Мужність у боротьбі

Два блискучі промені світла промайнули по небу, принісши з собою приголомшливий вибух.

Місячна хвиля була зруйнована, лід і сніг, змішані з щебенем, падали один за одним. Решта монстрів зникли серед яскравого гучного гуркоту. Коли пил розвіявся, Кон Мухва сховав свої дві величезні різнокольорові бойові сокири, поправив спідницю та тихо і м'яко зайшов лотосовими кроками до печери. Він сказав Бай Дзихао, виглядаючи сором'язливим і несміливим: «Дзихао-ґеґе, я всюди тебе шукав».

Для Бай Дзихао було надто пізно тікати, вираз його обличчя став хмурим.

Тоді Бай Дзихао не знав цього яо-культиватора, тому він наївно вважав його дівчиною. Хоч він мав нахил поводитись і говорити претензійно, він був дуже милим та мав гарний темперамент. Кон Мухва не хвилювало його минуле і він з ентузіазмом переслідував його. Бай Дзихао дражнили, змушуючи його серце битися швидше, і він радів, що його більше приваблюють жінки. Поки одного разу, коли він був п'яний, він сором'язливо не зізнався у своїх почуттях, після чого Кон Мухва вмовив його переспати. Коли він зрозумів, що щось не так, було вже пізно. Цілу ніч з ним божевільно розважалися...

Після інциденту він не хотів нічого іншого, як вдарити сувоєм Тисячі миль криги та вбити цього безсоромного квіткового павича.

*це зброя і артефакт життя Бай Дзихао.

Він мав болісний досвід і більше не хотів таких стосунків з чоловіком, тож вирішив триматися якомога далі від Кон Мухва.

В результаті Невгасима Вершина стала свідком жахливого і шокуючого драматичного розставання. За винятком Бога, всі інші спостерігали за розвитком цієї драми.

«Дзихао-ґеґе, це я винен, — Кон Мухва був справжнім втіленням сентиментальної красуні, потягнувши його за рукав, він просив вибачення. — Я віддав тобі свою цноту, я хочу бути с тобою до кінця наших днів. Ти можеш мене бити і лаяти, але не кидай мене. Коли ми лягали в ліжко, ти сказав, що хочеш зі мною одружитися... Ти не можеш поступитися своїм словом».

Цей павич не збрехав. Це справді був його перший раз, і він справді був незайманим...

І тому він не мав жодного уявлення про те, як правильно підготувати партнера чи навіть як зробити саму справу. Він покладався на інстинкт і грубу силу, діючи необережно.

Бай Дзихао тоді надовго був зачарований сльозами Кон Мухва, він хотів за звичкою простягнути йому хустку і сказати слова втіхи, однак коли він поворухнувся на ліжку, давно забутий біль протверезив його... Йому з великими труднощами вдалося покинути маєток Золотого Фенікса, відкинувши свою долю бути змушеним підкорятися чоловіку. Як він міг повернутися до цього за власним бажанням?

Він холодно відхилив безглузде прохання Кон Мухва і вирішив порвати з ним.

Кон Мухва був дуже наполегливим, він щодня ганявся за Бай Дзихао, поводячись кокетливо й жалюгідно, навіть плакав і здіймав галас. Якщо скласти всіх скорботних героїнь у всіх романах, вони не будуть такими закоханими, як він. Він використовував сотні способів і, після тисячоліть переслідування, Бай Дзихао не витримав і нарешті кілька разів дозволив йому отримати бажане...

Бай Дзихао шкодував про це кожного разу, і сильно бив цю безсоромну людину, щоб виплеснути свій гнів. Кон Мухва — яо-культиватор, зовні він виглядає слабким, але насправді має сильну витримку. Йому байдужі удари кулаків та ніг людського культиватора. Але щоб зробити людину, яка йому подобається, щасливою, він прикидався жалюгідним, постійно благав про милість і лежав на ліжку, удаючи серйозно пораненого. Він покладався на те, що Бай Дзихао не зможе бути з ним безжальним, і користався невеликими перевагами.

Якось про цю справу дізналися і новина з'явилася у всіх бульварних газетах світу безсмертних культиваторів.

В результаті Бай Сяньдзвень став найбезжаліснішим покидьком у світі безсмертних, тому що побив свою «слабку кохану дівчину», а Кон Мухва став «дурною жінкою», яка відмовилася від гідності заради покидька і щиро віддала йому своє серце. Було також видано багато книг з ними двома як прототипами героїв. Кожна історія — про покидька і стерво, з глибокими садомазохістськими стосунками.

Кон Мухва викупив усі книги, з великим інтересом прочитав їх і порекомендував усім своїм колегам.

Бай Дзихао підозрював, що ці книги мають відношення до його поганого смаку, але не мав доказів...

...

Кон Мухва звик до його виразу обличчя, вдаючи, що не помітив цього, він чіплявся і хапав його за руку, посміхаючись: «Ти чув? У Невгасимої Вершини ось-ось з'явиться господиня. Шеньдзюнь обирає подарунок, який їй підійде». Він нишком глянув на здивований вираз Бай Дзихао й удав, що зітхає з почуттям: «Людина, на яку звернув увагу Шеньдзюнь, мабуть, найкрасивіша жінка у світі, чи не так?»

Він навмисно наголосив на слові «красива жінка».

Бай Дзихао довго тупо дивився, поки нарешті згадав про появу Короля медицини Сяньдзвеня. У нього було відчуття, що Кон Мухва, мабуть, щось неправильно зрозумів, тож він пояснив: «Шеньдзюню подобається не красива жінка, а чоловік. Я пам'ятаю, що він не зовсім красивий, але...»

«Не заздри, — перебив його Кон Мухва. У особливо досвідченій манері він заспокоював. — Тобі варто поспішити та відмовитися від прихильності до Шеньдзюня, у всякому разі, він уже збирається одружитися. Подивись на мене уважно, хоча я не такий гарний, як Шеньдзюнь, я без розуму від тебе. Небо і сонце – свідки...»

У минулому Шеньдзюнь забрав Бай Дзихао з маєтку Золотого Фенікса і деякий час особисто його навчав. Бай Дзихао витримав різні суворі випробування та, після того, як вдосконалився до Формування ядра, почав брати на себе ініціативу, щоб усунути деякі незначні проблеми для бога. Тепер Вежа Хуртовини, якою він керував, була філією Невгасимої Вершини й видавала нагородження за завдання. Насправді вони були вбивцями під командуванням Шеньдзюня, які спеціалізувалися на знищенні тих щурів, які ховалися в канавах або одягали на себе людську шкіру.

Кон Мухва завжди відчував, що Шеньдзюнь ставився до Бай Дзихао інакше. Він був трохи терплячішим до нього, за помилку, за яку інші були б суворо покарані, покарання Бай Дзихао було б набагато легшим. Бай Дзихао також поважав бога, і хоча він завжди говорив, що це було просто почуття боргу і не мало іншого значення, проте щоразу, коли він згадував Шеньдзюня, він усміхався, а очі його наповнювалися світлом захоплення...

Він трохи ревнував, але тепер не міг мати ревнощі, йому ні в чому не зрівнятися з богом...

Кон Мухва почувався збентеженим: «Ти справді не сумуєш?»

Бай Дзихао не зрозумів: «Чого мені сумувати?»

Кон Мухва ще раз наголосив: «Шеньдзюнь вже має кохану людину».

Бай Дзихао усміхнувся і сказав: «Він завжди мав».

Він тихо торкнувся свого правого зап'ястя. Уроки, які він засвоїв, залишалися ясними в його серці. Ніхто не повинен видавати бажане за дійсне.

...

Три тисячі років тому бог Незгасимої вершини привів незліченну кількість яо-культиваторів до гірського маєтку Золотого Фенікса. Один за одним падали всемогутні культиватори рівня Святого, а екстравагантний, розкішний маєток перетворився на криваве пекло.

У той час він був даоським супутником Дзінь Фейженя. Дзінь Фейжень хотів забрати його і разом утекти, вони випробували багато магічних артефактів і телепортаційних формувань.

Однак вогняний бар'єр не лише огородив весь маєток, а й поширився по периметру в сотню лі. Під землею виросли дивні величезні лози, а небо було вкрите червоними метеликами, що випромінювали ауру смерті. Ментальний зонд охопив всю територію. Бог, здавалося, знав трюки Дзінь Фейженя, як свої п'ять пальців. Він ретельно продумав усі можливі способи втечі, не залишаючи жодної прогалини.

Дзінь Фейжень був змушений битися, і наказав Бай Дзихао сховатися.

Але Бай Дзихао не знав де переховуватися. Куди б він не пішов, всюди був сліпуче червоний колір, сморід і відрізані кінцівки, які змусили його задихатися і викликали хвилю за хвилею нудоти. Він ніколи не бачив стільки трупів, і не бачив такого жалюгідного видовища. Вбивали яо-культиватори Невгасимої Вершини, вбивали культиватори маєтку Золотого Фенікса, навіть культиватори, які були гостями маєтку, у розпачі перенесли свою образу на Дзінь Фейженя, вважаючи, що це він спровокував це лихо. Вони хотіли вбити його та Бай Дзихао, щоб виплеснути свій гнів.

Усі звірі в цьому маєтку втратили розум, віддаючись своїм найжахливішим інстинктам. Сцена ставала дедалі хаотичнішою.

Дізнавшись про ці жахливі плани, Бай Дзихао так злякався, що розплакався.

Його розум був порожнім, і він не міг ні про що думати. Нарешті він вибіг на подвір'я, де жив, коли вперше зайшов до маєтку. Тут було маленьке підземелля, спеціально призначене для покарання нових неслухняних рабів. Коли Бай Дзихао вперше прийшов, він поводився непокірно і був зачинений тут як покарання. Це підземелля справило на нього глибоке враження.

Воно було звуконепроникним і світлонепроникним...

Мало хто за межами маєтку Золотого Фенікса знав про це місце.

Бай Дзихао вимазав обличчя кров'ю, а потім тихо сховався у дворі. Він виявив, що більшість рабів втекли в хаосі, а решта залишилися сидіти на землі, плачучи, не знаючи, що робити. Він забрав усіх у підземелля, а рабів, які були там замкнені, випустив. Він розповів їм про ситуацію назовні, а потім поставив бар'єр, щоб приховати їх присутність. Тремтячи, всі разом ховалися, сподіваючись знайти шанс втекти після того, як різанина стихне.

Але нещастя не пройшло повз.

Кілька культиваторів знайшли це підземелля і підняли свої мечі.

Витягши Бай Дзихао вони сказали, що перш ніж вбити його, хотіли спробувати кохану людину Дзінь Фейжень; який смак у людини з єдиним водяним духовним коренем.

Попри те, що Бай Дзихао не був позбавлений свого вдосконалення, більшість його енергії в останні роки була витрачена на квіткові композиції, куштування та оцінку чаю, малювання та каліграфію та інші подібні інтелектуальні заняття. Дзінь Фейжень також повчав, що його тіло надто слабке і що він не досягне прогресу у своєму культивуванні, а єдиним для нього способом вдосконалення було б використання таблеток. Він вірив у все, що казав Дзінь Фейжень, і швидко визнав, що ні до чого не здатен. Тільки щасливо задовольняючи чоловіка в ліжку і роблячи його щасливим, він міг зробити своє життя комфортним...

Тепер, зіткнувшись із цими звірствами, він навіть не мав сили захиститися.

У маєтку Золотого Фенікса він бачив, як з багатьма рабами поводилися таким чином...

Він не наважувався чинити опір, та й не міг. Він міг тільки заплющити очі, вдаючи, що не бачить; вдаючи, що якщо він витерпить ці речі, вони пройдуть; коли він звикне до цього, він почуватиметься добре.

Усе, з чим він зараз стикався, було відплатою...

Бай Дзихао змусив себе заплющити очі, розслабити тіло, дозволивши зірвати мантію, і чекав страшних подій.

Треба тільки потерпіти, і це пройде. Ці речі були такими ж, як обслуговування свого господаря. Йому повільно це сподобається. Навіть якщо його били або жорстоко поводилися, він пристосується. Він потерпить і це пройде...

Але...

«Я не хочу!» — Бай Дзихао відкрив очі й зібравши усю свою мужність, як вмираючий кролик, він шалено кусав руку, яка хотіла спустошити його тіло.

Як він міг таке витримати?!

Його слабкий опір був марним, і він отримав важкий ляпас. Він прикусив кінчик язика і з нього потекла кров. Він був розгублений і дезорієнтований, крихта мужності, зібрана із великими труднощами, зникла. Тоді звір схопив його за волосся, потягнув на стіл і притиснув до нього. Він висипав багато огидних слів, сказавши, що збирається вбити його тут, і що той буде продовжувати служити чоловікам на шляху до Жовтих джерел.

Бай Дзихао тихо плакав. Він доклав усіх зусиль, але марно...

Він не хотів більше боротися, він просто помре отак.

Він втратив надію і, коли був готовий дозволити їм робити з собою що заманеться, кілька красивих червоних метеликів прилетіли, освітлюючи темне підземелля. Це виглядало як найніжніший пейзаж у пеклі. Відразу після цього він ошелешено спостерігав, як червоні метелики опускалися на голови й тіла покидьків, які повільно гнили та завивали в агонії... Бай Дзихао повільно піднявся зі столу вражено і приголомшено дивлячись на сцену перед собою.

Бог повільно увійшов через головні двері.

Чисто-білий плащ зі снігового пір'я був забруднений кількома краплями крові, рукавички зі шкіри тварин були в плямах, а під важкою вуаллю беземоційні темно-золоті феніксові очі холодно дивилися на нього.

Бай Дзихао зрозумів, що більша частина його мантії була розірвана, показуючи сліди того, як з ним розважалися в ліжку останні кілька днів. Він мав дуже жалюгідний вигляд і, схиливши голову, зі страхом уникав цієї пари, здавалося, знайомих очей, тремтячи усім тілом. Маєток Золотого Фенікса був знищений, як даоський супутник володаря маєтку він не мав шансів вижити... Він лише молився, щоб померти швидше і не страждати надто сильно.

Він не смів ні на що дивитися...

Шеньдзюнь відвернув голову від нього, дозволивши яо-культиватору позаду забрати його та інших рабів, відправивши їх до головного залу чекати, що з ними буде далі.

По дорозі яо-культиватор накинув йому шикарний розшитий золотом плащ, щоб він не привертав увагу і не виглядав так ганебно.

Бай Дзихао не наважувався підняти голову. Він боявся забруднити чужий одяг, тож обережно витер кров, одягнув халат і закрив декольте. Але неочікувано сльози почали капати на вишивку, забруднюючи її колір. Він зніяковіло перепросив: «Вибачте, я, здається, не зможу відплатити вам...»

За ним нікого не було, тільки шум вітру від крил, що пронизують порожній простір. Серед звуку вітру хтось ледь чутно сказав: «Дурень».