Розділ 5

Певно, вони наважилися на це тому, що ніхто не відвідував Рубіновий Палац. Спочатку факт крадіжок був майже непомітним, але з часом це стало настільки очевидним, що треба бути сліпою, аби не звернути увагу. Покоївки навіть декорації та коштовності зі стін почали знімати. Гадаю, вони відчули вседозволеність, адже Клод останнім часом нікого не вбивав. Те, що з моєї кімнати зникають речі, я помітила навіть раніше за Лілі. Зрештою, я щодня оглядалася в пошуках речей, які могла б пізніше поцупити, але їх з кожним разом ставало все менше і менше. Я хотіла пожалітися імператору, але якщо я підійду до нього та скажу: «Татку, вони зверхньо дивляться на мене!» він навряд відповість: «Хто це дивиться зверхньо на мою дорогоцінну донечку?» Скоріше вже це буде щось у стилі: «Ти все ще жива?», а тоді на місці відрубає мені голову. Звісно, можливо, я просто накручувала себе, але щось мені не хотілося зайвий раз ризикувати життям. Тож мені не лишалося нічого, крім як спостерігати, як зникає моє золото: коли покоївки-унні заходили до моєї кімнати та пхали щось з моїх речей до себе у фартух, я могла хіба що несамовито плакати. Одного дня Лілі теж помітила, що відбувається. Це дуже її розлютило, і вона пішла особисто розбиратися зі старшою покоївкою. На той момент я вже здогадувалася, що Лілі мала великий вплив у Рубіновому палаці, адже інші зверталися до неї формально та з пошаною. Крадійок було звільнено. Вони мали повернути вкрадене, але я так і не отримала свої речі назад. Я підозрювала, що старша покоївка й сама була в цьому замішана, але вдіяти нічого не могла. Ще тоді, коли вона заявила, що ми не здатні купити звичайнісіньке брязкальце через брак коштів, я зрозуміла, що вона каламутить воду. Якщо і було щось добре у зникненні стількох речей, так це те, що ніхто не помітив, коли кілька коштовностей поцупила я. Ні, нумо краще перефразую. Технічно, палац належав мені, тож я просто переклала їх у безпечне місце. Так, я просто бережу свої коштовності та золото. Але й тут була межа, адже, схоже, останніми днями Лілі ретельно перевіряє палац. Навіть я могла сказати, що палац виглядав помітно порожнішим, ніж зазвичай. Невже я так багато назбирала? Якщо Лілі побачить, що повторюється інцидент трирічної давнини, і обшукає палац... Краще пригальмувати. — Куди прямуєте, принцесо? — Хі-хі. Я йду до Лілі! — Ха-ха, тоді вам варто спочатку витерти рота. Чи був шоколад смачним? Покоївки, що проходили повз, витерли мені ротика хустинкою. На ній лишилися чіткі шоколадні плями. Схоже, я замурзалася, бо їла поспіхом, аби Лілі не встигла побачити. Дівчата хихотіли, а мені раптом стало ніяково. Не можу повірити, що зробила щось таке, зважаючи на мій справжній вік... — Те, що Афі їла фоколад це секвет! — Звичайно, принцесо. Але більш ніж бути збентеженою мені не хотілося, аби Лілі сварила мене. Тож я помахала сестричкам та побігла далі. Божечки, всі руки в шоколаді. Я хотіла обтерти їх об свою білу сукню, але вчасно зупинилась. Все гаразд, десь тут мав бути фонтан. Щоправда, він не в найкращому стані, але... Дорогою туди я здибала ще з кількома покоївками. Оголена статуя на фонтані була настільки спокусливою, що більше нагадувала звабника, ніж янгола. Втім, всі статуї палацу були такими. Чи це тому, що раніше тут жили наложниці? Словом, непідходяще для дітей місце. Але я щодня бачила гарні та дорогі речі, тож гріх жалітися. Плесь! Я помила свої брудні від шоколаду руки. Нормально дотягнутися до води в цьому тілі виявилося майже неможливо, тож я встала навшпиньки та ледь не впала у фонтан. За цю коротку мить я встигла побачити своє відображення у воді. Я застигла та спантеличено поглянула на себе. — Яка гавнааааа. Може прозвучати високомірно, але я така гарнюня. Вау. Повірити не можу, що ця мила гарненька дитинка — це я! Якби я побачила таку дитину вживу, то не втрималася б і помацала її щічки. Серйозно, мої щоки ніби створенні для цього. Моє кучеряве від природи волосся було м'яким та доглянутим, і я мала великі очі та довгі вії. З такою зовнішністю я могла б стати акторкою чи моделлю. Волосся та риси обличчя дісталися мені від Діани, а очі — від Клода. На них можна було дивитися вічно. — Хехе. Я і так була безумовно гарною, але очі — окрема тема. Лілі називала їх «діамантовими очима» притаманними тільки членам імператорської родини. Автор «Прекрасної принцеси» також розхвалював очі Джанет. Вперше почувши цей вислів, я подумала, що це звичайне перебільшення, але побачивши їх вживу, зрозуміла, що це не так. Мої очі переливалися на світлі, як два діаманти. За все життя я не бачила чогось більш містичного та вражаючого. Кажуть, що такі очі тільки у мене та Клода. Хоча це не правда, адже була ще Джанет, яка зараз жила у люблячій родині Альфеусів. Ні, я все ще вірю, що цей світ хоч чимось відрізняється від роману! Я чула, що кожен має особливу ману, і саме вона робить очі членів імператорської родини такими унікальними. — Принцесо, обережно! Раптом мене хтось підняв. Я злякалася на мить, а тоді зрозуміла, хто це. — Я ж казала вам не гуляти самій. Чому ви не слухаєтесь? Я усміхнулася та обійняла Лілі. — Я сумувала за Лілі! Вона зітхнула від моїх лестощів. За останні чотири роки вона зовсім не постаріла. У мене слабкість до гарних людей, тому з Лілі я завжди поводилася мило. — Принцесо, ви знову їли шоколад? Ой-йой. Усмішка так і застигла на моїх губах. Як вона дізналася? — Мені Ганна сказала. Більше ніяких солодощів протягом тижня! Ні-і! Не можу повірити, що не зможу їсти шоколад цілий тиждень! Ганно, зрадниця... Але яке б жалісливе личко я не робила, Лілі лишалася непохитною. *** За мить я вже збирала квіти в палацовому саду. — Принцесо, можна і мені квіточку? — Ні! Ти погана! Ганна з кимось помінялася змінами та тепер ходила за мною, бо їй не було чим зайнятися. Було помітно, що їй нудно. Вона обожнювала мене та часто пригощала цукерками, але попросила щось вперше. Був би це будь-який інший день, я б без роздумів віддала їй квіти, але сьогодні все по іншому. Тому що вона розказала Лілі, що я їла шоколад! Ганна виправдовувалася, що це ненавмисно, і Лілі просто почула, як вони з Кес сперечалися через вкрадений поцілунок, однак результат це не змінює! — Принцеса така несправедлива. Навіть коли зі сторони Ганни почувся плач, я вдала, що не чую та продовжила збирати квіти. Я збиралася зробити віночок для Лілі. Якщо чесно, це був не подарунок, а скоріше хабар для зняття заборони на шоколад. Спочатку я збирала тільки білі квіти, але потім зрозуміла, що одноманітний вінок виглядатиме нуднувато. Яскрава кольорова квітка додасть родзинки! — Ганно, яка квітка краще? Ганна прояснішала, коли я заговорила до неї. Ха, вона і справді до нестями мене обожнює. — Ви ж подаруєте їх пані Ліліані? Гадаю, блакитні або фіолетові підійдуть. Можливо, також жовті. Ганна трохи подумала і сказала, що піде пошукає ще квітів. Я ж вирішила сама оглянути сад. Гадаю, було б добре зробити віночок і для Ганни... Боже, я надто добра. Але, знаючи наскільки я подобалась Ганні, довго ображатися я теж не могла. — Квіточки живуть у садку, — почала наспівувати я знайому дитячу пісеньку, поки шукала квіти. — А ми живемо у дитячому садку. Через деякий час я раптом зрозуміла, що більше не в Рубіновому палаці. — Ой-йой...