— Що мені зробити, аби Ваша Величність полюбила мене?

Афанасія підняла заплакані очі на свого батька, імператора Клода, але той лише холодно глянув на неї.

— Якщо я стану, як Джанет, чи полюбите ви мене? Чи назвете пестливо та поглянете хоч раз з теплом в очах? Якщо я працюватиму ще старанніше...

Її прекрасна зведена сестра. Мила Джанет здобула славу, якої Афанасія ніколи не мала. І, ніби цього мало, ще й вкрала увагу батька.

Вона ще сміє своїми губами вимовляти це ім'я в його присутності?

— Чи пригорнете, замість того, аби відштовхнути?

— Тільки через мій труп.

— Чому?!

Клод не вагався. Він і бровою не повів, побачивши, як зазвичай стримана донька ридала від розпачу.

— Але я теж донька Вашої Величності! І була поруч набагато довше за Джанет!

Афанасія зібрала всю свою мужність, аби вперше та востаннє щось попросити. Але імператор до самого кінця лишився байдужим.

— Дурна істото.

Руки, що тримали Клодові ноги, безсило впали на підлогу. Жорстокі слова спустошили її розум.

— Я ніколи не вважав тебе своєю донькою.

Ясні очі Афанасії, кольору блакиті океану, були сповнені глибокою печаллю...

[Прекрасна принцеса]
Розділ 8, Перекручена доля.

***

— Га?!

Збожеволіти.

Раптова згадка про сцену з роману застала мене настільки зненацька, що я аж впустила брязкальце.

Чому я раптом згадала роман, який колись читала? Це ж була випадкова книга, яку лишив відвідувач комп'ютерного клубу, в якому я підпрацьовувала.

Назва «Прекрасна принцеса» дуже підходила нечіткому та дитячому сюжету цього твору.

Чи тому я згадала цю книжку, що вісімнадцятирічну принцесу, яку зрештою вбиває її власний батько, звуть так само як мене? Угх.. Геть-геть! Геть з моєї голови, погані думки!

Спляча жінка підскочила від звуку впалого брязкальця і почала лаятись.

— Божечки, знову? Чому вона постійно його кидає?

Я була спантеличена. Що значить «постійно»? Я ж один раз його впустила! До того ж діти часто кидають речі, хіба ні?

— Годі шуміти, просто тихенько пограйте з цим.

Ого, вона навіть не протерла брязкальце перед тим як повернути мені? Не знаю, чи тому це, що у цьому світі погано з гігієною, чи через те, що на мене дивляться зверхньо, адже я забута принцеса. Напевно, останнє... Шмиг, але я не хочу в це вірити!

— Ува-а-а!

Я знову впустила брязкальце. Ну не можна ж так ставитися до дитини, що ще навіть ходити не вміє!

Груба служниця почала мене заспокоювати, але була не здатна приховати своє роздратування.

— Ну що таке? Я зайнята шиттям. Ось, тримай.

Не хочу! Вона брудна, бо двічі падала, і мені не подобається! Хоч я і виглядаю, як немовля, але розумом я — доросла жінка. Хіба мені можуть бути цікаві цяцьки?

— Їй вже набридло?

Жінка похитала головою і, піднявши мене з килима, на якому я бавилася, поклала до ліжечка та пішла. Мабуть, до старшої служниці. Якщо вона за новим брязкальцем, краще б взагалі не поверталася.

Я підняла руку перед обличчям і подивилася на неї. Така легенька та пухкенька, ніяк не звикну.

Я прийняла снодійне, а тоді заснула... а коли прокинулась, опинилась у цьому тілі! Як таке взагалі можливо? Я ж не в якійсь фентезі новелі, але все одно перетворилася на маля!

І якщо вірити словам покоївок, я ще й тутешня принцеса! З глузду з'їхати можна.

— Принцесо!

Ух, ця служниця завжди так робить! Цікаво, вона до всіх вривається без стуку і починає горланити?

— Старша служниця сказала, що у нас недостатньо коштів для інших іграшок. Грайтеся цією.

Жінка силоміць засунула брязкальце назад мені у руку, і сіла на стілець шити далі.

— Я не заспокоюватиму вас, якщо ви знову почнете плакати. Я дуже зайнята.

Я дитина!!! Думаєш я розумію, що ти кажеш? Ува-а, це несправедливо!

Гадаю, не до всіх принцес ставляться так, як до мене. В минулому житті я була сиротою, тож стати принцесою у цьому — наче виграти лотерею. Однак чому я мала стати принцесою, яку всі ненавидять?

***

Я була сиротою. За словами онні* мене знайшли на порозі дитячого будинку, загорнуту в шмат одягу. Мені було п'ять, а їй — вісімнадцять, і вона вже збиралася покидати сиротинець.

[1] звернення молодшої сестри до старшої, або неформальне звернення між двома жінками.

Оскільки мої батьки навіть не дали мені імені, директор сиротинця вибрав випадкове ім'я з телефонної книги. Так я стала Чіхє І.

Коли я дізналася про це, то подумала: «Ну і добре». У дитбудинку було дітей зі схожою історією, а мені не було сенсу сумувати за батьками, яких я ніколи не знала.

В сиротинці діти рано вчаться тому, що діти знати не повинні. За те, що хочеш, доводилося весь час боротися з іншими. Тож коли я по досягненню вісімнадцяти років, як і онні, — а вона розповіла мені свою історію, — нарешті покинула дитячий будинок, то нарешті відчула себе вільною.

Реальність виявилась жорстокою: я ж-бо сирітка без грошей та зв'язків. Чим я тільки не займалася, щоб заробити гроші: працювала в магазинах, на автомийках, мила посуд у ресторанах... Я була нещасна. Мені хотілося навчатися в університеті, як всі, але про це я могла тільки мріяти, адже і без того ледве могла дозволити собі оренду невеличкої квартири.

Зимою було так холодно, що все моє тіло дубіло. Я гадала, що помру від холоду. Навіть провела кілька безсонних ночей, не здатна заснути через мороз.

Мені ледве вдалося виблагати у власника ресторану, в якому я працювала, трохи снодійного. Тільки-но я прийняла їх, як мене накрила хвиля сонливості, і я забула всі хвилювання й турботи.

А коли розплющила очі, стала принцесою.

***

— Ба-ба.

Сьогодні, як і в будь-який інший день, я намагалась заговорити. Я цілими днями їла та спала, тому не знаю, скільки часу пройшло. Іноді мені здається, що все це мені лише сниться.

— Наша маленька миленька принцеса Афанасія...

Єдине, що втішало, — не всі служниці були злими. Я широко усміхнулась покоївці, що гойдала мою колиску. На вигляд років двадцяти, з каштановим волоссям та блакитними очима.

Чому, запитаєте ви, за мною дивляться служниці, а не няня? Тому, що я — забута принцеса.

— Ростіть гарною і великою, моя принцесо.

Звали цю покоївку Ліліана. При першій зустрічі вона була такою гарною, що у мене аж дух забило, до того ж молода настільки, що її легко сплутати з підлітком. Хіба це не велика вдача, що така людина, як вона, стала моєю служницею?

— О-о-о, ба-а.

Лілі виглядала засмученою. Мені теж стало сумно від того, що таке гарненьке личко супиться. У неї часто був такий вираз обличчя, коли вона дивилася на мене.

Лілі, не роби так! Усмішка личить тобі набагато більше.

— Ах, принцесо, вам вже час спати.

Я забила ногами та почала вередувати.

Сонце ще високо, а ти вже вкладаєш мене спати? Визнаю, немовлята швидко втомлюються, але не настільки! Пограйся зі мною довше! Тут так нудно!

— Ні, моя принцесо, я не можу. Вам треба спати, аби пошвидше вирости.

Мій маленький бунт на неї не спрацював.

— Ліліано! — долинув до кімнати гучний голос. Боже, яка ж ця служниця галаслива! А я, взагалі-то, маленька принцеса зі слабким серцем!

Лілі ще сильніше насупилася. Вона ніжно погладила мене, певно, думаючи, що я злякалася.

— Я скоро повернуся, принцесо.

Я помахала рукою на прощання. Хоча мені, звісно, не дуже це вдалося.

Залишившись самою, я втупилася у стелю. Складно було відірвати погляд він вишуканої люстри та розписаної малюнками стелі. Я трохи повернула голову, і погляд заполонили блискучі меблі та багаті прикраси. Кожного разу, дивлячись на них, я гадала, чи справжнє це золото. Щойно проріжуться зуби, я обов'язково це перевірю. Якщо доживу, звісно.