Ти прийшов, наче сон (2)

— Я навіть Мері про це не казала.

Ня-яв.

— А, Мері — єдина, хто піклується про мене в цьому маєтку. Вона мила й іноді дає мені їжу.

Ага, звісно ж...

Дівчина, гадки не маючи про думки кота, все одно обережно підібрала слова:

— Насправді, я добре пам'ятаю матінку.

Їй не було заздрісно, що графиня щоразу займала сторону Ллойда, не дивлячись на ситуацію. Але у нього була мати. І вона жила поруч.

Мері, граф та його дружина, а також їх син, певно, і гадки не мали, що Ронель прекрасно пам'ятала свою мати. Безсонними ночами вона відчувала її м'які обійми та чула тихий наспів колискової.

Кіт відповів м'яким помахом хвоста. Заплакане обличчя Ронель розпливлося в усмішці. Дівчина знайшла в цьому маленькому білому створінні втіху.

— ...Дякую. Правда.

Вона розсміялася, відчуваючи тепло та вагу пухнастого тіла у себе на колінах. Кіт кліпнув своїми блакитними очима та голосно замуркотів. Можливо, Ронель це лише собі вигадала, але їй більше не було холодно. Дівчинка почухала кота за вушком. А тоді зарилася носом у м'яку шерсть і потерлася об неї щокою.

Наступила глибока ніч. За вікном дзижчали коники. Назовні вітер шумів у всіх напрямках, розганяючи по землі садові тіні. Було дуже холодно. Але їй — тепло.

Зовсім скоро дівчинка заснула, і її дихання стало глибоким та тихим. Кіт, що нерухомо лежав, вдаючи, що спить, повільно розплющив очі.

Маючи Рейнарда Дункана, найбагатшу людину імперії, як свого дворецького, Рубі вже давно звик засинати серед розкішних постелей. Цей брудний сарай та коліна худорлявої дівчини ні в яке порівняння не йшли з його улюбленими подушками з гусячого пуху.

Гм. Рубі підібгав під себе хвоста. Створене ним закляття не давало холодному повітрю дістатися дівчинки та гріло її, і зморшки на її лобі розгладилися. Він уважно оглянув її бліде худе обличчя.

Що ж тобі сниться? Кошмар чи щасливий сон?

Помітивши, що дитина тихо схлипує, кіт м'яко поклав лапку на її обличчя. Гладкими подушечками погладив її щоку. На щастя, здається, вона не плакала.

Тому Рубі терпляче чекав, поки дівчинка вертілася уві сні, в пошуці зручної пози для сну. А тоді помітив, що небо на горизонті почало світлішати.

Світало. Сонце вийшло з-за горизонту, освітлюючи небо та проганяючи ніч.

Тепер, коли настав ранок, треба було повертатися.

Рубі вагався, вилизуючи свої лапи. Він ще довго думав, а тоді обережно зліз з дитячих рук та зник у віконній рамі.

Кіт озирнувся на останок, перш ніж піти.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Розсвіло. Ранок був сонячним, на небі було лише кілька пухнастих білих хмаринок. М'яке сонячне проміння розливалося однією з кімнат маєтку Дунканів, де жінка монотонно звітувала, стоячи біля вікна. Погляд очей, схованих за окулярами в роговій оправі, був уважним та пронизливим. Мішель Сміт була секретаркою спадкоємиці роду Дункан, Айсель Дункан.

— ...це був заповіт сера Рейнарда Дункана, — вона поправила окуляри, закінчуючи звіт.

Після секундного мовчання Айсель важко зітхнула, випускаючи з губ зеленуватий дим від курильної сигари, скрученої з тишленських пелюсток.

— Повтори.

— Прошу?

Айсель мляво та байдуже відповіла:

— Ту дурню, що ти щойно сказала. Повтори.

Мішель переводила погляд з паперів у руках на свою начальницю і назад. Від дорогого глянцевого паперу до шикарної красуні з пишними формами. Від прекрасної жінки в червоному шовковому халаті, що сиділа схрестивши ноги, до паперів, що пахли трояндами.

«Заповіт», — красувався золотавий напис зверху. Папери в її руках були нічим іншим, як копією оригінального заповіту, позавчора підписаного Рейнардом Дунканом особисто.

Мішель спокійно почала перечитувати заповіт, але Айсель зупинила її помахом руки.

— Не про те, що 85% відсотків власності переходять мені, а 5% моєму безробітному батькові. Перечитай останню вимогу.

Жінка знуджено гралася своїм чорним, як вугілля, волоссям. В погляді червоних очей, під пишними віями, читалося глибоке невдоволення.

— «І наостанок 10% власності має бути передано наступному власнику, якого обере собі кіт Рубі»... Ви про цю вимогу?

Айсель тихо пирснула зі сміху, а тоді, після невеликої паузи, поплескала в долоні, саркастично промовляючи:

— Мій любий дідусь на старості літ остаточно збожеволів.

10% було лише крихтою усього статку. Зрештою, вона все одно отримає свої 85%. Однак, навіть ці 10% власності «Рейнарда Дункана» — шалена сума грошей, здатна змінити економіку всієї імперії.

Який дурень лишить таку відповідальність наступному власнику кота, навіть не знаючи, що той з ними робитиме? Це ж не інакше як божевілля.

Айсель насупилася, потираючи скроні. А коли вона подумала про улюбленого білого кота дідуся, їй стало ще гірше.

Суворий, вибагливий... У цього кота був жахливий характер. Бідній людині, якій в майбутньому доведеться служити цьому котові, можна тільки поспівчувати. Виділити на кота 10% всього статку... Чи не час було привести дідуся до тями?

Айсель відклала цигарку в криштальну попільничку, інкрустовану маленькими діамантами. Коли та піднялася з крісла, Мішель спитала:

— Ви до Володаря?

— Так. Хочу перевірити, наскільки він у здоровому глузді.

Зрештою, вона була єдиною спадкоємицею.

Жінка пройшла коридором, прикрашеним картинами відомих майстрів, антикварними скульптурами, вишуканими гобеленами та оксамитовими фіранками. Постукала у руді двері з волоського горіха.

— Заходьте, — відповів грайливий голос.

Айсель відчинила двері та схрестила руки, спершись плечем на раму дверей та всім своїм виглядом показуючи невдоволення.

— Пізно ти, Айсі, — насварив онуку Рейнард Дункан.

Погляд жінки став різкішим. Рейнард весело продовжив:

— Наш Рубі вже пішов шукати нового власника. Хіба ти не в захваті?

Айсель стисла зуби, несвідомо суплячись.

— Дідусю, — почала вона важким тоном. Рейнард зустрівся з пронизливим поглядом онуки. — Яка адекватна людина...

Пролунав стук. Рейнард та Айсель озирнулися. Білий кіт ґречно стукав у вікно.

Кіт, що пішов на пошуки свого нового дворецького, нарешті повернувся додому. Широко всміхаючись, Рейнард відчинив вікно, щойно побачив білого хвоста, і підняв Рубі на руки.

— Як пройшла прогулянка, Рубі? Знайшов собі наступного дворецького?

Що, вибачте? Це він так власника кота називає?

Айсель вирячилася на свого діда. Не звертаючи на неї увагу, кіт ткнув передньою лапою в Рейнардове плече.

Швидше замовляй їжу, дворецький.

Рейнард прекрасно зрозумів натяк та благоговійно спитав:

— Що ти б хотів поїсти? Високоякісного лосося з Вірду? Органічні курячі грудки з Істелоту?

Перше звучить краще, няв.

Щойно кіт нявкнув, Рейнард вискочив зі свого кабінету та кинувся виконувати прохання. Його онука так і лишилася стояти, забута. На користь кота.

Айсель довго та протяжно зітхнула. Який втомлюючий ранок.

— Гей.

Рубі коротко глянув на неї, перш ніж відвернутися, не приділяючи їй жодної уваги. Рейнард би зробив комплімент його нескінченній витонченості, тоді як Айсель, якій не судилося стати котячою дворецькою, грубо кинула:

— Ти ж знаєш, що ти не звичайний кіт, правда?

Забагато говориш, маленька людино. Я голодний, тому поквап свого діда. Скільки ще мені чекати свою страву? — читалося в його погляді, зверненому до жінки.

Вона роздратовано сказала:

— Обери гідного власника.

Кіт ще раз нявкнув, ніби кажучи, що та йому набридла.

Скуштувавши лосося, який Рейнард приніс з усією турботою, Рубі облизався та взявся вмиватися. Сьогодні день, коли він зустріне кандидатку на роль дворецького, тож варто трохи причепуритися.

Ось так, я у своєму найкращому вигляді! — вдоволено нявкнув кіт, дивлячись у дзеркало та обираючи сапфірову стрічку, що пасувала до очей.

Як і очікувалося, прекрасний, — думав він. Яку ж ганьбу він відчув, коли кандидатка у дворецькі відмовилася його гладити. Рубі поклявся, що цього разу не відпустить її, поки не отримає бажані пестощі.

— Наш Рубі... красунчик... — тихо сказав Рейнард, витягнувши руку, але кіт уникнув його доторку. А тоді вискочив у вікно, лишаючи господаря плакати позаду.

Туп. Маленькі білі лапки м'яко приземлилися на дах. Рубі побіг далі. Принюхуючись до м'якого аромату вітру, він думав як найшвидше дістатися до кандидатки у дворецькі.

Та дитина була теплою. Якщо вона сьогодні мене не погладить, я вдарю її хвостом, — ще раз поклявся собі Рубі та глянув на своє відображення в ріці поруч. Він вірив, що такий вигляд здатен причарувати будь-кого. — Кандидатка у дворецькі має знати, як я причепурився для неї.

Прискорюючи крок, кіт пихато погрожував їй у думках.

Останній поворот.

Наблизившись до рогу будинку, він почув м'який лагідний сміх. Рубі, впізнавши голос кандидатки у дворецькі, нашорошив вуха.

Га?..

Швидко оббігаючи стіну, Рубі фиркнув. Дівча, на голові якої сидів жайворонок, манила до себе пташок.

Хшш. Вже зраджуєш мені?

Рубі миттєво кинувся вперед, аби покарати її.