Певно, вони наважилися на це тому, що ніхто не відвідував Рубіновий Палац.
Спочатку факт крадіжок був майже непомітним, але з часом це стало настільки очевидним, що треба бути сліпою, аби не звернути увагу. Покоївки навіть декорації та коштовності зі стін почали знімати. Гадаю, вони відчули вседозволеність, адже Клод останнім часом нікого не вбивав.
Те, що з моєї кімнати зникають речі, я помітила навіть раніше за Лілі. Зрештою, я щодня оглядалася в пошуках речей, які могла б пізніше поцупити, але їх з кожним разом ставало все менше і менше.
Я хотіла пожалітися імператору, але якщо я підійду до нього та скажу: «Татку, вони зверхньо дивляться на мене!» він навряд відповість: «Хто це дивиться зверхньо на мою дорогоцінну донечку?» Скоріше вже це буде щось у стилі: «Ти все ще жива?», а тоді на місці відрубає мені голову.
Звісно, можливо, я просто накручувала себе, але щось мені не хотілося зайвий раз ризикувати життям. Тож мені не лишалося нічого, крім як спостерігати, як зникає моє золото: коли покоївки-унні заходили до моєї кімнати та пхали щось з моїх речей до себе у фартух, я могла хіба що несамовито плакати.
Одного дня Лілі теж помітила, що відбувається. Це дуже її розлютило, і вона пішла особисто розбиратися зі старшою покоївкою. На той момент я вже здогадувалася, що Лілі мала великий вплив у Рубіновому палаці, адже інші зверталися до неї формально та з пошаною.
Крадійок було звільнено. Вони мали повернути вкрадене, але я так і не отримала свої речі назад. Я підозрювала, що старша покоївка й сама була в цьому замішана, але вдіяти нічого не могла. Ще тоді, коли вона заявила, що ми не здатні купити звичайнісіньке брязкальце через брак коштів, я зрозуміла, що вона каламутить воду.
Якщо і було щось добре у зникненні стількох речей, так це те, що ніхто не помітив, коли кілька коштовностей поцупила я. Ні, нумо краще перефразую. Технічно, палац належав мені, тож я просто переклала їх у безпечне місце. Так, я просто бережу свої коштовності та золото.
Але й тут була межа, адже, схоже, останніми днями Лілі ретельно перевіряє палац. Навіть я могла сказати, що палац виглядав помітно порожнішим, ніж зазвичай. Невже я так багато назбирала? Якщо Лілі побачить, що повторюється інцидент трирічної давнини, і обшукає палац... Краще пригальмувати.
— Куди прямуєте, принцесо?
— Хі-хі. Я йду до Лілі!
— Ха-ха, тоді вам варто спочатку витерти рота. Чи був шоколад смачним?
Покоївки, що проходили повз, витерли мені ротика хустинкою. На ній лишилися чіткі шоколадні плями. Схоже, я замурзалася, бо їла поспіхом, аби Лілі не встигла побачити.
Дівчата хихотіли, а мені раптом стало ніяково. Не можу повірити, що зробила щось таке, зважаючи на мій справжній вік...
— Те, що Афі їла фоколад це секвет!
— Звичайно, принцесо.
Але більш ніж бути збентеженою мені не хотілося, аби Лілі сварила мене. Тож я помахала сестричкам та побігла далі.
Божечки, всі руки в шоколаді. Я хотіла обтерти їх об свою білу сукню, але вчасно зупинилась. Все гаразд, десь тут мав бути фонтан. Щоправда, він не в найкращому стані, але...
Дорогою туди я здибала ще з кількома покоївками.
Оголена статуя на фонтані була настільки спокусливою, що більше нагадувала звабника, ніж янгола. Втім, всі статуї палацу були такими. Чи це тому, що раніше тут жили наложниці? Словом, непідходяще для дітей місце. Але я щодня бачила гарні та дорогі речі, тож гріх жалітися.
Плесь!
Я помила свої брудні від шоколаду руки. Нормально дотягнутися до води в цьому тілі виявилося майже неможливо, тож я встала навшпиньки та ледь не впала у фонтан. За цю коротку мить я встигла побачити своє відображення у воді.
Я застигла та спантеличено поглянула на себе.
— Яка гавнааааа.
Може прозвучати високомірно, але я така гарнюня. Вау. Повірити не можу, що ця мила гарненька дитинка — це я! Якби я побачила таку дитину вживу, то не втрималася б і помацала її щічки. Серйозно, мої щоки ніби створенні для цього.
Моє кучеряве від природи волосся було м'яким та доглянутим, і я мала великі очі та довгі вії. З такою зовнішністю я могла б стати акторкою чи моделлю. Волосся та риси обличчя дісталися мені від Діани, а очі — від Клода. На них можна було дивитися вічно.
— Хехе.
Я і так була безумовно гарною, але очі — окрема тема.
Лілі називала їх «діамантовими очима» притаманними тільки членам імператорської родини. Автор «Прекрасної принцеси» також розхвалював очі Джанет. Вперше почувши цей вислів, я подумала, що це звичайне перебільшення, але побачивши їх вживу, зрозуміла, що це не так.
Мої очі переливалися на світлі, як два діаманти. За все життя я не бачила чогось більш містичного та вражаючого.
Кажуть, що такі очі тільки у мене та Клода. Хоча це не правда, адже була ще Джанет, яка зараз жила у люблячій родині Альфеусів.
Ні, я все ще вірю, що цей світ хоч чимось відрізняється від роману!
Я чула, що кожен має особливу ману, і саме вона робить очі членів імператорської родини такими унікальними.
— Принцесо, обережно!
Раптом мене хтось підняв. Я злякалася на мить, а тоді зрозуміла, хто це.
— Я ж казала вам не гуляти самій. Чому ви не слухаєтесь?
Я усміхнулася та обійняла Лілі.
— Я сумувала за Лілі!
Вона зітхнула від моїх лестощів. За останні чотири роки вона зовсім не постаріла. У мене слабкість до гарних людей, тому з Лілі я завжди поводилася мило.
— Принцесо, ви знову їли шоколад?
Ой-йой.
Усмішка так і застигла на моїх губах. Як вона дізналася?
— Мені Ганна сказала. Більше ніяких солодощів протягом тижня!
Ні-і! Не можу повірити, що не зможу їсти шоколад цілий тиждень! Ганно, зрадниця...
Але яке б жалісливе личко я не робила, Лілі лишалася непохитною.
***
За мить я вже збирала квіти в палацовому саду.
— Принцесо, можна і мені квіточку?
— Ні! Ти погана!
Ганна з кимось помінялася змінами та тепер ходила за мною, бо їй не було чим зайнятися. Було помітно, що їй нудно. Вона обожнювала мене та часто пригощала цукерками, але попросила щось вперше. Був би це будь-який інший день, я б без роздумів віддала їй квіти, але сьогодні все по іншому.
Тому що вона розказала Лілі, що я їла шоколад! Ганна виправдовувалася, що це ненавмисно, і Лілі просто почула, як вони з Кес сперечалися через вкрадений поцілунок, однак результат це не змінює!
— Принцеса така несправедлива.
Навіть коли зі сторони Ганни почувся плач, я вдала, що не чую та продовжила збирати квіти. Я збиралася зробити віночок для Лілі. Якщо чесно, це був не подарунок, а скоріше хабар для зняття заборони на шоколад.
Спочатку я збирала тільки білі квіти, але потім зрозуміла, що одноманітний вінок виглядатиме нуднувато. Яскрава кольорова квітка додасть родзинки!
— Ганно, яка квітка краще?
Ганна прояснішала, коли я заговорила до неї. Ха, вона і справді до нестями мене обожнює.
— Ви ж подаруєте їх пані Ліліані? Гадаю, блакитні або фіолетові підійдуть. Можливо, також жовті.
Ганна трохи подумала і сказала, що піде пошукає ще квітів. Я ж вирішила сама оглянути сад. Гадаю, було б добре зробити віночок і для Ганни...
Боже, я надто добра. Але, знаючи наскільки я подобалась Ганні, довго ображатися я теж не могла.
— Квіточки живуть у садку, — почала наспівувати я знайому дитячу пісеньку, поки шукала квіти. — А ми живемо у дитячому садку.
Через деякий час я раптом зрозуміла, що більше не в Рубіновому палаці.
— Ой-йой...
Далі
Розділ 6
Де це я? В паніці я озирнулась довкола. Я ж просто йшла квітковим полем, куди мене вже занесло... Звісно, територія палацу велика, але ж не настільки. До того ж я не знаю, як повертатися, бо в пошуку квітів блукала в різні сторони. Вперше з того часу, як я опинилась у цьому світі, я не знала, чого очікувати. Т-треба заспокоїтися. Мої палац величезний, напевно ж я зможу його побачити звідси. Я мала рацію. Варто було підняти голову, і я побачила стіну будівлі. Я побігла до неї, обережно стискаючи в руках квіти. — Га? Це був не Рубіновий Палац. Поруч — ні душі, а саме місце виглядало занедбаним. Навіть більш занедбаним, ніж мій палац. Невже тут ніхто не живе? Хоча на вигляд тут досить чисто. Я була спантеличена, бо шукала квіти, а знайшла якийсь палац. Стривайте. Тут нікого не має, так? — О-о... Я всміхнулася. Якщо ніхто не користується цим палацом, то ним можу користуватися я, хіба ні? Схоже, я знайшла ідеальне місце, аби ховати свої скарби! В моєму палаці було обмежена кількість схованок. До того ж мені було неспокійно, адже Лілі сьогодні ходила до старшої покоївки. Я тихо роздивлялась навколо. Зовсім скоро я переконалася, що тут чисто, але безлюдно, отже, треба остерігатися лише покоївок, що приходять сюди прибирати. Певно, це один з палаців колишнього імператора. Ще й так близько до мого! У мене неймовірна вдача. Так цей палац став моїм таємним сховком. *** Думаю, чотири роки тому я прийняла снодійне та померла. Оскільки то була середина зими, а у мене не було жодних опалювальних приладів, я, мабуть, замерзла насмерть. Мда. Мені не було за ким сумувати, зважаючи, що я сирота. І якби хтось запропонував мені повернутися, я однозначно відмовилася б. Якщо забути про події роману, жила я непогано: у мене була їжа та дах над головою, заради яких не треба було гнути спину. Крім того, я розуміла тутешню мову ще з першого дня перебування тут. — Лілі! — щасливо гукнула я, тримаючи в руках папірець з кривими літерами. Рівень освіти в цьому світі низький, тож нечувано, щоб діти мого віку вчилися писати. Я хотіла прожити спокійне життя, не привертаючи зайвої уваги, але, схоже, ця мрія була приречена. Лілі та інші покоївки дивились на мене, як на генійку століття. — Наша принцеса така розумна! Після цього мене почали офіційно навчати. Покоївки, що обожнювали мене, з особливою пристрастю навчали мене базовим манерам. Пізніше я дізналася, що діти починають вивчати таке лише у вісім років. — Я така рада, що можу бути поряд з принцесою Афанасією. Мене мучила совість від того, що всі вважали мене генійкою, хоча насправді я просто була старшою, ніж всі вважали. Я не хотіла цього! Тому я навмисно помилялася чи проливала на себе чай, щоб решта вважала мене не такою вже й розумною. Втім, не було схоже, це давало потрібний ефект. — Афі теж фяслива бути повяд з Лілі! Плюсом було те, що Рубіновий Палац достатньо ізольований, і місцеві новини не поширювалися за його межі. Це стало для мене величезним полегшенням. Адже я не тільки не збираюся зустрічатися з Клодом у свої дев'ять років, а ще й планую втекти до того, як мені виповниться вісімнадцять. А до того я усіма силами його уникатиму. Не знаю, де взагалі знаходиться імператорський палац, але я навіть у його бік не гляну. Напевно, він найхимерніший і найекстравагантніший з усіх, адже в ньому живе чинний імператор. Уникатиму подібних будівель. — Принцесо, бажаєте молока? — Так, але мені не подобається холодне! — Звісно, я розігрію його для вас. Щойно Лілі вийшла з кімнати, я підвелася з підлоги на якій тренувалася писати та дістала з-під ліжка два мішечки, які підготувала заздалегідь. Я випросила їх у Ганни за допомогою свого щенячого погляду для того, аби пізніше перенести свої збереження. Переконавшись, що коштовності в них розподілені приблизно рівномірно, я швидко підняла сукню під якою були панталони та прив'язала мішечки до стегон. Молока я попросила, аби виграти час, але його всеодно було обмаль. Чорт, чому вони не прив'язуються як слід? Я спробувала придумати безпечніший спосіб винести свої скарби, щоб ніхто не помітив, але так нічого й не вигадала. — Готово! Мені ледь вдалося зав'язати вузол своїми маленькими пухкенькими пальцями. Це було важко, але мені вдалося. Такими темпами мені навіть вдасться перенести все за один день. Питання, яке Лілі ходила вирішувати зі старшою покоївкою, — прибирання всієї території палацу. Певно, вона хотіла полагодити деякі речі, поки я не виросла ще більше. Враховуючи характер старшої покоївки, важко буде отримати додаткову допомогу, але і відмовити вона не могла через негласну ієрархію. Коли Лілі розповіла мені про це, у мене шкірою сироти виступили. Треба якомога швидше здійснити свій план. Я прокрамся за межі палацу, після того, як удам, що заснула: коли я сплю, Лілі не заходить до моєї кімнати. Мабуть, тому що знала, що я не прокинуся, доки мене хтось не розбудить. — Солодких снів, принцесо. Подумавши, що я задрімала, Лілі поцілувала мене в щічку та тихо вийшла з кімнати. Я лежала, дослухаючись до звуків з коридору, а тоді повільно розплющила очі. Ай. Мотузки мішечків перетискали ноги. Дорогоцінності дуже важкі, тож, певно, лишаться сліди. Як же тяжко переносити моїх крихіток в безпечне місце. Я навшпиньках вийшла з кімнати та швидко залишила палац. Я часто спостерігала за покоївками, тож знала, де перебуває кожна з них. До саду я дісталася непоміченою. Не страшно, навіть якщо мене помітить хтось, крім Лілі. Я чкурнула квітковим полем. Тепер я вже знала дорогу, але бігти в дитячому тілі, особливо з додатковою вагою, було неймовірно важко. Коли я опинилася у місці призначення, мої ноги трусилися від напруги. Дідько. Зараз впаду. Але у мене не більше двох годин, тож треба поквапитися. — Ух. Я розв'язала шнури та попрямувала туди, де хотіла сховати свої скарби. Якщо лишити їх всередині будівлі, їх можуть знайти, тому краще зробити надійний сховок під деревом. Була тільки одна проблема. Мені нічим копати! Волога після дощу земля ущільнилася, і викопати її своїми слабкими руки мені не вдасться. До того ж якщо повернуся до палацу брудна, Лілі точно мене піймає. І що тепер робити? Трохи подумавши, я сховала своїх дитяток у кущі. Завтра повернуся та переховаю їх. Треба буде попросити Ганну дати мені іграшкову лопатку. Повертатися було набагато легше. Я ледь не обмочилася, зустрівши на шляху до своєї кімнати покоївку, але вона не надала великого значення тому, звідки чи куди я прямую. Добре, що я часто безцільно блукала палацом. Коли повернулася в кімнату, то почувалась настільки виснаженою, що, здавалося, ось-ось помру. — Люба принцесо, час прокидатися. — Гава-а-зд, — виснажено простогнала я. Лілі подумала, що я просто не виспалася. — Га? Чому ви спітніли? Я завмерла від здивованого голосу Лілі. На жаль, ідеальний злочин виявився для мене заскладним. — Схоже на лихоманку. Вам десь болить?.. — Спекотно. Сонце таке яскваве. Лілі обвела поглядом мою кімнату і витерла долонею піт з мого чола. — Із завтрашнього дня відчинятиму вікно або закриватиму штори. Схоже, в цій кімнаті спекотніше, бо вона на сонячній стороні. — Афі хоче молока. Холодного, будь ласка. — Ви ж пили перед сном, — нагадала Лілі, але все одно пішла виконувати моє прохання. І тільки-но я лишилась сама, впала назад на ліжко. *** Після цього я виходила з Рубінового палацу ще пару разів. Я гадала, що якщо щодня буду ходити втомленою, Лілі швидко мене зловить, тому влаштовувала таємні вилазки лише раз на кілька днів.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!