— Що мені зробити, аби Ваша Величність полюбила мене?
Афанасія підняла заплакані очі на свого батька, імператора Клода, але той лише холодно глянув на неї.
— Якщо я стану, як Джанет, чи полюбите ви мене? Чи назвете пестливо та поглянете хоч раз з теплом в очах? Якщо я працюватиму ще старанніше...
Її прекрасна зведена сестра. Мила Джанет здобула славу, якої Афанасія ніколи не мала. І, ніби цього мало, ще й вкрала увагу батька.
Вона ще сміє своїми губами вимовляти це ім'я в його присутності?
— Чи пригорнете, замість того, аби відштовхнути?
— Тільки через мій труп.
— Чому?!
Клод не вагався. Він і бровою не повів, побачивши, як зазвичай стримана донька ридала від розпачу.
— Але я теж донька Вашої Величності! І була поруч набагато довше за Джанет!
Афанасія зібрала всю свою мужність, аби вперше та востаннє щось попросити. Але імператор до самого кінця лишився байдужим.
— Дурна істото.
Руки, що тримали Клодові ноги, безсило впали на підлогу. Жорстокі слова спустошили її розум.
— Я ніколи не вважав тебе своєю донькою.
Ясні очі Афанасії, кольору блакиті океану, були сповнені глибокою печаллю...
[Прекрасна принцеса]
Розділ 8, Перекручена доля.
***
— Га?!
Збожеволіти.
Раптова згадка про сцену з роману застала мене настільки зненацька, що я аж впустила брязкальце.
Чому я раптом згадала роман, який колись читала? Це ж була випадкова книга, яку лишив відвідувач комп'ютерного клубу, в якому я підпрацьовувала.
Назва «Прекрасна принцеса» дуже підходила нечіткому та дитячому сюжету цього твору.
Чи тому я згадала цю книжку, що вісімнадцятирічну принцесу, яку зрештою вбиває її власний батько, звуть так само як мене? Угх.. Геть-геть! Геть з моєї голови, погані думки!
Спляча жінка підскочила від звуку впалого брязкальця і почала лаятись.
— Божечки, знову? Чому вона постійно його кидає?
Я була спантеличена. Що значить «постійно»? Я ж один раз його впустила! До того ж діти часто кидають речі, хіба ні?
— Годі шуміти, просто тихенько пограйте з цим.
Ого, вона навіть не протерла брязкальце перед тим як повернути мені? Не знаю, чи тому це, що у цьому світі погано з гігієною, чи через те, що на мене дивляться зверхньо, адже я забута принцеса. Напевно, останнє... Шмиг, але я не хочу в це вірити!
— Ува-а-а!
Я знову впустила брязкальце. Ну не можна ж так ставитися до дитини, що ще навіть ходити не вміє!
Груба служниця почала мене заспокоювати, але була не здатна приховати своє роздратування.
— Ну що таке? Я зайнята шиттям. Ось, тримай.
Не хочу! Вона брудна, бо двічі падала, і мені не подобається! Хоч я і виглядаю, як немовля, але розумом я — доросла жінка. Хіба мені можуть бути цікаві цяцьки?
— Їй вже набридло?
Жінка похитала головою і, піднявши мене з килима, на якому я бавилася, поклала до ліжечка та пішла. Мабуть, до старшої служниці. Якщо вона за новим брязкальцем, краще б взагалі не поверталася.
Я підняла руку перед обличчям і подивилася на неї. Така легенька та пухкенька, ніяк не звикну.
Я прийняла снодійне, а тоді заснула... а коли прокинулась, опинилась у цьому тілі! Як таке взагалі можливо? Я ж не в якійсь фентезі новелі, але все одно перетворилася на маля!
І якщо вірити словам покоївок, я ще й тутешня принцеса! З глузду з'їхати можна.
— Принцесо!
Ух, ця служниця завжди так робить! Цікаво, вона до всіх вривається без стуку і починає горланити?
— Старша служниця сказала, що у нас недостатньо коштів для інших іграшок. Грайтеся цією.
Жінка силоміць засунула брязкальце назад мені у руку, і сіла на стілець шити далі.
— Я не заспокоюватиму вас, якщо ви знову почнете плакати. Я дуже зайнята.
Я дитина!!! Думаєш я розумію, що ти кажеш? Ува-а, це несправедливо!
Гадаю, не до всіх принцес ставляться так, як до мене. В минулому житті я була сиротою, тож стати принцесою у цьому — наче виграти лотерею. Однак чому я мала стати принцесою, яку всі ненавидять?
***
Я була сиротою. За словами онні* мене знайшли на порозі дитячого будинку, загорнуту в шмат одягу. Мені було п'ять, а їй — вісімнадцять, і вона вже збиралася покидати сиротинець.
[1] звернення молодшої сестри до старшої, або неформальне звернення між двома жінками.
Оскільки мої батьки навіть не дали мені імені, директор сиротинця вибрав випадкове ім'я з телефонної книги. Так я стала Чіхє І.
Коли я дізналася про це, то подумала: «Ну і добре». У дитбудинку було дітей зі схожою історією, а мені не було сенсу сумувати за батьками, яких я ніколи не знала.
В сиротинці діти рано вчаться тому, що діти знати не повинні. За те, що хочеш, доводилося весь час боротися з іншими. Тож коли я по досягненню вісімнадцяти років, як і онні, — а вона розповіла мені свою історію, — нарешті покинула дитячий будинок, то нарешті відчула себе вільною.
Реальність виявилась жорстокою: я ж-бо сирітка без грошей та зв'язків. Чим я тільки не займалася, щоб заробити гроші: працювала в магазинах, на автомийках, мила посуд у ресторанах... Я була нещасна. Мені хотілося навчатися в університеті, як всі, але про це я могла тільки мріяти, адже і без того ледве могла дозволити собі оренду невеличкої квартири.
Зимою було так холодно, що все моє тіло дубіло. Я гадала, що помру від холоду. Навіть провела кілька безсонних ночей, не здатна заснути через мороз.
Мені ледве вдалося виблагати у власника ресторану, в якому я працювала, трохи снодійного. Тільки-но я прийняла їх, як мене накрила хвиля сонливості, і я забула всі хвилювання й турботи.
А коли розплющила очі, стала принцесою.
***
— Ба-ба.
Сьогодні, як і в будь-який інший день, я намагалась заговорити. Я цілими днями їла та спала, тому не знаю, скільки часу пройшло. Іноді мені здається, що все це мені лише сниться.
— Наша маленька миленька принцеса Афанасія...
Єдине, що втішало, — не всі служниці були злими. Я широко усміхнулась покоївці, що гойдала мою колиску. На вигляд років двадцяти, з каштановим волоссям та блакитними очима.
Чому, запитаєте ви, за мною дивляться служниці, а не няня? Тому, що я — забута принцеса.
— Ростіть гарною і великою, моя принцесо.
Звали цю покоївку Ліліана. При першій зустрічі вона була такою гарною, що у мене аж дух забило, до того ж молода настільки, що її легко сплутати з підлітком. Хіба це не велика вдача, що така людина, як вона, стала моєю служницею?
— О-о-о, ба-а.
Лілі виглядала засмученою. Мені теж стало сумно від того, що таке гарненьке личко супиться. У неї часто був такий вираз обличчя, коли вона дивилася на мене.
Лілі, не роби так! Усмішка личить тобі набагато більше.
— Ах, принцесо, вам вже час спати.
Я забила ногами та почала вередувати.
Сонце ще високо, а ти вже вкладаєш мене спати? Визнаю, немовлята швидко втомлюються, але не настільки! Пограйся зі мною довше! Тут так нудно!
— Ні, моя принцесо, я не можу. Вам треба спати, аби пошвидше вирости.
Мій маленький бунт на неї не спрацював.
— Ліліано! — долинув до кімнати гучний голос. Боже, яка ж ця служниця галаслива! А я, взагалі-то, маленька принцеса зі слабким серцем!
Лілі ще сильніше насупилася. Вона ніжно погладила мене, певно, думаючи, що я злякалася.
— Я скоро повернуся, принцесо.
Я помахала рукою на прощання. Хоча мені, звісно, не дуже це вдалося.
Залишившись самою, я втупилася у стелю. Складно було відірвати погляд він вишуканої люстри та розписаної малюнками стелі. Я трохи повернула голову, і погляд заполонили блискучі меблі та багаті прикраси. Кожного разу, дивлячись на них, я гадала, чи справжнє це золото. Щойно проріжуться зуби, я обов'язково це перевірю. Якщо доживу, звісно.
Далі
Розділ 2
— Ува-а-а! Я розплакалася, почувши чутки про свого «батька». Я могла дізнатися про нього тільки через служниць, але, схоже, що він — повний психопат. Це було очевидно з перешіптувань сестричок-покоївок. Як виявилося, живу я в Рубіновому палаці, де раніше проживали наложниці імператора. Але одного дня імператор просто повбивав тут усіх. Чому — ніхто не знає і донині. Моя мати, Діана, була талановитою танцівницею, яку запросили на один з імператорських банкетів. Там вона й привернула батькову увагу. Але народжувала вона мене вже забутою ним. Діана була простолюдинкою, тож навіть не могла стати офіційною наложницею імператора. Пізніше вона померла, залишивши мене саму, і з того часу я, єдина спадкоємиця імператора, була покинута тут. Тому мене виховували служниці, що працювали у Рубіновому палаці. Так, у мене та ще сімейка. Ні, ну серйозно, чим там імператор взагалі займається, що залишив дитину саму-самісіньку? Я ще й живу у палаці, де сталася жорстока різанина! Гррр. Після почутого мені щоночі снилися кошмари. Треба бути жахливою людиною, аби поселити дитину в такому місці. Втім, куди більше, ніж цей палац, мене лякав імператор, якого я ніколи не бачила. Що як він раптом надумає знову тут всіх перебити? Я тільки-но стала принцесою, а вже небезпека на кожному кроці! Ох, до речі, я вже казала своє ім'я? В минулому житті директорка сиротинця назвала мене випадковим іменем зі свого списку контактів, але в цьому — мати особисто дала мені ім'я. І це ім'я — Афанасія, що означає «безсмертна». Вчора Ліліана розповіла мені про це. Тоді я подумала, що це ім'я надто екстраваганте для забутої принцеси. А ще воно таке ж, як у тої нещасної принцеси з роману. Певно, мати назвала мене так, аби я могла вистояти проти імператора та вижити, але... Афанасія з роману трагічно помирає у вісімнадцять, і від цього мені зле. До того ж від рук власного батька! — Угх. Тож, відколи я сьогодні прокинулася, постійно поглядала на двері — а чи не увірветься батько? Коли двері відчинилися, я перелякалась до нестями. Але, дякувати Богу, це були лише мої служниці. Вони подивилися на мене так, ніби я була найбільшою їхньою проблемою. — Тихіше, вона ще не спить. — А нам обов'язково стирчати тут? Вона все одно не вміє ходити. — Ти ж знаєш, як Ліліана ставиться до цього. Так дратує. Знову скаржаться на мене. Ви не надто відрізняєтеся від мене! Ми, взагалі-то, всі тут застрягли. — Гадаю, можемо вважати це перервою. — А якщо вона почне плакати? — Погойдай колиску, і вона засне. Якби хтось почув їх, то подумав би, що я постійно рюмсаю. Але дитини спокійнішої та тихішої за мене ще не народилося! Лілі завжди хвилювало, що я тільки вередую, але не плачу. Тоді чому служниці, щойно бачать мене, завжди таке говорять? Очевидно, вони дозволяють собі зверхнє ставлення до мене, адже імператор ніколи мною не цікавився. Чи сумую я через це? Звичайно, що ні! Моєю метою є прожити якнайдовше, а так я й сама можу чудово розважитися з усім цим золотом у моїй кімнаті. Тож, будь ласка, не звертайте на мене увагу й надалі. Дякую. — Навіть якщо імператор не цікавиться нею, вона все одно житиме заможним життям принцеси. Служниці мали рацію. Мене принаймні годують тричі на день, хай тільки й дитячим харчуванням. Я маю тепле та м'яке ліжко. І, найважливіше, вся моя кімната обставлена золотом. Зрештою, я ж принцеса, тож це звична справа. І мене це цілком влаштовує. Коли трохи підросту, то зберу все золото і втечу. Але спершу треба виповзти з люльки. Як і казала Ліліана, я мою добре їсти та спати аби пошвидше вирости. Фізичні вправи також не завадять. Я почала несамовито борсатися ногами, намагаючись відчути у них силу. Я все ще занадто слабка. Будь-хто може мене вбити. — Так... Досі не можу повірити, що нас відіслали сюди... Ви чули чутки? Кажуть, на кухні щоночі з'являються привиди! — В мене аж сироти пішли. Хто знає, чи не станемо ми одними з них. Служниці так і перешіптувалися, іноді поглядаючи на мене. Частково я їх розумію. Мені теж не подобається жити в палаці, де було вбито купу людей. «Як тільки назбираю грошей — одразу ж втечу!» — вкотре пообіцяла сама собі я. *** — Хе-хе! Яка ж я зараз щаслива! Поки я розглядала предмет перед собою, Лілі вдоволено дивилась на мене. — Вам настільки подобається? — А-аг! Блискучий золотий колір. Яка краса. Звісно, мені сподобався золотий м'ячик, що дала мені Лілі. Я голосно сміялася та плескала в долоні. Лілі щасливо поцілувала мене в щоку. Час ішов, і я тепер я могла повзати кімнатою. Я озирнулась, жадібно розглядаючи речі навколо. Сумнівів, що я живу у палаці не лишилося. Тут виявилося набагато більше предметів розкоші, ніж я могла собі уявити. Це ж справжнє золото і коштовності, так? Оскільки я постійно намагалася перевірити це, Лілі вирішила, що мені подобаються блискучі речі, тому й принесла іграшку золотого кольору. Але я не могла не дивуватися. Хоч палац і був вишуканим, адже в ньому колись жили люди, всі мої іграшки були дешевими та неякісними через брак коштів. — Коли вам набридне, я принесу ще одну. Сьогодні Лілі була ще прекраснішою, ніж зазвичай. — Ба. Ова-а. Я гралася з м'ячем на килимі. Я ще не вміла повноцінно ходити, тож Лілі поклала мене на підлогу, щоб я могла принаймні полазити. Коли буду тікати, обов'язково заберу цю кульку з собою. Хі-хі-хі. Йой, у мене аж слинка потекла. Дні в палаці проходили мирно. Схоже, імператор справді забув про мене. Раніше служниці були, як на голках, але зараз теж розслабилися. Хоча історію про привида на кухні ще не забули. Сподіваюся, скоро я вже зможу ходити. Тоді я зможу забрати гроші та втекти. Мені здається, чи прикрас в кімнаті поступово меншає? Може, їх прибрали, аби я не поранилася? Ні-ні-ні, поверніть мені моє золото! — Ува-а-а! Я розплакалася, граючись із золотим м'ячиком. Між ніг стало мокро. Соромно, але час змінити підгузок. *** — Чарівник Вежі — найсильніший з усіх магів, — читала мені казку Лілі, тримаючи мене на руках. Хоча насправді це був підручник з історії, тільки з картинками. Мене все влаштовувало: я хотіла більше дізнатися про це місце, — але зазвичай діти мого віку ще не сприймають такої інформації. Гм. Схоже, Лілі хоче якнайшвидше почати вчити мене. Книга справді була цікавою, тож я спокійно слухала. Подумати тільки, маги існують! Це місце з самого початку здалося мені незвичним, і я не помилилася. — У-у, ва! Я тицьнула на картинку у книжці. На ній була зображена темна вежа, оповита колючими лозами. — Кажуть, якщо Чарівник Вежі захоче, то може навіть цілу імперію стерти в попіл. Я була схвильована оповідями про магію. Хочу побачити! Хочу побачити магію! — І тому навмисно заморожує власне серце. Мене зацікавили слова Лілі про Чарівника Вежі. Від них нудний підручник з історії нарешті став схожим на казку. Я обов'язково хочу побачити магію на власні очі! Але серед усіх історій, що читала мені Лілі, дещо привернуло мою увагу. — О-о, е-е? Що це?
Читати
Відгуки
❤️ Гарний переклад