Похорон голови Лоренцо, рідного батька Гіацинта Лучано, відбувся в родинному маєтку — одному з найвпливовіших родів Номанленду. Однак сама подія була напрочуд скромною: гостей було зовсім мало, і більшість із них — чужі для родини. З сотень родичів Лоренцо лише одиниці мали змогу бути присутніми на церемонії.
Колеса автомобіля зашурхотіли по гравію дороги, зупинившись перед входом на територію маєтку. З машини вийшов тендітної статури омега-чоловік. Чорна облягаюча сукня підкреслювала плавні лінії фігури й контрастувала з його блідою шкірою. Сріблясте волосся, гладке й блискуче, було зібране в простий пучок, відкриваючи довгу струнку шию, округлі плечі й ключиці, що виглядали з-під коміра.
Коли рубінові очі мимохідь зупинилися на присутніх, здавалося, ніби кожен, хто потрапив під цей погляд, забував, як дихати.
Гіацинт Лучано, хоч і був омегою, залишався улюбленим сином покійного голови роду Лоренцо. Його краса зваблювала, немов спокуса самого диявола. Єдиний син законної дружини, він мав усі права й зв’язки, аби стати гордістю родини. Не було жодної причини, чому батько мав би не любити його.
Та на жаль, усе це залишилося лише в минулому. Прекрасний омега з’явився на похороні сам, без супроводу чоловіка, як і повідомляли чутки.
— "Кінець лиходія…"
Разом із цим почався і крах любовної історії Гіацинта та Сефіроса. Омега, якого ігнорує зв’язаний з ним альфа, хоч би й мав найвищий статус — усе одно перетворюється на ніщо.
— "Чортів негідник…"
Гіацинт заздалегідь домовився з Сефіросом про похід на похорон. Та вчора, той зненацька повідомив, що з’явилися якісь там термінові справи, й змусив чоловіка йти на церемонію самому. Згодом система 666 пояснила, що тими “терміновими справами” було прийняття іноземних гостей, які раптово забажали оглянути стайні в маєтку Лучано. І “випадково” там же він зустрів Хінокі, який забрів у ті краї.
Сефірос чудово усвідомлював, який розголос матиме те, що його дружина мусить іти на похорон до рідні на самоті. Але все одно обрав догоджати чужинцям.
[ Гості вже поїхали, пане, але Сефірос досі розмовляє з Хінокі… Секундочку, вони разом сіли на одного коня! Колись він зневажав омегу без роду-племені, а тепер, уловивши аромат сосни від того тіла, але тепер торкнувшись руками тендітної статури — більше не відчуває огиди. До того ж, в його голові крутяться бридкі думки: хай Хінокі й не такий красивий, як його дружина, та його життєрадісність чомусь приваблює… ]
— "Замовкни."
Гіацинт роздратовано вилаяв систему 666, наказуючи їй припинити читати йому цей клятий роман.
— Брате…
— "Кінець…"
Гіацинт зупинився перед домовиною батька. Саме в цю мить хтось окликнув його. Він повернувся на звук голосу — і завмер, побачивши обличчя цієї людини.
( Це був Олендер Лоренцо, єдинокровний брат Гіацинта — омега, народжений від другої дружини. Він досі не мав жодного зв’язку з жодним альфою, а смерть голови роду майже остаточно перекрила йому всі шляхи вперед. Позашлюбний син, який є альфою, вже готується посісти місце нового голови. Колись, Гіацинт і Олендер роками принижували його — навіть попри те, що були омегами. Та зараз… настає їхній час помсти. )
— "Меч на спині дракона…"
[ Що ви щойно сказали, Володарю? ] — запитала система. — [ Точно ж це обличчя автора «Пастки бажання: лис-спокусник» — Меча на спині дракона! Автор «Пастки бажання» має таке обличчя? Чому… Ні, стоп. Ви ж бачили його? Під час першої зустрічі ви не помітили, що він має схожі риси з вами? ]
Хоч його зовнішність дещо відрізнялася від тих, що існували у світі Гіацинта, він упізнав його. Це була та сама людина, через яку одного разу сам Володар потойбіччя удавав із себе людину, щоби прокрастися на відкриття книжкового фестивалю й отримати автограф від улюбленого автора.
— "Та геть не схожий. Ти справді так думаєш?"
[ …дещо схожий, принаймні трохи, пане. ] — пробурмотіла система 666. — [ До того ж, ця людина — не лише ваш зведений брат, а ще й сам Скаляр. ]
Гіацинт звів брову подумки, намагаючись згадати, яку роль відігравав персонаж на ім’я Скаляр у всій цій історії.
— Брате, скільки ж ми не бачилися. Як ти? — промовив Гіацинт рівним тоном.
— Все добре, сподіваюся, у вас теж, брате, — відповів Олендер з усмішкою, що не торкалася очей.
[ Скаляр — це автор анонімних пліток і листів, засновник клубу, який об’єднує найбільшу кількість омег, такий самий впливовий, як деякі клуби альф. Він — один із найближчих друзів Хінокі, ключова постать, яка допомогла тому стати пані Лучано. У початковій версії історії його роль була незначною, але в фінальній частині сюжету він почав діяти активніше. ]
Фраза «автор» змусила Гіацинта насторожитися. У будь-якому світі — оригінальному чи фанфікшен — Меч на спині дракона завжди залишався письменником. Хоч Гіацинт і не знав, наскільки відрізняються його твори тут, він як відданий фанат вирішив знайти й прочитати їх.
[ Система зобов’язана попередити: вони можуть не бути такими ж веселими, як «Пастка бажання: лис-спокусник». ]
Гіацинт схилився над тілом батька, що спочивав у труні, й тихо попрощався. Тіло було збережене так добре, що здавалося, ніби він просто спить.
І справді — давно вже Гіацинт не бачив мертвого тіла, яке залишалося настільки неушкодженим. Це здивувало його настільки, що він несвідомо простяг руку й легенько торкнувся обличчя батька.
Будь то: слуги, звичайні піддані, вороги, чи навіть випадкові люди, що не мали жодного стосунку до війни — всі вони, на жаль, народилися в епоху, коли Гіацинт, втілення зла, нищив цей світ. Їхні тіла, якщо й залишалися після смерті, виглядали як безформні шматки м’яса, за якими годі було впізнати, ким вони були за життя.
[ Я знаю, що це не було справжнім наміром гравця… ] — система хотіла втішити свого володаря, але слів не знаходила.
Чоловік прибрав руку й відступив убік, звільняючи місце для наступного, хто хотів попрощатися з покійним.
Система відкашлялася, намагаючись змінити тему й повернути думки хоста в реальність:
[ У первісній версії історії роль Скаляра хоч і не була великою, але дуже впливовою. Саме він забезпечив стабільність становища Хінокі як майбутньої пані Лучано. Вони випадково познайомилися на одному з прийомів, і після короткої розмови пліткар приємно виразився. Згодом він почав писати лише позитивне про Хінокі у своїх листах, завдяки чому вищі кола змінили до нього ставлення. Система радить хосту використати момент, поки Хінокі та Олендер ще не зустрілися, щоб завоювати симпатію зведеного брата і переманити «секретну зброю» на свій бік. ]
Коли Гіацинт уже збирався ступити далі, перед ним раптом з’явився високий кремезний альфа. Його обличчя здавалося знайомим — згадка про нього жевріла десь глибоко в пам’яті.
— Пані Ясія, ми давно не бачилися, — озвався той з усмішкою.
— Брате, — спокійно відповів Гіацинт.
Голос був грубий, а обличчя — сповнене зневаги. Позашлюбний син роду Лоренцо, альфа, який з презирством дивився на омегу знатного походження. Їхні стосунки з Гіацинтом завжди були огидними.
Попередній власник тіла мав безліч ворогів і тих, хто його ненавидів. Причиною цього не було вроджене зло, а його зарозумілість, холодна пихатість і зверхність. Усіх, кого вважав нижчими за себе, він трактував як комах.
Очевидно, що саме це ставлення й породило у позашлюбного сина глибоку ненависть. Той навіть присягнувся зірвати з нього маску крижаного величчя, розтрощити і принизити, скинувши з найвищої вершини до бруду.
[ Якщо подумати… минулий власник тіла дещо схожий на вас, мій Володарю… ]
— "Що ти там вякнув?"
[ Н-н-нічого! Геть нічого! ]
— Не бачив вашого обличчя майжень цілу вічність… — вів далі позашлюбний син. — Мабуть, чоловік так оберігає свою красну-дружину, що й на сонце не випускає. — Він зупинився прямо перед Гіацинтом і нахилився, вочевидь намагаючись принизити омегу, що був меншим на зріст. — Через це й довелося прихистити отого омегу без роду й племені, підібраного десь на вулиці… Усе, що вам лишається — це сидіти собі безтурботно у маєтку чоловіка. Справжнє щастя, пані, — докинув чоловік син з удаваним захопленням.
Гіацинт ще не встиг придумати, чим відповісти, як у воріт зупинилася ще одна машина. Чорний лімузин класу люкс одразу привернув увагу гостей: по натовпу прокотилася хвиля захоплених вигуків. Навіть Гіацинт із його опонентом мимоволі обернулися на звук.
На автомобілі майорів прапорець із зображенням лева та схрещених мечів — величний і грізний герб родини Лучано.
З машини вийшов молодий чоловік з чорним, наче вугіль, волоссям і спокійними золотими очима. Його погляд, суворий і хижий, немов у царя звірів, що оцінює здобич, ковзнув по всіх присутніх… аж поки не зупинився на срібноволосому омезі — і в ту ж мить запалав теплом.
— Невістко, — промовив він і рушив до Гіацинта великими кроками, не звертаючи уваги на жодного іншого гостя. — Чому ви не дочекалися мене? — спитав він, ледь усміхаючись, а з його одягу разом із ароматом парфумів війнуло запахом зимового лісу. — Батько ж хотів, аби ви приїхали на родинному авто.
— Делліане… — Гіацинт на мить розгубився. — Ти… що тебе сюди привело?
— Бо батько турбується про вас, невістко, — спокійно відповів Делліан.
Ця фраза викликала нову хвилю думок серед гостей. Хоча кажуть, що чоловік уже втратив інтерес до нього, сам голова дому Лучано досі піклується про свого зятя.
Байстрюк швидко втрутився в розмову:
— Навіть на похорон батька прийшов із вами. Очевидно, у вас дуже теплі стосунки, як молодшому брату, це принесло мені спокій. — Він тонко всміхнувся, звертаючись до Делліана. — І не здогадувався, що ви з паном Гіацинтом настільки близькі. Раніше ж він завжди цурався спадкоємців, народжених не від законної дружини…
— Ви, мабуть, неправильно зрозуміли, — відповів альфа із такою ж тонкою посмішкою, однак очі його холодно й упевнено ковзнули по співрозмовнику з голови до п’ят. — Мій невістка ніколи не судив про людей за походженням… радше за характером.
Ця коротка відповідь чітко дала зрозуміти: навіть наймолодший син Лучано, один із ймовірних спадкоємців роду, шанує і підтримує Гіацинта.
Позашлюбний син зблід і поспіхом вибачився, зникаючи з поля зору.
— Невістко, — Делліан звернувся до срібноволосого омеги м’якшим, теплим голосом, цілком відмінним від того, яким говорив щойно. — Наступного разу спирайтеся на мене, будь ласка.
— …
— Я теж можу зробити те, на що здатен Сефірос. А те, на що він не здатен — можу зробити я.
Похорон завершився без зайвої метушні. Делліан вже встиг відправити водія машини, на якій приїхав Гіацинт, тож тому не залишалося нічого, як повертатися до маєтку разом із молодшим братом чоловіка.
Коли омега ішов за високим юнаком до автомобіля, байстрюк знову з’явився, швидко наближаючись до них. Вираз його обличчя був настільки привітним, що здавалося — лише мить тому не було ані ворожнечі, ані приниження.
— Пане мій, добродій Лучано так турбується про вас, що приїхав особисто… Якби ми з родини Лоренцо не засвідчили своєї гостинності, це було б надто нечемно, — промовив він, глянувши Гіацинту просто у вічі.
Делліан перевів погляд на невістку, мов запрошуючи його вирішити, як діяти далі.
[ Тьху, улесник нещасний! Тільки-но обливав нас брудом, а тепер аж підлизується! Не піддавайтеся йому, мій повелителю! ]
Гіацинт майже вже відмовив, але в ту ж мить йому спала на думку інша стратегія.
— Якщо в тебе немає нагальних справ, залишся з ним на чай, — мовив він до чорноволосого.
Той кивнув і повів їх до вітальні родини Лоренцо. Коли ж Гіацинт збирався вже непомітно відступити, аби не залишатися, альфа несподівано схопив його за зап’ястя.
— Невістко, — тихо промовив він.
Позашлюбний син не зводив очей із тієї руки, яку тримав Делліан.
— "Ти що, хочеш, щоб усі подумали, ніби молодший брат залицяється до дружини старшого?"
— Гадаю, спадкоємцям двох великих родів, буде що обговорити, — озвався Гіацинт спокійно, плавно звільняючись з хватки й усміхаючись з тією м’якою, але чіткою делікатністю. — Я ж тим часом поговорю зі своїм рідним братом, якого давно не бачив. Це ненадовго. Потім я дочекаюсь тебе в машині.
— Тільки не їдьте без мене, — попередив юнак, цього разу лагідніше, й нарешті відпустив його.
Кивнувши, Гіацинт розвернувся й попрямував назад до місця, де ще тривали прощання. Він підійшов до молодого омеги, що все ще стояв на тому самому місці.
Олендер виглядав дещо здивованим побачити його знову.
— Жити тут на самоті, особливо омезі, мабуть, непросто. Якщо знадобиться допомога — пиши мені у маєток Лучано. У будь-який час.
Хлопець мовчки подивився на нього.
— Може, я поки й не маю стабільного становища… але прізвище Лучано, що стоїть після мого імені, має переваги.
— …Дякую, — нарешті відповів він.
— Ти мені не віриш? — тихо спитав Гіацинт.
— Не зовсім, — тихо відповів Олендер.
— Зрештою, тільки я можу бути на твоєму боці. Ти ж це розумієш, так?
— …
— І я маю докази, що мої слова — не просто порожній звук.
Гіацинт холодно всміхнувся, відвівши погляд убік і зупинившись на скляному павільйоні для гостей родини Лоренцо. Через прозорі вікна чітко проглядалися двоє альф, які вели спокійну розмову. Ледь помітні посмішки на їхніх обличчях натякали на дружню атмосферу.
Гіацинт і гадки не мав, що його молодший девер такий донощик.
— Як тільки можна так принижувати невістку роду Лучано, — а усе це через ставлення Сефіроса, — Делліан криво всміхнувся з глузуванням. — Сьогодні — ви, завтра, може, я. А там, гляди, й до батька доберуться.
Повернувшись із похорону, Гіацинт планував поплакатися тестеві — трохи театру, трохи скарг, аби вибити собі співчуття. Але все перевернулося з ніг на голову: Делліан, що мовчки ішов за ним, ледь переступивши поріг кабінету, сам почав викладати гріхи Лоренцо — і то з обуренням, якого й сам Володар демонів не відчував.
— Я сам особисто поговорю з твоїм братом, — зітхнув голова родини, хоча з його тону було чути втому. Проте поглядом не забув дорікнути Гіацинтові: — А ти, Ясія, теж міг би хоч трохи пом’якшитися. Постарайся бути ніжнішим до Сефіроса, у нього зараз важкий період, роботи досить багато. І як дружина, ти маєш бути терплячим.
Брова омеги сіпнулася від цих слів. Ще трохи — й він вибухнув би, та система 666 випередила, оглушливо волаючи в голові, ніби от-от зірветься й почне душити когось віртуальними руками:
[ Та який ще важкий період?! Він цілими днями валяється з тим чистокровним омегою! А цей старий, який усе хворіє та скиглить у кімнаті… Та якби дракон гніздо звив під вікном, то й того не помітив би! Курва, ну не дивно, що твій син такий самий непотріб, як і ти — це ж ваша сімейна ДНК, лайно у спадок передається! 凸ಠ益ಠ)凸 ]
— …
Вчасно з’явилася служниця, повідомивши, що прийшов сімейний лікар родини Лучано. Розмова про старшого сина завершилася, так і не досягнувши точки кипіння, на яку білявий так сподівався.
— Загалом, стан здоров’я стабільний, — промовив лікар після огляду. — Жодних тривожних показників. Щоправда, судячи з аналізів, ваше тіло входить у фазу перед-тічкою. Я випишу вам базові добавки для підготовки до потенційної вагітності.
— Тобто взагалі жодних проблем? — з подивом перепитала Тайнія. — Мій син і невістка живуть разом уже досить довго, а дітей досі немає. Тож можливо проблема — з боку альфи?
— Поки що рано казати, пане. Потрібно ще обстежити альфу. Іноді вагітність не настає через такі фактори, як стрес у самої матері, — відповів лікар.
Тільки-но той пішов, Тайнія, голова роду Лучано, звів брови й із виразним доріканням у голосі звернувся до Гіацинта:
— То ти, виходить, живеш у стресі? Ми, Лучано, недостатньо добре про тебе дбаємо?
Звісно ж, для батька природно — спершу звинувачувати стороннього, а не рідного сина. Але, як і казала система 666, цей старий, що все життя ховається за стінами маєтку, звідки, власне, й узяв упевненість у тому, що саме невістка — винуватець усього?
Найпрекраснішу квітку зірвали із саду, обрізали стебло, щоб вона пасувала до вази, в яку її поставили, — але вона зів’яла, бо ніхто так і не знав, як за нею насправді доглядати.
Оригінальний Гіацинт у сюжеті отримав свою кару за спробу вбивства головного героя. Але як бути з тим жалюгідним другорядним персонажем, що довів його до цього?
[ Ох-ох-ох, чоловік торкається до руки! Бачите, Володарю, він же ж явно щось відчуває!!! ]
— Якщо тебе щось турбує — скажи, нам Ясіє, — зітхнув Тайнія. — Тато завжди на твоєму боці.
— Я просто не хочу, щоб ще одна дитина померла від руки власного батька…
Так Гіацинт уперше озвучив трагедію вголос — перед головою роду Лучано і Делліаном. Коли він закінчив, Тайнія виглядав вкрай розгублено. Він же, кинувши цю бомбу, скористався моментом, удавши надломленого, і попросився піти відпочити.
Чи мала його відвертість якийсь ефект? Можливо, незначний. Лише маленький осадок, що осів десь у глибині душі Тайнії Лучано.
Голова Лучано ніколи не був ласкавим до дітей. Батько, що зважує цінність власного сина лише за походженням і здібностями, навряд чи міг би сумувати за втратою простих клітин. Та попри все, це була дитина — нащадок роду Лучано, якого всі вважали недосяжним через «неварту» невістку. Але тепер з’ясувалося, що справжня причина — сам його син.
Гіацинт і далі прикидався засмученим, тремтів ледь помітно, навіть вийшовши з кімнати, адже краєм ока бачив, як Делліан іде за ним, роблячи довгі кроки. Нарешті велика рука схопила його за зап’ястя й зупинила.
— Невістко, — пролунав низький голос біля самого вуха. — Тобі довелося розповісти все це мені… Я не мав цього чути, але цей на краще. Відтепер усе зміниться, — його феромони зимового сезону повільно розлилися навколо, мовби позначаючи територію.
Вродливе обличчя загадкового альфи нахилилося ближче. Гіацинт інстинктивно відсахнувся, але Делліан не наблизився далі — лишив цю крихітну дистанцію, однак вона все одно була достатньою, щоб відчути гаряче дихання на шкірі.
— Ми пройдемо через це разом.
І знову — усмішка, що належала лише Гіацинту. Тепла, м’яка, сяяла в очах, золотистих, мов коштовний камінь, що виблискує на сонці.
Це була остання картина, яку він побачив, перш ніж юнак пішов, лишивши по собі дивне тепло на щоках — ніби його подих усе ще торкався обличчя.
Ненадовго запанувала тиша. Хоч жодного фізичного дотику й не сталося, і гравець, і система 666 чудово розуміли, що саме щойно відбулося.
— "…Лайно."
Делліан справді був закоханий у невістку — і це не просто домисли. У оригінальному сюжеті, хай Гіацинт і не мав прямого конфлікту з ним, він добре пам’ятав, як у дитинстві Сефірос знущався зі свого молодшого брата, а його дружина нічого не зробив, щоб тому допомогти.
[ Володарю, ви знаєте жанр NTR?.. Хоча ні, ви точно знаєте! Це ж коли героя, якого ображають, потім бере й зваблює дружину кривдника… ]
— "Заткнись!"
[ О-о-о, то Володар ще й знає слово NTR! Поважаю, поважаю… ]
— "Ідеальний герой фанфіку, а хоче спокусити чужу дружину? В Номанленді що, настільки великий дефіцит на омег?"
NTR (Netorare) — японське слово, що означає «відбити чужого коханого/кохану» або «бути зрадженим». Часто використовується в японських еротичних коміксах (додзінсі).
