Пізніше я почала звикати до навантажень, тому змогла рухатися швидше. Хоча відчуття, що я щоразу біжу, тягнучи на собі кілька тонн заліза, нікуди не ділося.

Щиро кажучи, життя в Рубіновому Палаці настільки чудовим, що я хотіла б залишитися тут назавжди. Але тоді поряд житиме бомба сповільненої дії на ім'я Клод. Як би добре мені не було, піддавати життя ризику я не могла.

Тож ці крихітки — моє підстрахування. Так, щоб я могла залишити палац у разі потреби.

Я вп'яте проходила квіткове поле. І незабаром я увійшла до тихого палацу, обстановка в якому нічим не відрізнялася від будь-якого іншого дня.

Але сьогодні я пішла не у сад, а у місце, яке помітила минулого разу. Не знаю, чи примарилося мені здалеку, але мені здалося, що там були статуї янголів.

Я мала рації. Статуї були різних форм та розмірів: деякі навіть вищі за мене. І всі — золоті! Божечки! У моєму палаці все було мармуровим, а тут — золоте?

Я роздивлялася найближчу до мене статую і вкусила її за зад, перевіряючи, чи справжнє це золото. Благо, зуби у мене вже були достатньо міцні. А тоді раптом відчула чиюсь присутність позаду себе. Так я і завмерла з зубами у дупці статуї.

— З яких це пір в моєму замку оселилася якась комаха? — холодний чоловічий голос віддався дзвоном у моїх вухах.

***

Від цього голосу у мене затремтіло все тіло. Я інстинктивно розвернулася, ступила крок назад і врізалась у статую.

Коли він встиг наблизитися? До мене безшумно підійшли двоє чоловіків. Один з них був віддалік, тому я не змогла розгледіти його обличчя, але, судячи з вбранні, він був лицарем. А от людина навпроти мене...

Брязк.

Я впізнала його. Моє тіло знесиліло. Мішечки з коштовностями випали з рук, по землі свій вміст, який я збирала протягом трьох років.

Чоловік позаду витріщився на них з дивним виразом обличчя, але той, хто стояв переді мною, не зводив з мене очей.

— Це обличчя, — його низький голос та холодний голос пронизували до кісток.

Таємничі очі з дивним кольором. Здавалося, ніби я дивлюся в дзеркало, хоча його порожні очі здавалися неживими, і від цього ще більше схожими на справжні діаманти.

— Таке відчуття, ніби я тебе десь бачив.

Я ніколи не зустрічалася з ним, але чудово знала цей погляд.

Вітер розвивав його золотаве волосся. Холодний погляд, особливих очей, що мали тільки члени імператорської родини, та беземоційний вираз обличчя. Весь його стан був сповнений неприхованої сили.

Клод де Алґер Обелія. Батько Афанасії, імператор цих земель.

— Точно, танцівниця з Сіодони. Ти схожа на неї.

Від такої несподіваної зустрічі в голові стало порожньо. Я не могла вимовити ані слова. Це те, що люди називають ступором? Цей він, той, хто вбив Афанасію, у 18.

Ні, чому він зараз переді мною? Мені лише п'ять, і це навіть не імператорський палац.

Клод, ненадовго задумавшись, поглянув на мене зверху вниз.

— Ну, це неважливо.

Я навіть не можу поцікавитися що це значить. Я тупо вирячилась на чоловіка, який повільно підняв руку.

— Ваша Величносте, — спокійно озвався лицар з-за його спини.

Я все ще витріщалася на простягнуту до мене руку.

Його рука застигла в повітрі. Його очі все ще вивчали моє обличчя. А тоді, неочікувано, на обличчі чоловіка з'явилася ледь помітна усмішка.

— Тепер згадав.

Його очі посвітлішали.

— Ім'я, яке вона тобі дала.

Я затамувала подих, поки він говорив моє ім'я.

— Афанасія.

Для мене це прозвучало наче смертельний вирок. Моє серце, що завмерло від шоку, тепер прискорено калатало, ніби воно тільки усвідомило ситуацію.

— Коли я востаннє тебе бачив, ти була досить беззахисним створінням.

Тож Клод бачився з Афанасією п'ять років тому.

В романі Клод, під час їхньої нібито першої зустрічі в 9 років спитав «Це дівча звали Афанасія?» Але, виявляється, вони вперше зустрілися одразу після її народження. В той день імператор Клод дав їй своє середнє ім'я, бо її перше ім'я його потішило. Адже імена, пов'язані з безсмертям, давали лише тим, хто мав стати наступним імператором, тому його мав право давати лише імператор. Саме тому Джанет, «Боже благословіння», а не «Безсмертна» чи «Вічна». І тому тітка Джанет бачила в Афанасії загрозу.

Звичайна танцівниця назвала свою доньку Афанасією, імператорським ім'ям. Вона була справді хороброю.

«Кумедно».

Причина, чому він дав їй таке середнє ім'я полягала зовсім не в тому, як думала Лілі, що він її любив. Того йшов, аби знайти Афанасію та вбити.

«Мені цікаво чи зможе вона виправдати своє ім'я».

Воу. Тож зараз я дивлюся на того, хто ще немовлям хотів мене вбити? Лайно.

Оскільки я читала книжку, то вже знала, що він за персонаж, але реальна зустріч — зовсім інша історія.

— Ти сильно виросла.

Ти сильно виросла. Це ж не означало, що мені настав час померти, адже я вже занадто виросла, правда ж? Дев'ятирічну Афанасію він просто проігнорував. А як же мій план покинути палац до вісімнадцяти?

І поки я думала про все це, щось зісковзнуло з моїх ніг і впало на землю.

Дзеньк. З моїх ніг на землю впали коштовності, висипавшись з мішечку, на якому Ганна вишила милого кролика.

Панувала напружена тиша.

Чорт забирай. Годі з мене. Не думала, що воно так швидко розв'яжеться! Не можу повірити, що крихіток номер сім та вісім так по-дурному спіймають.

Я скоса поглянула на людей, пітніючи. Вираз Клода був нечитабельним, він просто дивився то на мене, то на коштовності.

В наступний момент, він пішов до мене.

І раптом підняв мене під пахви!

Я зазирнула в очі, які тепер були на рівні з моїми. Я була настільки здивована, що слова так і застрягли у мене в горлі.

— А ти важка. У тебе, звичайно, пухкі щоки, але не думав, що ти важиш аж стільки.

...Шалений покидьок! Як ти смієш вказувати жінці на її вагу?! Я не така вже й важка!

Ні, навіть не в цьому проблема. Чому ти взагалі говориш до мене? Ти — холодний батько-тиран! Ти любиш лише Джанет!

— Але, все ж таки, що ти робиш у моєму палаці?

Я здригнулася від цих слів.

Його палац? Ну, технічно, усі палаци імперіїї — його палаци. Але, судячи з його вбрання, певно, жив він саме в цьому.

Мені гаплик. Це — імператорський палац? Але він навіть порожніший за Рубіновий!

Божевілля.

Клод глянув повз мене. Моєю спиною зтекла чергова хвиля холодного поту, адже я знала, що стоїть за моєю спиною.

Його лицар перевів погляд на зад статуї ангела зі слідами укусу.

— Здається, вона думала, що це іграшка, сере.

Гик! Тепер він вб'є мене? За те, що я без дозволу увійшла до його замку? Чи за те, що залишила сліди укусів на його статуї ангела?

— Мабуть, ти загубилася поки гралася.

Він розвернувся і поніс мене.

— Феліксе.

— Так, Ваша Величносте?

— Потримай.

Без моєї на те згоди, мене передали в інші руки. Лицар, що тримав мене, був досить вродливим. Але коли він подивився на моє обличчя, я побачила суміш здивування і розгубленості. Звичайно, що він був розгублений, адже Клод просто так підібрав і передав мене йому.