Система попередила Володаря демонів, що, хоча минулої ночі він і втратив нагоду зустрітися з головним персонажем, проте колесо долі, щойно почавши обертатися, вже не може зупинитись або повернутись назад.
Цього ранку за сніданком у родині Лучано головною темою обговорення став таємничий гість, якого Делліан привів із собою минулої ночі. Щойно Тейнія почув про це, голова родини ледве стримав спалах гніву.
— Ти, що, весь глузд втратив? А якщо він шпигун…
— Батьку, він чистокровний омега, — спокійно відповів син.
І ці слова миттєво остудили гнів Тейнії. Всі подальші докори застрягли в горлі.
— Ти впевнений?
— Так. Принаймні він з побічної гілки шляхетного роду. А якщо казати більше…
Значення цих слів було очевидне: чистокровні омега — це тип, який трапляється лише серед вищої знаті. Якщо це й справді шпигун із іншої родини, то це занадто великий ризик. Нащадок такого омеги практично гарантовано матиме високий статус — навіть якщо він не буде альфою, а просто омегою — це все одно буде виняткова дитина. Його феромони можуть беззаперечно придушити як альф, так і інших омег.
У світі, що керується владою, другий за впливом після хитрощів чинник — це сила феромонів.
За сніданком Сефірос з іронією зауважив, що його брат таки зумів підібрати собі майбутню дружину з відповідною вторинною статтю. Проте той лише всміхнувся у відповідь:
— Я більше ціную зовнішність, ніж вторинну стать, — промовив він і перевів погляд на Гіацинта, що сидів навпроти. — Якщо вже шукати пару, то хай буде така ж гарна, як моя майбутня невістка.
Погляд тих бурштинових очей змусив серце білявого раптово стиснутись. Він вдав, ніби зосередився на сніданку, і не відповів нічого, хоча в голові вже лунав дитячий вереск:
[ Аааа! Він справді щось до нас відчуває, Володарю! ]
Після сніданку Тейнія доручив Гіацину— як омезі — наглядати за дивним гостем. Той погодився, хоча думками все ще застряг у сюжеті фанфіку, який, здавалося, почав відхилятися від оригіналу.
Чому Делліан так швидко розкрив справжню сутність Хінокі? У оригіналі, який він читав, чоловік, навпаки, мав приховувати, що той чистий омега, щоби не допустити втручання свого зведеного брата.
Будинок, де зупинився Хінокі, був маленьким флігелем за головною садибою. Якщо порівнювати з помешканнями решти родини, він виглядав досить занедбаним. Це місце було надто убогим — радше кімнатою для прислуги, аніж покоями гідними важливого гостя, як мало би бути у фінфіку.
Володар демонів постукав у двері, та, не отримавши відповіді, скористався можливістю й тихенько прочинив їх. Поруч стояла служниця-бета з підносом, на якому лежав сніданок для гостя.
На невеликому ліжку спокійно спала одна людина. Довге чорняве волосся спадало на бліде, витончене обличчя, краса якого не тьмяніла навіть у сні. Шкіра — світла, ніжна, без єдиної вади. Тонкі груди ритмічно здіймались і опускались, доводячи, що це таки жива істота, а не небожитель, що зійшов на землю у подобі людини.
Це була кімната Хінокі — сумніву не було. Але хто ж тоді цей незнайомець?
[ Та це ж Хінокі, Володарю! Той самий ельфійський принц, що вбив демона заздрощів! ]
Очі Гіацинта округлились. Принц-ельф із його спогадів хоч і не мав кремезної статури, але був високим, міцним, з благородним, лагідним обличчям. У журналі Guardian Stars, номер 1746, його навіть визнали найкращим «нареченим року» — і цим щасливчиком був саме Хінокі.
[ Ох, Володарю, таке враження, що ви щоранку не дивишся в дзеркало.]
666 захихотів. Його справжнє тіло — високе й спокусливе, з обличчям, здатним занапастити ціле королівство. Але нині, в цьому тілі, він повністю поглинутий законами омегаверсу — перетворився на тендітного, маленького омегу.
Поки гравець і система зайняті аналізом чужої зовнішності, той, хто лежав на ліжку, поволі розплющив очі.
І щойно його погляд зустрівся з очима Гіацинта, чистокровний омега здригнувся.
— Перепрошую, — швидко заговорив Володар демонів, намагаючись звучати якомога м’якше, — я лише хотів перевірити ваш стан, і ніяк не хотів налякати. Ви перебуваєте в маєтку Лучано. Минулої ночі наші люди знайшли вас непритомним у лісі й доправили сюди.
— Ви… Гіацинт… — Хінокі витріщився на нього, ніби упізнав, та раптом відвів очі й поправився, заговоривши невпевнено: — П-перепрошую, я мав на увазі пані Лучано…
Білявий удав, що не помітив цього, і поспішив перевести розмову в інше русло. Запитав ім’я, походження, родинний стан. У відповідь отримав суміш правди й брехні. Після цього він залишив омегу снідати, а сам вирушив звітувати перед головою родини Лучано.
У цьому світі система другорядної статі визначала чітку ієрархію. Альфи — лідери в усьому: у родинах, на роботі, у суспільстві. Вони — рушійна сила економіки. Бети — наступний за значущістю механізм, що підтримує роботу держави. А омеги — немов пташки в золотих клітках. Їм судилось займатися домом, ростити дітей, забезпечувати затишок. Колишній Володар демонів…
Система колись уже розповідала, що обов’язки Гіацинта включають ведення обліку, контроль за роботою прислуги та членів родини, а інколи й приготування деяких страв — заради підтримки гармонії в домі.
Сьогодні була середина місяця, особливих справ не передбачалося. Чоловік вирішив вийти розвідати територію довкола маєтку — на випадок надзвичайних ситуацій у майбутньому. Система 666 не вгавала й умовляла його взяти із собою принца-ельфа, що тепер перетворився на ніжного юного омегу. Щоб урешті змусити того балакуна замовкнути, він погодився.
Коли Хінокі відчинив двері й побачив, що стукав саме Гіацинт, його обличчя миттєво наповнилося тривогою. Погляд бігав, мов у загнаної істоти, і лише після довгих вагань він злегка кивнув — на це пішла майже половина дня.
Вийшовши надвір, юнак тримався позаду нього, мов курча, що йде слідом за матір’ю. Володар демонів мусив озирнутись і сказати, щоби той ішов поруч — лише тоді чорнявий несміливо наблизився, мов боявся, що його ось-ось вкусять.
Це що — інстинкт головного героя? Але ж він іще не встиг поводитися як типовий лиходій — то чого той уже сахається, мов бачить перед собою монстра?
Увесь час прогулянки Гіацинт намагався зав’язати розмову: питав, чи зручно тут жити, чи чогось не вистачає. Але у відповідь чув лише невиразне бурмотіння — якби міг, той, мабуть, просто втік би.
У своєму минулому житті Володар темряви ніколи не мусив докладати зусиль, аби когось розговорити. Він був магнітом для співрозмовників, завжди — у центрі уваги.
І тепер Гіацинт не приховував роздратування: витрачати енергію на розмову, з якої нічого не виходить, було образливо, майже принизливо.
[ Та він не тому мовчить, що пихатий! Він просто соромиться Володаря! Ваша краса сліпуча — навіть якби зібрати всі квіти світу в один букет, вони не зрівняються з вами! З такою неймовірною привабливістю не дивно, що навіть чистокровний омега не зміг встояти! Якщо використаємо цю слабкість і звабимо головного героя — шлях до оволодіння долею буде гладеньким, як шовк! (>_^)♡ ]
Ця клята система! Спочатку нав’язала дурнуватого героя Володареві демонів, а тепер хоче зробити з цього ще й гарем?!
[ Ого! Хост знає слово “гарем”! Як і личить справжньому митцю, наш Володар темряви має широкий світогляд і глибину, гідну океану! ]
Поки він думав, що в нього ось-ось лусне якась судина від цього безкінечного теревенення системи, на горизонті з’явився вершник. Кінь був високий, кремезний, із золотавою шерстю, що сяяла під сонцем. А вершник — молодий чоловік зразкової вроди: розправлені плечі, рівна постава, бездоганна зовнішність і надзвичайно благородний вигляд.
— Що, сьогодні настільки нічим зайнятись, що вирішив без діла десь та вештатись? — мовив він, зупиняючи коня просто перед ними, після чого спритно зістрибнув на землю, вершник був значно вищим за Гіацинта — майже на голову…
Чоловік, що стояв перед ним, легко заступав собою сонце — тінь від його фігури впала темною плямою.
Сефірос мав одне хобі, яким захоплювався більше за все: верхова їзда. За даними системи, з усього, що він робив краще за молодшого брата, виділялося лише кілька речей — і ведення кінного бізнесу Лучано було однією з них. Торгівля, кінні змагання, навіть ставки — усе це було його стихією.
— Пане, — Гіацинт формально кивнув у відповідь. — Я побачив, що наш гість вже кілька днів не виходить із кімнати, тож вирішив вивести його на свіже повітря.
— Гість Делліана, — промовив Сефірос спокійно, переводячи погляд на Хінокі.
Володар демонів скористався моментом і познайомив обох. Тим часом юнак, здається, на мить загубився в думках. А коли отямився — не зводив погляду з коня.
— Подобається? — старший брат злегка підняв брову, перш ніж почати вихвалятися: — Це Ахьал-Теке. Гордощі й краса водночас. Щоби отримати таку — мало просто мати гроші, тут потрібні й зв’язки.
— Я чув лише назву… але побачити вживу — це… неймовірно. Дуже гарний кінь, — тихо мовив Хінокі, не зводячи очей з тварини.
А́хал-Теке, або «кривавопітний кінь», відомий із китайських легенд, — одна з найдавніших порід. Походить із Туркменістану, славиться надзвичайною красою, блискучою шерстю та винятковою витривалістю.
— Омега, яка любить коней? Дивина. Думав, що всі омеги тільки й роблять, що сидять удома та займаються хатніми справами й кухнею. — Хоча говорив це з незворушним виразом обличчя, Гіацинт добре бачив, що чоловік вражений головним героєм. — Ти колись їздив верхи?
Хінокі кивнув зніяковіло.
У оригінальному сюжеті саме тема коней зблизила головного героя з другим головним чоловічим персонажем. Хінокі був омегою, що зростав зовсім не так, як інші. У дитинстві він не мешкав у маєтку Бертіні, а виріс на великій фермі, де міг гратися під сонцем, а не сидіти в закритій кімнаті, вивчаючи домашнє господарство. Через це він вирізнявся непосидючістю та сміливістю — і саме ця яскравість та інакшість привабила Сефіроса, який давно втомився від “золотих кліток” типових омег на кшталт Гіацинта.
Раптом чоловік повернувся до своєї дружини.
— Тобі теж варто навчитися їздити верхи. Досить уже поводитись, як типова омега. У разі надзвичайної ситуації не доведеться бути тягарем і чекати, поки хтось тебе підбере на коня.
Гіацинт лише ледь усміхнувся, не відповідаючи на це зауваження.
— "Пф, теж мені — вихваляється, що вміє на коні кататися. Я он дракона зміг осідлати — і патякаю на кожному кроці."
[ Хост такий здібний… але ж у цьому світі немає драконів ] — прошепотіла в голові Система 666, хоча й хотіла похвалити улюбленого лорда демонів, але така дитяча спроба “переплюнути” лише змусила почуватися ніяково.
Але навіть якби колишній Володар не мав жодного бажання сідати на коня, це ж не щось таке, чому важко відмовити, хіба ні?
Сефірос, побачивши байдужість дружини, одразу зрозумів — це ввічлива відмова. Проте, замість того щоб відступити, він раптово простяг руку, намагаючись ухопити його за зап’ястя, ніби хотів допомогти сісти на коня.
Та Гіацинт, побачивши цей рух, інстинктивно смикнув рукою — захисний рефлекс самозбереження, не більше. Але саме цей рух призвів до непередбачуваного: його лікоть вдарився об морду коня.
Тварина, яка досі поводилася спокійно, розлютилася. Раптово налякана, вона повернула голову і роззявила пащу — готувалася вкусити кривдника.
— Обережно!
Хінокі, Кий стояв поруч, кинувся вперед і підставив руку, прикриваючи білявого. Наступної миті зуби тварини врізалися в його тонке передпліччя.
— Ай!
Сефірос миттєво зреагував, заспокоїв коня й змусив того відпустити руку омеги. Володар демонів, приголомшений і схвильований, кинувся до юнака, щоб перевірити його стан.
Тонка рука тепер була прикрашена глибоким відбитком кінських зубів, із рани повільно сочилася кров. Хоч вона була не надто глибока, але достатньо широка, щоб виглядати тривожно.
— Вибач, — він швидко витяг власну хустинку та почав обережно витирати кров. Чоловік підтримував руку омеги з напрочуд дбайливим виразом обличчя, ніби боявся завдати ще більшого болю і підвів очі, щоби ще раз перепросити.
— Н-не переймайтеся… — Хінокі ніяково відвів погляд, поки щоки палахкотіли. Здавалося, він хотів вирвати руку, але замість цього залишився стояти, мов зкамянівши, дозволяючи Гіацинту торкатися.
У цю мить у повітрі раптово з’явився приємний аромат — прохолодна, свіжа хвиля, незвична навіть для теплого весняного дня. Усього за мить джерело того легкого феромонного сліду з’явилося перед Володарем демонів.
Делліан.
— Невістко, — м’який голос і лагідна усмішка були звернені до Гіацинта. Потім його погляд ковзнув до пораненої руки юнака, яку досі стискала хустинка. — Він поранився?
— Ти знову такий необачний. Через тебе інші мусять страждати, — суворо кинув Сефірос.
— Це ж не навмисно. Думаю, невістка не хотіла нічого поганого, — втрутився молодий брат з усмішкою.
Слуга був негайно покликаний, щоб відвести Хінокі на перев’язку. Делліан пішов із ним, а перед тим ще раз обернувся до Володаря демонів:
— Не переймайтесь. Ранка невелика, усе буде гаразд.
Гіацинт мовчки проводжав поглядом спину головного героя. Попри помітну різницю в зрості, вони виглядали напрочуд гармонійно, коли стояли поруч… майже як пара.
Чоловік не почув, про що саме вони говорили далі, але помітив, як Делліан схилив голову й м’яко сказав щось юнаку. Його поведінка була напрочуд лагідною.
Один Енігма, один чистий омега — двоє другорядних статей із великим статусом. Автор, певно, добре продумав таку рівновагу.
[ Не смійте навіть думати про такі нісенітниці, Володарю! ]
Колишній Володар демонів, той самий, що мріяв підкорити світ за допомогою темряви й підлості, не міг вірити в таку річ, як доля. Але після того, як дізнався, що весь цей світ — лише написаний сценарій, він таки почав вірити в неї… і в богів. Колесо долі — річ, яку не так легко зупинити.
Головне завдання полягало лише в тому, щоби відібрати долю у головного героя. Не йшлося про те, щоби зустрічатися з Делліаном, чи вже тим більше — із героєм фанфіку. Це означає, що достатньо просто змінити роль: із лиходія — на головного героя. Тоді OOC-енергія накопичиться, і місію буде виконано.
[ Але ж… як я казав! Якщо ви, лиходій, зможете завоювати серце героя — всі в зовнішньому світі подумають, що ви не такий вже й злий! І тоді OOC-бали підуть вгору ще швидше! ]
— "Тобто, момент із тим, що герой має встромити у мене не меч, а… гм, дещо інше — це лише додаткова умова для бонусних балів, але не обов’язкова, так?"
[ …Я знав, що рано чи пізно ви це зрозумієте. Але усвідомити це ще в першому світі — це ж чистісіньке шахрайство! (TOT) ]
— "Скажи вже прямо: мені треба пройти завдання цього світу, і лише тоді я зможу набрати досить OOC-балів, аби повернутись до свого справжнього життя?"
[ Насправді… точної цифри немає. Єдине, чого я навчився від ШІ, — це те, що якщо ми зможемо вивести пару #Геринт до топ-20 найпопулярніших шипів, це зробить її достатньо сильною, щоб протистояти богові світу ВБО. Бо кохання — це сила, яка перемагає все. Інших способів я не знаю! Це ж моя перша місія. Але в хоста і так немає вибору. Чи є краща пропозиція? Немає. Такі жорстокі ці монополії: або ти берешся, або йдеш геть! ]
— "Прокляття…"
[ Тому, будь ласка, просто виконуйте завдання. Пам’ятайте: #Геринт — найкращий шип! Найреальніший із можливих! Я хоч і система, та маю улюбленого зятя. Якщо хост далі наполягатиме просувати #Сефинт, я звільняюся!!! ]
Система 666 припинила зв’язок, не залишивши Лорду демонів жодного шансу щось сказати.
— На прийомі теж отак було… Постійно виставляє мене дурнем, — з роздратуванням пробурмотів Гіацинт, підвівши очі на свого чоловіка, і замислився, чому ж він зумів прийняти обличчя його вірного підлеглого, але жодного з його гарних рис — ні.
Хоч він і кипів від злості через брехню системи 666 про справжню мету місії, щонайменше він тепер знав, які варіанти у нього є в цьому світі.
Персонаж Сефіроса був заснований на образі одного з його підлеглих. А тут, у цьому світі, той ще й став його законним чоловіком. І хоч характер у нього, м’яко кажучи, залишав бажати кращого, Гіацинт визнав: це найкращий кандидат, аби просунути себе до титулу глави родини Лучано. А отже, він стане дружиною майбутнього патріарха.
Що ж до особистих стосунків, які залишають бажати кращого — ними можна знехтувати. Система вже пояснювала: щойно він виконає завдання, його душа одразу зможе залишити цей світ.
Не треба змагатися за кохання улюбленця долі. Не треба втручатися в життя Хінокі. Із цим шлях Гіацинта буде досить безпечним.
—————————————————
Хінокі йшов слідом за людьми, які вели його обробляти рану. Чистокровний омега втуплено дивився на носовичок, покладений на його поранення. Тепло, яке лишила на шкірі тонка долоня. Лоскіт, коли м’яке й шовковисте волосся мимохідь торкалося тіла. Легкий, солодкий аромат біля кінчика носа. Дивно — все це вже давно минуло, а відчуття нікуди не зникли. Вони все ще лишались у ньому.
— Заберіть носовичок, — прошепотів юний енігмат, що ішов поряд, нахилившись і простягнувши руку.
— Не варто, — Хінокі відвів руку, опустивши голову, і тихо додав: — Це ж не ваше.
— Але й не ваше, — з усмішкою на вустах відповів той.
Хінокі стиснув губи.
— …У будь-якому разі, він весь в крові. Я виперу й поверну йому особисто.
Тихий нестерпний смішок пролунав з уст Делліана. Його посмішка стала глибшою.
— Після того, як річ побувала в руках чужинця, навряд чи Ясія схоче її назад.
Тон його голосу був рівний, але прихована образа звучала надто чітко. Хінокі ще дужче стиснув носовичок, боячись, що супутник надумає його вирвати.
— Хай там як, це немає сенсу, — мовив чоловік безвиразно. — Я й не збирався боротись за якусь дрібничку.
