Поранення чистокровного омеги виявилося несерйозним. Після надання медичної допомоги він швидко пішов на поправку. Гіацинт навідався до нього лише раз, але, побачивши, як той лякається й намагається уникати близькості, вирішив більше не турбувати юнака. Просто передав солодощі та перекус — як знак вдячності за те, що той допоміг уникнути травми.
У повсякденному житті Гіацинту доводилося продовжувати виконувати роль дружини Сефіроса Лучано. Щоранку перед тим, як чоловік вирушав на роботу, йому слід було допомагати обирати одяг, потім — готувати сніданок, а також відправляти обід через покоївку. Інколи — носити його особисто. Ввечері, коли Сефірос засиджувався за паперами допізна, Гіацинт мав заварювати чай, каву або готувати дрібні перекуси на ніч.
— Постав отам, — кинув Сефірос, навіть не відриваючи погляду від документів. Помаранчеве світло свічки ковзало по вродливому обличчю, надаючи йому водночас загадковості й м’якої теплоти.
Гіацинт поставив запашний чай на край письмового столу, після чого нахилився, аби зібрати сміття, що розсипалося на підлозі.
— Учорашній чай був надто слабким, — м’яким, але холодним голосом промовив чоловік. — Наступного разу перевіряй ретельніше. Врешті-решт, у тебе ж не так багато обов’язків.
Попри те що Гіацинт уже вирішив лишитися на боці Сефіроса, терпіти його постійні викрутаси ставало дедалі важче. Щойно він подумки зібрався обкласти цього “альфача” вибірковими словами, знову втрутилася система 666.
[ Та які “не так багато” — це ж твій батько так жив! Наш високородний Лорд демонів завжди мав підлеглих, що його обслуговували, а тепер змушений зносити приниження через якесь нікчемне бидло на кшталт тебе! Огидний жирний кабан! Ти ж навіть не вартий того, щоб дихати тим самим повітрям, що й наш володар! ]
Гіацинт, слухаючи, як милий хлопчачий голос сипле лайкою, вже починав відчувати моральне виснаження.
[ Замість того щоб ублажати цей людський непотріб, хосту краще було б приділити увагу головному герою, ааааахххх хлип! Лорде демонів, виберіть Делліана, прошу вас! #Геринт — найсмачніший шип, найкращий у світі, схлип-хлип, хнннннн (TOT) ]
— …
Володар демонів забирає свої слова назад — життя в ролі невістки родини Лучано зовсім не таке вже й легке.
———————————————
Цього ранку, як завжди, Гіацинт супроводжував Сефіроса на роботу. Дорогою через маєток вони випадково перетнулися з Делліаном та Хінокі — обидва були в обтислому шкіряному вбранні, з довгими рушницями в руках, очевидно щойно повернулися з полювання.
[ Вони вдвох ходили на полювання з самого ранку! А все через те, що гравець весь час вештається з тим непотребом — Хінокі скористався моментом і краде вашого чоловіка! ] — система 666 бурмотіла з болем і злістю.
— Невістко, — першою на Гіацинта впала пара золотих очей. На обличчі з’явилася ледь помітна усмішка, коли Делліан привітався. Та щойно його погляд ковзнув на Сефіроса, вона одразу ж стала напруженою. — Старший брат має справжню удачу. Мати дружину, яка супроводжує щоранку, готує смачну їжу… Таких людей варто берегти.
Сефірос лише хмикнув і, підійшовши ближче до Гіацинта, обійняв його за тендітні плечі.
— Сам знайди собі хорошу дружину, — промовив він, стискаючи чоловіка в обіймах й випускаючи феромони, ніби позначаючи свою територію. Його очі блищали, як у вовка, що вп’явся в здобич. — Як-не-як ти позашлюбний син. Якщо приведеш у дім якогось підозрілого омегу — без роду, без зграї — весь Номанленд висміє тебе.
Обличчя Делліана на мить стало байдужим на межі холодного. Його бурштинові очі зупинилися на руці Сефіроса, що лежала на плечі Гіацинта. Запала тиша. І тільки за кілька секунд на обличчя енігми знову зʼявилась посмішка.
— А Ви як гадаєте, невістко? — його погляд проникливо вп’явся в очі Гіацинта.
— Ваш брат просто дає слушну пораду, — не знаючи, що сказати, білявий лише відповів ухильно.
— Я це запам’ятаю.
Здавалося, на цьому все й мало завершитися, як раптом Хінокі озвався:
— Гіацинте… Тобто, пані Лучано, — він поспішно відвів очі, коли той повернувся до нього. — Хустинка… Я виперу й поверну її…
— Можеш залишити собі. Або викинь, як схочеш.
Гіацинт не став чекати відповіді, розвернувся й повів Сефіроса до виходу з маєтку.
[ Запах Гіацинта… ]
Дорогою система 666 раптом обізвалася без жодного попередження:
[ Я відчув запах Володаря… на тому чистокровному омезі. Його феромони — такі самі, як у хоста. ]
— "…У тебе, бува, ніс є?"
[ Хіба в цьому суть?! ]
— …
[ З якої б причини це не було, але той чистий омега намагається імітувати ваші феромони. ]
Якщо говорити про походження, то хоча Сефірос і поступався Делліанові статусом — був лише звичайним альфою вищого класу, а не енігмою, — він усе ж був сином законної дружини. Його шлюб із Гіацинтом був прямим підтвердженням того, наскільки голова родини Лучано цінував свого старшого сина.
Адже й Гіацинт сам був з роду, що належав до найбагатших і найвпливовіших у Наманленді. Їхній шлюб із Сефіросом вважався найважливішим союзом між двома величезними родинами за всю історію острову. Неважко було здогадатися, що голова Лучано розглядав старшого сина як спадкоємця й готував для нього міцний фундамент.
Хоч ця впевненість і трохи похитнулася після неочікуваної появи Делліана як енігми, та все ж — Сефірос мав Гіацинта.
Його Володар демонів виконував обов’язки зразкової невістки. Особисто готував обід, після чого разом із вірною покоївкою вирушив до кабінету голови родини, несучи піднос із ним.
[ Мені приємно бачити, що гравець нарешті поводиться як належить гарній невістці. Але ж це має бути у статусі дружини головного героя! ] — система 666 усе ще не могла примиритися з вибором хоста.
Коли глава Лучано побачив Гіацинта, його брови ледь злетіли вгору від легкого подиву.
— Просто подумав, що ми останнім часом майже не спілкуємось, — лагідно мовив чоловік, допомагаючи покоївці розставити їжу на столі. — Сподіваюся, я не порушу ваш спокій, якщо сьогодні обідатиму з вами?
— Ні, це напрочуд добре. Іноді обід наодинці буває надто нудним.
Початок бесіди за обідом Гіацинт розпочав сам, згадавши про загадкового чистокровного омегу — його характер, поведінку, та взаємодію з мешканцями дому.
— Схоже, він не виріс у маєтку великої родини. Максимум — позашлюбна дитина якогось знатного роду, — голова Лучано досить точно оцінив ситуацію. — Такі омеги привертають увагу на короткий час. Дивакуваті польові квіти можуть здаватися цікавими, але навряд чи їх можна вважати по-справжньому гарними чи гідними захоплення.
Потім розмова перейшла до родинної ситуації Гіацинта. Його батько, голова родини Лоренцо, нещодавно раптово помер. Заповіт зник разом із його опікуном, що спричинило справжній хаос — численні нащадки, особливо омеги, почали боротися за спадок, кожен намагаючись урвати своє.
Свого часу сам голова родини не поскупився пуститися в пригоди — покинуті насінини його “маленьких пригод” розкидані по всьому Номанленді. Тож нині діти, народжені поза шлюбом, один за одним з’являються, вимагаючи визнання й спадку без упину.
— Якщо Лоренцовий спадок нам не дістанеться — то й нехай. Зараз Ясія — частина родини Лучано. Він наколи не залишиться самотнім, в цьому домі йому завжди знайдеться підтримка, — мовив чоловік.
Вони розмовляли за обідом так довго, що вже минуло чимало часу. Коли Гіацинт побачив, що незабаром Сефірос має повернутися з роботи, він збирався вже попрощатися. Та перш ніж він устиг щось сказати, голова Лучано згадав ще одне:
— Щодо спадкоємців. Є чимало спеціалістів, що розуміються на таких питаннях. Я викличу одного з них до маєтку. Твоє тіло, Ясіє, доволі слабке — йому потрібно більше догляду.
— Дякую, тату, — тихо відповів Гіацинт.
Коли вони вийшли з кабінету, служниця, що супроводжувала його, — стара бета, яка ще з часів дому Лоренцо була поруч із ним — тихо озвалася, почувши ту розмову. У її очах відбивалися і біль, і безсилля.
— Ви тримаєтеся, правда ж, мій хлопчику? — промовила вона, м’яко торкаючись його руки. — Цього разу все вдасться. Я особисто слідкуватиму за кожною дрібницею, коли ви знову завагітнієте.
— "Знову?"
[ Насправді це не було головною сюжетною лінією, тож я не вважав за потрібне вам одразу про це розповідати ] — голос системи 666 озвався тоді, як служниця вже пішла в інший бік. Її тон був стриманий, але в ньому вчувалася напруженість.
[ Одного разу Гіацинт уже завагітнів від Сефіроса. Але… втратив дитину. ]
— "Викидень? Через слабке здоров’я?"
[ Я не певен, чи можна назвати це нещасним випадком… У них стався деякий конфлікт. І з часом сварка переросла в бійку. ]
— …
[ Гіацинт впав зі сходів. Ну і що сталося далі — хост, ви, напевне, самі розумієте. ]
Історія Гіацинта Лучано відкривалася перед ним клаптик за клаптиком — мовби система обережно розгрібала завали забутої пам’яті, що роками були поховані десь глибоко всередині.
Вперше він зайшов до спальні, щоб дослідити минуле цього маленького пташеняти, що колись жило в золотій клітці. У шафі, прихована під купою дорогих суконь і прикрас, знайшлася стара дерев’яна скриня. Вона була пошарпана, полущена, непримітна й зовсім не пасувала до розкоші навколо — мов уламок чужого світу, забутий серед багатств.
Усередині дерев’яної скрині було безліч крихітного дитячого одягу, іграшок розміром з долоню — складених недбало, купа на купі. Якщо розібрати усе до самого дна, можна було натрапити на невеличкий записник із яскраво-жовтою обкладинкою. На її лицевій стороні каліграфічним почерком виведено лише одне речення:
«Перший онук родини Лучано»
Папір був неякісний, злегка пожовклий, проте вишуканий почерк на його сторінках був напрочуд гарний. Гіацинт, хоч і ніколи не зустрічався з власником цього тіла, одразу відчув — такий почерк міг належати тільки виховананцю з благородного роду.
~ Вперше коли я відчув його… Це було посеред ночі у маєтку Лоренцо, на вихідних. Раптово мене знудило. Батько тоді перелякався, подумав, що я захворів. Я й сам занепоївся — на наступному тижні нам з чоловіком треба було йти на прийом. Якби захворів, все зіпсувалось би.
~ Мене оглянув лікар, і його слова перевернули все догори дриґом. Він сказав, що я вагітний. Вагітний? Я був майже певен, що моє тіло — неспроможне і вже замислювався про сурогатне материнство. Але, мабуть, Бог зглянувся — і послав мені дитя. Це почуття… Небо здавалося прекраснішим, ніж будь-коли.
~ Я хотів зберегти це в таємниці до дня народження чоловіка. Останнім часом він постійно був похмурим, але якщо в той день він дізнається, що стане батьком — це буде найкращий подарунок у його житті.
~ Вагітність — це щось неймовірне. Живіт у мене ще зовсім плаский, але коли прикладаю руку… відчуваю, ніби щось бʼється всередині. Це серце нашої дитини? Маленьке серденько, що ледь чутно стукає.
~ Я ще не бачив його обличчя, та вже знаю — дитя буде найвродливішим у всьому Номанленді. Якщо воно народиться альфою — буде найгордішим і найвеличнішим. Якщо омегою — найвишуканішим з усіх. А якщо бетою — нехай буде найщасливішим бетою у світі.
~ Я не знаю, яким татом буду. Навіть не уявляю, з чого почати, але вийшовши з Мерілін до міста, скупив всі дитячі іграшки, які тільки зміг знайти. Ми ходили цілий день, у мене страшенно боліли ноги після цього, але я був таким щасливим. Тоді Мерілін сказала, що з мене вийде такий татко, який так балуватиме свою дитину, що в кінці розбалує її в щент.
~ Останнім часом Сефірос повертається додому пізно. Це дратує. Але я маю змиритись з цим, маю бути найщасливішим у світі — щоби й дитина в моєму животі теж відчувала щастя.
~ Нічого, коли він дізнається, що стане батьком, — він зміниться, стане ніжнішим до мене й до дитини. Я й сам відчув, що став кращим — відколи дізнався, що в мені росте нове життя.
~ Ми знову посварилися сьогодні. Якась дурнувата колонка в “Склярі” написала, що Сефіроса бачили в барі з тією паскудою Россі. Він звинуватив мене в недовірі. Я ж не хотіла бути тією сварливою дружиною, про яких його друзі теревенять за випивкою. Але хтось підсунув мені листа з фотографією, де Россі цілує якогось чоловіка. Обличчя видно не було, але… я ж прожила з Сефіросом півжиття. Я впізнаю його навіть по тіні.
~ Я скотився по сходах. Біль пронизував усе тіло, але найбільше — низ живота, де тягнуло і пекло. Мерілін миттєво підбігла до мене, намагаючись підняти. Тоді я сіпнувся. Коли зустрівся поглядом з чоловіком — він виглядав так, ніби готовий був мене ударити. Я справді думав, що він піде за мною… Але той просто розвернувся і пішов.
~ Мабуть, я надто зосередився на ньому, тому й не помітив відразу. Лише коли Мерілін закричала — я глянув вниз і побачив: на підлозі була калюжа крові, що розтікалась з-під моєї спідниці.
~ Я втратив дитину. Свою дитину… ще таку маленьку, навіть не встиг побачити її обличчя.
~ Якщо батько дізнається, він буде страшенно злий. Він мабуть уб’є мене. Що ж робити…
~ Я дефектна омега. Що, як тепер я ніколи більше не зможу народити? Що тоді?
~ Вибач. Вибач. Вибач. Вибач. Вибач. Вибач.
~ Що робити? Що робити? Що робити? Що робити? Я хочу померти. Що робити? Що робити? Що робити? Що робити? Нічого, нічого, у мене ще буде другий шанс. Все буде добре. Все буде добре. Все буде добре. Що робити? Що робити? Що робити? Що робити?
Шум автомобіля долинув з боку головного входу. Гіацинт відірвав погляд від щоденника, дивлячись у вікно. На під’їзді до маєтку зупротився екіпаж — це повернувся Сефірос.
Високий блондин вийшов із машини саме в ту мить, коли слуги підвели до нього його улюбленого золотистого коня. Він прийняв повід, стрибнув у сідло й пустив могутнього коня легким галопом по трав’яному газону перед будинком.
Та раптом його погляд натрапив на когось.
Хінокі. Чистокровна омега стояв неподалік, спостерігаючи.
Чоловік змінює напрям і прямує просто до нього. Гіацинт не чув, про що сама вони говорили, але в ту саму коротку мить на холодному обличчі блондина з’явилася усмішка — м’яка, і така рідкісна.
Усмішка, яку з того часу, як Гіацинт опинився в цьому тілі, він ще жодного разу не бачив.
І навіть Гіацинт Лучано, справжній власник цього тіла, певно, теж давно не бачив.
Колись Сефірос пов’язував свої стосунки з Хінокі через любов до коней. А чим він пов’язував себе з офіційною дружиною?
Домашні обов’язки, догляд за втомленим чоловіком. Але той, хто отримував усе це, ніколи не показував, що хоч трохи щось цінує.
Яким же був біль у грудях Гіацинта тоді? Напевно, таким сильним, що хотілося померти.
Навіть у день, коли він втратив дитину, омега жодного разу й не подумав звинуватити свого чоловіка. Єдине приховане його бажання — щоб Сефірос пожалкував, що залишив Гіацинта.
Без жорстокості. Без помсти.
Лише крихітна надія в порівнянні з величезною раною.
[ Лише тому, що вони схожі зовнішньо — не означає, що це одна й та сама людина. Варто лиш глянути на Делліана — він зовсім не схожий на Героса. ]
— Система 666 озвалася, ніби читаючи найпотаємніші думки Гіацинта.
На потилиці він відчув раптове тепло й торкнувся шорсткого сліду пальцями.
Це був зв’язок. Кайдани омег.
[ У цьому світі насправді є дуже простий спосіб розірвати цей зв’язок. ]
— Невістко.
У ту саму мить пролунав низький голос. Гіацинт обернувся — і поглянув у золотаві очі, які світилися, немов у них відбивалося зоряне небо. Оранжеве світло призахідного сонця заливало красиве обличчя, роблячи його ще більш м’якшим і ніжнішим.
Високий юнак трохи нахилив голову, заговорив до Гіацинта м’яким, лагідним тоном — так, як розмовляють із дитиною:
— Я вже довго кличу вас, але ви не відповідали, тож я наважився підійти.
[ Енігма здатен стерти зв’язок з іншим альфою й створити новий, власний. ]
— …
[ Система рекомендує Делліана Лучано як союзника для підняття гравця на вершину Номанленду. Адже все взаємопов’язане. ]
— Час обіду. Невістка має їсти вчасно, щоб не захворіти.
Велика долоня простягнулась уперед — Делліан хотів взяти його за руку, щоб провести Гіацинта до їдальні.
Світ цей і справді химерний. Людина, яка раз за разом вбивала його — і ще в майбутньому спробує вбити Гіацинта — зараз говорила з ним так лагідно, і з такою турботою в голосі.
А колишній друг, товариш, той, хто був поруч… нині став тим, хто б’є, хто ранить душу — і скоро, мабуть, зіштовхне його у прірву.
Володар демонів всміхнувся тонко, відповідаючи на жест перед собою.
— Доведеться потурбувати молодшого брата.
— "Гіацинте Лоренцо. Невже навколо тебе немає кращого вибору, аніж ці чоловіки?"
[ Саме так. Тож, давайте уже зробимо, як домовлялися. ]
— …
[ Змусимо героя покинути меч і взяти до рук щось інше… те, чим він увійде в вас. ]
