— Ува-а-а!

Я розплакалася, почувши чутки про свого «батька». Я могла дізнатися про нього тільки через служниць, але, схоже, що він — повний психопат. Це було очевидно з перешіптувань сестричок-покоївок.

Як виявилося, живу я в Рубіновому палаці, де раніше проживали наложниці імператора. Але одного дня імператор просто повбивав тут усіх. Чому — ніхто не знає і донині.

Моя мати, Діана, була талановитою танцівницею, яку запросили на один з імператорських банкетів. Там вона й привернула батькову увагу. Але народжувала вона мене вже забутою ним.

Діана була простолюдинкою, тож навіть не могла стати офіційною наложницею імператора. Пізніше вона померла, залишивши мене саму, і з того часу я, єдина спадкоємиця імператора, була покинута тут. Тому мене виховували служниці, що працювали у Рубіновому палаці.

Так, у мене та ще сімейка. Ні, ну серйозно, чим там імператор взагалі займається, що залишив дитину саму-самісіньку? Я ще й живу у палаці, де сталася жорстока різанина!

Гррр. Після почутого мені щоночі снилися кошмари. Треба бути жахливою людиною, аби поселити дитину в такому місці.

Втім, куди більше, ніж цей палац, мене лякав імператор, якого я ніколи не бачила. Що як він раптом надумає знову тут всіх перебити? Я тільки-но стала принцесою, а вже небезпека на кожному кроці!

Ох, до речі, я вже казала своє ім'я? В минулому житті директорка сиротинця назвала мене випадковим іменем зі свого списку контактів, але в цьому — мати особисто дала мені ім'я. І це ім'я — Афанасія, що означає «безсмертна».

Вчора Ліліана розповіла мені про це. Тоді я подумала, що це ім'я надто екстраваганте для забутої принцеси. А ще воно таке ж, як у тої нещасної принцеси з роману. Певно, мати назвала мене так, аби я могла вистояти проти імператора та вижити, але... Афанасія з роману трагічно помирає у вісімнадцять, і від цього мені зле. До того ж від рук власного батька!

— Угх.

Тож, відколи я сьогодні прокинулася, постійно поглядала на двері — а чи не увірветься батько?

Коли двері відчинилися, я перелякалась до нестями. Але, дякувати Богу, це були лише мої служниці. Вони подивилися на мене так, ніби я була найбільшою їхньою проблемою.

— Тихіше, вона ще не спить.

— А нам обов'язково стирчати тут? Вона все одно не вміє ходити.

— Ти ж знаєш, як Ліліана ставиться до цього. Так дратує.

Знову скаржаться на мене. Ви не надто відрізняєтеся від мене! Ми, взагалі-то, всі тут застрягли.

— Гадаю, можемо вважати це перервою.

— А якщо вона почне плакати?

— Погойдай колиску, і вона засне.

Якби хтось почув їх, то подумав би, що я постійно рюмсаю. Але дитини спокійнішої та тихішої за мене ще не народилося! Лілі завжди хвилювало, що я тільки вередую, але не плачу. Тоді чому служниці, щойно бачать мене, завжди таке говорять?

Очевидно, вони дозволяють собі зверхнє ставлення до мене, адже імператор ніколи мною не цікавився. Чи сумую я через це? Звичайно, що ні! Моєю метою є прожити якнайдовше, а так я й сама можу чудово розважитися з усім цим золотом у моїй кімнаті. Тож, будь ласка, не звертайте на мене увагу й надалі. Дякую.

— Навіть якщо імператор не цікавиться нею, вона все одно житиме заможним життям принцеси.

Служниці мали рацію. Мене принаймні годують тричі на день, хай тільки й дитячим харчуванням. Я маю тепле та м'яке ліжко. І, найважливіше, вся моя кімната обставлена золотом. Зрештою, я ж принцеса, тож це звична справа. І мене це цілком влаштовує.

Коли трохи підросту, то зберу все золото і втечу. Але спершу треба виповзти з люльки. Як і казала Ліліана, я мою добре їсти та спати аби пошвидше вирости. Фізичні вправи також не завадять.

Я почала несамовито борсатися ногами, намагаючись відчути у них силу.

Я все ще занадто слабка. Будь-хто може мене вбити.

— Так... Досі не можу повірити, що нас відіслали сюди... Ви чули чутки? Кажуть, на кухні щоночі з'являються привиди!

— В мене аж сироти пішли. Хто знає, чи не станемо ми одними з них.

Служниці так і перешіптувалися, іноді поглядаючи на мене.

Частково я їх розумію. Мені теж не подобається жити в палаці, де було вбито купу людей.

«Як тільки назбираю грошей — одразу ж втечу!» — вкотре пообіцяла сама собі я.

***

— Хе-хе!

Яка ж я зараз щаслива! Поки я розглядала предмет перед собою, Лілі вдоволено дивилась на мене.

— Вам настільки подобається?

— А-аг!

Блискучий золотий колір. Яка краса. Звісно, мені сподобався золотий м'ячик, що дала мені Лілі. Я голосно сміялася та плескала в долоні. Лілі щасливо поцілувала мене в щоку.

Час ішов, і я тепер я могла повзати кімнатою. Я озирнулась, жадібно розглядаючи речі навколо.

Сумнівів, що я живу у палаці не лишилося. Тут виявилося набагато більше предметів розкоші, ніж я могла собі уявити. Це ж справжнє золото і коштовності, так?

Оскільки я постійно намагалася перевірити це, Лілі вирішила, що мені подобаються блискучі речі, тому й принесла іграшку золотого кольору.

Але я не могла не дивуватися. Хоч палац і був вишуканим, адже в ньому колись жили люди, всі мої іграшки були дешевими та неякісними через брак коштів.

— Коли вам набридне, я принесу ще одну.

Сьогодні Лілі була ще прекраснішою, ніж зазвичай.

— Ба. Ова-а.

Я гралася з м'ячем на килимі. Я ще не вміла повноцінно ходити, тож Лілі поклала мене на підлогу, щоб я могла принаймні полазити.

Коли буду тікати, обов'язково заберу цю кульку з собою. Хі-хі-хі. Йой, у мене аж слинка потекла.

Дні в палаці проходили мирно. Схоже, імператор справді забув про мене. Раніше служниці були, як на голках, але зараз теж розслабилися. Хоча історію про привида на кухні ще не забули.

Сподіваюся, скоро я вже зможу ходити. Тоді я зможу забрати гроші та втекти.

Мені здається, чи прикрас в кімнаті поступово меншає? Може, їх прибрали, аби я не поранилася? Ні-ні-ні, поверніть мені моє золото!

— Ува-а-а!

Я розплакалася, граючись із золотим м'ячиком.

Між ніг стало мокро. Соромно, але час змінити підгузок.

***

— Чарівник Вежі — найсильніший з усіх магів, — читала мені казку Лілі, тримаючи мене на руках. Хоча насправді це був підручник з історії, тільки з картинками.

Мене все влаштовувало: я хотіла більше дізнатися про це місце, — але зазвичай діти мого віку ще не сприймають такої інформації.

Гм. Схоже, Лілі хоче якнайшвидше почати вчити мене.

Книга справді була цікавою, тож я спокійно слухала. Подумати тільки, маги існують! Це місце з самого початку здалося мені незвичним, і я не помилилася.

— У-у, ва!

Я тицьнула на картинку у книжці. На ній була зображена темна вежа, оповита колючими лозами.

— Кажуть, якщо Чарівник Вежі захоче, то може навіть цілу імперію стерти в попіл.

Я була схвильована оповідями про магію. Хочу побачити! Хочу побачити магію!

— І тому навмисно заморожує власне серце.

Мене зацікавили слова Лілі про Чарівника Вежі. Від них нудний підручник з історії нарешті став схожим на казку.

Я обов'язково хочу побачити магію на власні очі!

Але серед усіх історій, що читала мені Лілі, дещо привернуло мою увагу.

— О-о, е-е?

Що це?