Ти прийшов, наче сон (1)

Одного осіннього дня світ побачив заповіт Рейнарда Дункана, найбагатшого чоловіка Імперії Едерки. І якщо перші дві вимоги нікого не здивували, то остання змушувала будь-кого, хто її чув, мало не рвати на собі волосся.

Рейнард Дункан, головний божевільний Імперії... точніше дивак, останньою вимогою свого заповіту вказав:

«10% акцій компаній Дункан будуть успадковані власником, якого обере собі кіт на ім'я Рубі»

Тому наступного дня почалися пошуки нового власника для білошерстого та блакитноокого перського кота.

⋅•⋅⊰∙∘☽༓☾∘∙⊱⋅•⋅

Яскраве сонячне світло заливало коридор. Пізній осінній вечір був спокійним та безтурботним. Абсолютну тишу розрізав тихий скрип дверей. Маленька дівчинка зазирнула всередину.

На щастя, там нікого не було. Ще раз уважно озирнувшись по сторонах, вона з полегшенням пробралася на кухню.

Хоч позашлюбні діти в Імперії Едерці й були, але їх ніколи офіційно не визнавали. Ось чому до Ронель Артес, позашлюбної доньки графської родини Артес, ставилися так, ніби її не існувало.

Але зараз слуг, які завжди ігнорували її, ніде не було. Ронель обережно ступила на товстий килим. Їй хотілося втекти кудись далеко-далеко звідси, але вона мусила терпіти.

Не можна було шуміти. Адже набагато страшніше, коли її помічають, ніж коли ставляться, як до привида. І якщо вона приверне їхню увагу...

— Дурепа, я ж казав тобі не бігати.

Ронель миттєво напружилася і налякано озирнулася. Зверху зі сходів на неї невдоволено дивився хлопчик.

— П-перепрошую... юний пане Ллойд.

— Безмозкі покручі не вміють вчитися, ось чому вам не дозволено їсти.

Але я не бігла.

Ронель безпорадно закусила губу і втиснула голову в плечі, помітивши, як Ллойд приготувався кинути в неї товсту книгу.

— Не ухилятимешся? — його сміх луною рознісся по залі. — Ну і дурна.

Якщо ухилятимуся, ти ще сильніше розізлишся...

І, перш ніж вона це усвідомлення, книга з його рук по кривій полетіла в її сторону. Ронель застигла, не здатна ухилитися, а книга...

Дзвяк!

...з гуркотом розбила вазу, що стояла на постаменті. І без того великі очі Ронель розширилися від жаху. Зовсім скоро коридором роздався стукіт підборів.

Лише одна людина в маєтку здатна була робити такий звук при ходьбі; Ллойд тріумфував, а у Ронель серце впало в п'яти. Звук ставав все голоснішим, аж поки не показалася графиня. Побачивши розбиту вазу, книгу, свого задоволеного сина та тремтячу байстрючку, вона без пояснень все зрозуміла.

— Мері, — покликала вона. З кухні, де Ронель була хвилину тому, вийшла покоївка та схилилася перед графинею Артес в очікуванні наказу. — Прибери тут. А ти...

— Мені дуже шкода, пані...

Графиня фиркнула на безглузді вибачення Ронель.

— Годі. Якщо тобі шкода, геть з очей, щоб я тебе не бачила.

— Я-я саме збиралася повертатись до себе...

— Скільки разів я вже тобі говорила, що саме твоє існування — ганьба цього дому?

— Мені шко...

— Знай своє місце. Живи так, ніби вже померла. Скільки можна вже надокучати моєму синові?

Ронель мовчки схилила голову, слухаючи нотації, які мов пута обвивали її шию.

— Де твоя вдячність за те, що даємо такій жебрачці, як ти, дах над головою?

Дівчинка пересилила образу, що наростала всередині. Жінка казала правду.

— Мері, скільки ще це має залишатися в садовому сараї?

— Це... м... було вирішено, що воно повернеться до маєтку за тиждень.

— Збільште тиждень до десять днів.

— Зрозуміла, пані.

Мері схилилася в поклоні. Ронель зробила те саме.

Мене все одно покарали б, — вона дивилася в підлогу, дякуючи долі за те, що все закінчилося краще, ніж дівчинка очікувала. Трояндовий аромат графині віддалився слідом за шелестом одягу. — Я рада, що все швидко закінчилося.

Але варто було Ронель зітхнути з полегшенням, як жіночі туфлі знову опинилися в її полі зору.

— Не дихай.

— Так, пані...

— Я не хочу чути навіть твоє огидне дихання.

Ронель так надовго затримала дихання, що її обличчя почало червоніти. Лише побачивши це, жінка нарешті відвернулася від неї до Ллойда. Щасливий хлопчик взявся за материнську долоню, і вони разом піднялися сходами.

Ронель поквапилася геть від вхідних дверей.

— Сьогодні я добре впоралася...

Дівчинці доводилося нишком пробиратися в маєток, аби хоча б щось поїсти. Ніхто не приносив їй їжі: вона жила привидом, про існування якого всі знають, але ігнорують.

Ронель увійшла на кухню, знайшла залишки їжі та, напхавши ними рота, втекла. Вона була настільки голодна, що у неї не лишалося вибору, окрім як красти.

— Не хочу зустрічатися з Ллойдом.

Адже останніми днями він щоразу приставав до неї від нудьги. Згадавши розлючений погляд графині та посмішку Ллойда, Ронель важко зітхнула.

Не хочу, щоб наставало завтра.

Вона пройшла крізь сад, аби дістатися свого сараю. Її потертий одяг зовсім не захищав від холодного вітру. Ронель, як могла, розтирала руки, дихаючи на них.

— Вночі вдарять морози...

Чи переживе вона цю ніч без ковдри? Їй ще десять днів доведеться так жити.

Від думки про це дівчинці стало сумно. Вона вже потягнулася задубілими пальцями до ручки сараю, коли...

Няв.

...раптом почула котячий плач. Ронель налякано підвела очі та побачила білий хвіст на стіні. Кіт мав блискуче біле хутро, витончену будову та уважні блакитні очі.

— К'я-а-а-а! — пролунав садом приглушений крик.

Кіт незадоволено махнув хвостом, елегантно зістрибуючи вниз до неї. Йому не подобалося, що Ронель кричала, тому він вдарив її своєю м'якою пухнастою лапкою. Дівчинка вискнула.

— Гик!.. кіт?..

Кіт з жалістю дивився на неї. А тоді, няв, знову нявкнув.

Наближалася ніч. Після заходу сонця небо поступово змінювалося з блідо-фіолетового аж до чорного, і це чорне полотно швидко ширилося із заходу на схід.

Кіт просто спостерігав, тому Ронель зрештою нерішуче заговорила до нього:

— Привіт?

Тиша.

— Привіт, котику?

Навіть в темряві було помітно, наскільки гладке та пухке його хутро.

Хочу торкнутися... — Ронель несвідомо потягнулася, але помітивши, що її рука вкрита брудом та пилом, забрала її. — Терпи.

Вона не хотіла забруднити таке гарне чисто-біле хутро своїм дотиком.

Му-ур, тихо промуркотів кіт.

Його сапфірові очі яскраво мерехтіли, мов світлячки в літньому саду. Ронель присіла, аби розглянути дивовижного кота ближче.

У нього має бути власник. Дім, куди можна повернутися.

Дівчинка навіть не припускала думки, що у такого чудесного кота може не бути дому.

— Хіба тобі не треба повертатися додому? — прошепотіла вона.

Кіт нашорошив вуха у відповідь. Але чомусь Ронель здавалося, ніби він питав «А тобі?».

— А... Ну, я... Я живу тут, у сараї. Хочеш, можеш жити тут зі мною?..

Під його уважним поглядом слова Ронель втрачали впевненість. Коли вона вже серйозно задумалася, чи варто їй перепрошувати, кіт гордовито закинув голову, ніби погоджуючись на коротку екскурсію.

Ронель вскочила на ноги й відчинила двері сараю.

— Вибач, тут трохи брудно.

Хоча скоріше вже «дуже», а не «трохи».

В ніздрі вдарив знайомий металевий запах. Всюди був пил, а зі стелі звисало павутиння. Розчавивши лапою комаху, що невідомо звідки взялася, кіт м'яко махнув хвостом.

А тоді повернувся й поглянув прямо на Ронель.

Ронель опустила погляд і винувато пробурмотіла:

— Вибач, я якийсь час не зможу жити в маєтку... Інакше я б запросила тебе туди. Там завжди чисто, не те що тут...

Ня-яв.

— Вибач...

Ронель простягнула до нього руку і знову відступилася. Вона не сміла торкатися кота з прегарним хутром своїми брудними руками.

Може, саме через те що вона така огидна Ллойд і та жінка завжди вдавалися до насилля. Та й у кота точно є власник, тож вона має повернути його господарю таким же чистеньким, яким знайшла.

— Вибач.

Ронель стиснула зуби. Вона думала про те, що та жінка мала рацію: їй варто було бути вдячною за те, що немає потреби жити на вулиці. Але дівчинку все одно переповнювала незрозуміла їй печаль.

Вона терла руками очі, намагаючись стримати сльози.

Не плач, це може налякати котика. Терпи.

А кіт раптово підійшов і взявся м'яти лапками її черевички.

— Га?..

Здивована, Ронель сіла. Кіт же моментально застрибнув на неї, і вмостився клубочком на її колінах. Він видав задоволений звук, ніби кажучи, що не нікуди не піде. М'яке муркотіння приємно лоскотало слух.

— Ти втішаєш мене?

Кіт знову нявкнув, ніби підтверджуючи. Ронель цінувала цю миттєву радість. Вона куталася в потертий матрац.

Крізь розбиту шибку вікна виднілося зоряне небо. Дзижчання коників і тихе зітхання вітру спліталися в уже знайому мелодію. Дівчинка сильніше пригорнула кота до себе, і він м'яко провів хвостом по її руках. Ронель не могла не всміхнутися теплому клубочку в її руках.

— Хочеш, розповім тобі секрет? — прошепотіла вона.