Де це я?

В паніці я озирнулась довкола. Я ж просто йшла квітковим полем, куди мене вже занесло... Звісно, територія палацу велика, але ж не настільки. До того ж я не знаю, як повертатися, бо в пошуку квітів блукала в різні сторони.

Вперше з того часу, як я опинилась у цьому світі, я не знала, чого очікувати. Т-треба заспокоїтися. Мої палац величезний, напевно ж я зможу його побачити звідси.

Я мала рацію. Варто було підняти голову, і я побачила стіну будівлі. Я побігла до неї, обережно стискаючи в руках квіти.

— Га?

Це був не Рубіновий Палац.

Поруч — ні душі, а саме місце виглядало занедбаним. Навіть більш занедбаним, ніж мій палац.

Невже тут ніхто не живе? Хоча на вигляд тут досить чисто.

Я була спантеличена, бо шукала квіти, а знайшла якийсь палац.

Стривайте. Тут нікого не має, так?

— О-о...

Я всміхнулася. Якщо ніхто не користується цим палацом, то ним можу користуватися я, хіба ні? Схоже, я знайшла ідеальне місце, аби ховати свої скарби!

В моєму палаці було обмежена кількість схованок. До того ж мені було неспокійно, адже Лілі сьогодні ходила до старшої покоївки.

Я тихо роздивлялась навколо. Зовсім скоро я переконалася, що тут чисто, але безлюдно, отже, треба остерігатися лише покоївок, що приходять сюди прибирати. Певно, це один з палаців колишнього імператора. Ще й так близько до мого! У мене неймовірна вдача.

Так цей палац став моїм таємним сховком.

***

Думаю, чотири роки тому я прийняла снодійне та померла. Оскільки то була середина зими, а у мене не було жодних опалювальних приладів, я, мабуть, замерзла насмерть. Мда.

Мені не було за ким сумувати, зважаючи, що я сирота. І якби хтось запропонував мені повернутися, я однозначно відмовилася б.

Якщо забути про події роману, жила я непогано: у мене була їжа та дах над головою, заради яких не треба було гнути спину.

Крім того, я розуміла тутешню мову ще з першого дня перебування тут.

— Лілі! — щасливо гукнула я, тримаючи в руках папірець з кривими літерами. Рівень освіти в цьому світі низький, тож нечувано, щоб діти мого віку вчилися писати.

Я хотіла прожити спокійне життя, не привертаючи зайвої уваги, але, схоже, ця мрія була приречена. Лілі та інші покоївки дивились на мене, як на генійку століття.

— Наша принцеса така розумна!

Після цього мене почали офіційно навчати. Покоївки, що обожнювали мене, з особливою пристрастю навчали мене базовим манерам.

Пізніше я дізналася, що діти починають вивчати таке лише у вісім років.

— Я така рада, що можу бути поряд з принцесою Афанасією.

Мене мучила совість від того, що всі вважали мене генійкою, хоча насправді я просто була старшою, ніж всі вважали. Я не хотіла цього! Тому я навмисно помилялася чи проливала на себе чай, щоб решта вважала мене не такою вже й розумною. Втім, не було схоже, це давало потрібний ефект.

— Афі теж фяслива бути повяд з Лілі!

Плюсом було те, що Рубіновий Палац достатньо ізольований, і місцеві новини не поширювалися за його межі. Це стало для мене величезним полегшенням. Адже я не тільки не збираюся зустрічатися з Клодом у свої дев'ять років, а ще й планую втекти до того, як мені виповниться вісімнадцять. А до того я усіма силами його уникатиму. Не знаю, де взагалі знаходиться імператорський палац, але я навіть у його бік не гляну. Напевно, він найхимерніший і найекстравагантніший з усіх, адже в ньому живе чинний імператор. Уникатиму подібних будівель.

— Принцесо, бажаєте молока?

— Так, але мені не подобається холодне!

— Звісно, я розігрію його для вас.

Щойно Лілі вийшла з кімнати, я підвелася з підлоги на якій тренувалася писати та дістала з-під ліжка два мішечки, які підготувала заздалегідь. Я випросила їх у Ганни за допомогою свого щенячого погляду для того, аби пізніше перенести свої збереження.

Переконавшись, що коштовності в них розподілені приблизно рівномірно, я швидко підняла сукню під якою були панталони та прив'язала мішечки до стегон. Молока я попросила, аби виграти час, але його всеодно було обмаль.

Чорт, чому вони не прив'язуються як слід?

Я спробувала придумати безпечніший спосіб винести свої скарби, щоб ніхто не помітив, але так нічого й не вигадала.

— Готово!

Мені ледь вдалося зав'язати вузол своїми маленькими пухкенькими пальцями. Це було важко, але мені вдалося. Такими темпами мені навіть вдасться перенести все за один день.

Питання, яке Лілі ходила вирішувати зі старшою покоївкою, — прибирання всієї території палацу. Певно, вона хотіла полагодити деякі речі, поки я не виросла ще більше. Враховуючи характер старшої покоївки, важко буде отримати додаткову допомогу, але і відмовити вона не могла через негласну ієрархію.

Коли Лілі розповіла мені про це, у мене шкірою сироти виступили. Треба якомога швидше здійснити свій план.

Я прокрамся за межі палацу, після того, як удам, що заснула: коли я сплю, Лілі не заходить до моєї кімнати. Мабуть, тому що знала, що я не прокинуся, доки мене хтось не розбудить.

— Солодких снів, принцесо.

Подумавши, що я задрімала, Лілі поцілувала мене в щічку та тихо вийшла з кімнати. Я лежала, дослухаючись до звуків з коридору, а тоді повільно розплющила очі.

Ай. Мотузки мішечків перетискали ноги. Дорогоцінності дуже важкі, тож, певно, лишаться сліди. Як же тяжко переносити моїх крихіток в безпечне місце.

Я навшпиньках вийшла з кімнати та швидко залишила палац.

Я часто спостерігала за покоївками, тож знала, де перебуває кожна з них. До саду я дісталася непоміченою. Не страшно, навіть якщо мене помітить хтось, крім Лілі.

Я чкурнула квітковим полем. Тепер я вже знала дорогу, але бігти в дитячому тілі, особливо з додатковою вагою, було неймовірно важко.

Коли я опинилася у місці призначення, мої ноги трусилися від напруги.

Дідько. Зараз впаду. Але у мене не більше двох годин, тож треба поквапитися.

— Ух.

Я розв'язала шнури та попрямувала туди, де хотіла сховати свої скарби. Якщо лишити їх всередині будівлі, їх можуть знайти, тому краще зробити надійний сховок під деревом.

Була тільки одна проблема. Мені нічим копати! Волога після дощу земля ущільнилася, і викопати її своїми слабкими руки мені не вдасться. До того ж якщо повернуся до палацу брудна, Лілі точно мене піймає. І що тепер робити?

Трохи подумавши, я сховала своїх дитяток у кущі. Завтра повернуся та переховаю їх. Треба буде попросити Ганну дати мені іграшкову лопатку.

Повертатися було набагато легше. Я ледь не обмочилася, зустрівши на шляху до своєї кімнати покоївку, але вона не надала великого значення тому, звідки чи куди я прямую. Добре, що я часто безцільно блукала палацом.

Коли повернулася в кімнату, то почувалась настільки виснаженою, що, здавалося, ось-ось помру.

— Люба принцесо, час прокидатися.

— Гава-а-зд, — виснажено простогнала я.

Лілі подумала, що я просто не виспалася.

— Га? Чому ви спітніли?

Я завмерла від здивованого голосу Лілі. На жаль, ідеальний злочин виявився для мене заскладним.

— Схоже на лихоманку. Вам десь болить?..

— Спекотно. Сонце таке яскваве.

Лілі обвела поглядом мою кімнату і витерла долонею піт з мого чола.

— Із завтрашнього дня відчинятиму вікно або закриватиму штори. Схоже, в цій кімнаті спекотніше, бо вона на сонячній стороні.

— Афі хоче молока. Холодного, будь ласка.

— Ви ж пили перед сном, — нагадала Лілі, але все одно пішла виконувати моє прохання. І тільки-но я лишилась сама, впала назад на ліжко.

***

Після цього я виходила з Рубінового палацу ще пару разів. Я гадала, що якщо щодня буду ходити втомленою, Лілі швидко мене зловить, тому влаштовувала таємні вилазки лише раз на кілька днів.