Можете собі уявити наскільки я була розчарована, побачивши фінал цієї історії?

— Гррр.

Одні лише думки про це змушували все всередині палати від люті.

Не знаю, про що думав автор, коли вводив цю персонажку лише для того, аби вона просто марно померла.

Учениця середньої школи, яка, скоріше за все, була палкою фанаткою цієї книги, казала, що це тільки підкреслює любов Клода до Джанет, і продовжувала теревенити, як в романі ідеально втілені всі жіночі мрії. Звичайно, я не стала слухати цю маячню.

Не те щоб мені подобалась Афанасія, але вона однозначно була краща за Клода чи Джанет. Я завжди вважала, що люди повинні в першу чергу піклуватися про себе. Ви спитаєте, чому я так цим переймаюся? Тому що я стала Афанасією з роману!

— Ва-а!

Я розплакалась, тому що мені знову стало сумно.

Я намагалася переконати себе, що це неправда, але навіть в ігноруванні реальності є своя межа. Тут так багато подібного до тієї книжки! Може, дещо можна було б списати на збіг, але їх стало вже забагато! Я намагалась ігнорувати свою інтуїцію, але це нелегко.

— Принцесо!

На мої ридання прибігла Лілі.

— Чому наша принцеса плаче?

Я уткнулась обличчям в її руки та продовжила плакати. Цей день і без того був дуже емоційно насиченим, а щойно я побачила обличчя Лілі, мені стало ще сумніше.

— Ви голодна?

Ліліана Йорк. Єдина людина, що до кінця вірила у невинність Афанасії, і в результаті загинула разом з нею.

Ліліана — друга дочка впливової графської родини, тому їй було не місце серед покоївок, але після смерті матері Афанасії, вона сама зголосилася працювати у Рубіновому Палаці як няня дівчинки.

Діана була надзвичайно чарівною і прекрасною жінкою зі світлим, як місячне сяйво, волоссям та загадковими червоними очима. Крім того, вона була достатньо талановитою аби дати сольний номер на імператорському балу. Втомлена життям у палаці, Ліліана щиро поважала і захоплювалась вільною, як птаха, Діаною. Але зрештою Діана опинилась замкненою у Рубіновому Палаці після того, як провела з Клодом ніч.

— Ваааааа!

Клоде, ти шматок лайна!

Лілі ще більш схвилювало, що я плакала все голосніше.

— Ах, що з вами, моя принцесо?

Я не могла зупинитися. Скільки б не думала, а це точно був світ того роману!

Дружба Ліліани та Діани згадувалась у творі всього кілька разів, але вона все одно дуже мене зворушила. Прекрасна дружба, яку я бачила хіба що в «Енн із Зелених Дахів» на чиємусь дні народженні. Так, сама я друзів не мала, але саме тому мене і зачарували їхні стосунки!

Але в результаті Лілі померла лише тому, що була на боці Афанасії!

— Час змінити підгузок?

Стривай! Я не впісялась!

— Тож не їжа і не підгузок...

Та ні ж, зі мною все гаразд!

Після того, як мене силоміць роздягли, я почала щосили викручуватися та знову розплакалася. Не те щоб таке відбувалося вперше, але цей досвід був доволі травматичним.

— Останнім часом ви часто плачете.

Лілі засмутилася, що не змогла зрозуміти причину моєї істерики. Але знала б вона, як засмучена я: не можу їй розповісти, навіть якщо захочу!

Незалежно від того, реінкарнувала я чи потрапила в чуже тіло — жоден з варіантів не мав сенсу! Це так несправедливо!

Ех, Ліліано, чому ти — Ліліана? Чому Діана — це Діана, а Клод — це Клод? І чому я Афанасія?! За що? Я хочу бути Джанет! Не хочу бути Афанасією!

— Все гаразд, принцесо. Я з вами.

Я перестала ридати, почувши втішаючий голос Ліліани.

Єдине чого я хочу це втекти з цього проклятого палацу. Часе, будь ласка, йди швидше.

***

Це був сонячний весняний день. За садом Рубінового Палацу ніхто не доглядав, але там все ще росли прекрасні квіти. Я обережно пройшла між ними та смикнула покоївку за спідницю.

— Сествичко, сествичко!

Сьогодні до палацу приїхали продукти, тож вона, певно, тільки перевірила поставки та йшла далі працювати. Покоївка глянула на мене. Я ж зробила миле личко з щенячими очима.

— Будь ласка, можеш дати Афі фоколаду?

Мені п'ять. Мені п'ять. Мені не соромно. Мені не... лайно. Як же соромно...

— Мила принцесо, ви хочете шоколаду?

— Так. Афі любить фоколад. Дай, дай, будь ласка.

Переконана моєю милотою, покоївка-унні почала щось шукати у своєму фартусі. Її звали Ганна, і вона завжди носила з собою шоколад чи цукерки для мене.

— Ви так сильно любите шоколад?

— Так, Афі любить фоколад! Дуже любить!

Я широко розмахувала руками. Було дуже соромно, але заради смаколиків і не таке можна зробити.

— І Ганну любить!

— О, боже...

Дай! Дай мені шоколаду!

— Ганно, що ти робиш?

Мій план з отримання солодощів провалився.

— Кесо!

— Ти не чула, що сказала Ліліана? Не можна давати принцесі смаколики щоразу, як вона просить.

Покоївка-унні, що підійшла до нас, була гарною пані з холодним виразом обличчя. Її звали Кес, і це не вперше вона підривала мої плани.

— Але лише один...

— В тому і проблема, що так кажеш не тільки ти.

Ні! Не вставай між мною та шоколадом!

На відміну від Ганни, Кес ставилася до всіх холодно. Однак я не здамся!

— Сествичко.

Цього разу я смикнула за підницю Кес, а тоді знову в використала свій прийом з щенячими очима.

— Афі хоче фоколадку.

Коли я глянула на неї жалісливими очима, сестричка-покоївка завагалася.

— Не можна, принцесо.

Я чую твою невпевненість!

— Вам справді не...

Зрештою, я перемогла.

За мить покоївка присіла, щоб опинитися на рівні моїх очей, і вклала мені в руку жменю шоколаду.

— Це секрет від міс Ліліани, гаразд?

Лілі дуже хвилювало, що я матиму карієс, тож те, що я нишком брала у покоївок солодощі, було секретом.

— Дякую, сествичко!

Я широко всміхнулася та поцілувала її в щоку. Моя милота розтопила її серце.

Юху! Холоднокровна красуня мила лише зі мною. Це так круто.

— Гей, Кесо, так не чесно! Ти це навмисне, так?

— Кхм. Що ти таке кажеш? Гадаєш мені, як і тобі, потрібні приховані мотиви для чогось такого?

— Тоді чому ти дала їй солодощі? Поцілунок принцеси мав бути моїм!

Дівчата почали перепалку, не помічаючи мене. Я ж вирішила вшитися до того, як Лілі мене помітить. Буде недобре, якщо потраплю їй на очі.

Час йшов швидко: мені вже виповнилося п'ять.

Лілі щоразу пиляла мене, адже я називаю працівниць «сестричками», а це не личить принцесі. Втім, мені так було легше. Та і яку самоповагу могла мати принцеса-вигнанка?

Сестрички-покоївки, що раніше ігнорували мене, тепер дають мені ласощі та першими починають розмову. Гадаю, це успіх.

Зазвичай, якщо прислуга починала розмову, це вважалося неповагою до імператорської родини. В моєму палаці таких правил не існувало.

Коли я навчилася ходити, то вирішила отримати їхню прихильність. Раніше покоївки настільки дратували мене, що я «випадково» проливала на них воду або робила різні дрібні пакості. З часом я зрозуміла, що вигідніше бути з ними милою: я і так в постійній небезпеці через Клода, тож мати персонал, який мене недолюблював, у мене не було ні бажання, ні можливості. Інакше моє життя нічим не відрізнялося б від історії справжньої Афанасії.

Вирішальним фактором для прийняття цього рішення також стало те, що з мого палацу поступово зникали речі. Всі, хто працювали тут, були аристократами за походженням, але переважно з маловпливових родин на кшталт баронів чи віконтів. Коли їх тільки призначили сюди, вони боялися Клода, але щойно зрозуміли, що той анітрохи не турбується про мене, почали потихеньку, одна за одною, красти з палацу речі.