона закусила губу, дозволяючи хлопцю силоміць затягнути себе в маєток. ⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅ Рубі приземлився на землю, не розуміючи, чого це його раптом кинули. Звісно, завдяки своїм котячим інстинктам він безпечно приземлився, але... Боже, кандидатко у дворецькі, що ти наробила?! Це ж був ідеальний момент, щоб повисмикувати волосся цієї дрібноти! — він невдоволено тупотів лапами по землі, аж раптом напружився, почувши голос з іншого боку стіни. — Гей, що ти робиш з моєю здобиччю?!! Мить тиші. — Ми проявили доброту, дали тобі дах над головою, а ти — крадеш?! Що сказав?! Вона нічно не крала! Що за маячню ти белькочеш, злий дурний нахабо?! Рубі стиснув зуби та приготувався стрибнути, але раптом завмер, переставши навіть хвостом махати. Так не піде. Такими темпами все тільки повториться. Він повільно випростався. Рубі не міг лишатися тут вічно, — звісно, хто ж відмовиться від пухнастої перини найвищого класу! — а щойно він піде, цей клятий пройдисвіт знову займатиме його кандидатку у дворецькі. Рубі махнув розпатланим після обійм дівчини хвостом. Точно, я просто назначу її дворецькою, а не кандидаткою. Дочекайся мене, дворецька! — голосно нявкав він, не знаючи, що Ронель вже затягнули в будинок. — Сьогодні ввечері чи завтра пообіді я приведу свого старого дворецького, Рейнарда, або його вередливу онуку, Айсель! Не думаю, що зможу сам забрати свою наступну дворецьку. Рубі щодуху чкурнув геть. Сухе опале листя з хрускотом ламалося під його лапами. Опинившись вдома, Рубі одразу ж попрямував до Рейнардового кабінету. Де дворецький?! Відповідай, дворецький! — люто нявчав він, приземлившись на підлогу, але Рейнарда не побачив. — Невже в бібліотеці? Напевно! Але не знайшовши чоловіка і там, Рубі вибіг в коридор та насупився. Тільки почувши його, Рейнард завжди одразу ж виходив, а тут наче крізь землю провалився. Клятий дворецький! Обійдуся без тебе! Чув би це Рейнард — однозначно розплакався б. Рубі кинувся далі коридором, застеленому м'яким килимом. Хс-с, де ж ти?! За спиною кота відчинилися двері. Ноги в туфлях на підборах елегантно ступили на товстий килим. Кілька разів цокнувши язиком, жінка заговорила: — Знову всюди котяча шерсть. — Пані Айсель, для котів нормально втрачати багато шерсті. — Линяти для них нормально? Заздрю. Можливо, варто було б пересадити цю шерсть дідові на голову. — Сер Дункан ще не настільки активно втрачає волосся. — Скоро почне, інакше я сама йому патли повисми... знову цей кіт, — мляво протягнула вона. Рубі з гарчанням смикав поділ сукні Айсель. Побачивши його відчайдушну поведінку, вона скептично вигнула брови. — Отакої, невже ваша милість зволіла звернути увагу на цю дрібну прислугу? Але Рубі не дав їй спокій. Коридором відлунював його несамовитий крик: Врятуй мою дворецьку, людино.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!