Затьмареним поглядом я могла тільки побачити спину Клода, що віддалялася.
Коли він нарешті пішов, я розплакалася. За все життя я вперше так сильно злякалася.
***
Після обіду з Клодом мене завжди нудило.
Після історії з озером я деякий час була прикутою хворобою до ліжка. І, побувши цей час в оточені Лілі та сестричок-покоївок, я дійшла висновку, що Клод — плюгавий покидьок.
Він, звичайно, витягнув мене з води, але далеко не відразу. Бісів психопат. Як можна просто дивитися на те, як тоне п'ятирічна дитина?! До того ж твоя донька!
Щоразу, як я думала про це, спиною виступали сироти.
Я часто плакала ночами перед сном. Тоді Лілі ніжно гладила мене по голові та пригортала до себе. Тільки в її обіймах мені нарешті вдавалося заснути.
***
А тоді моє життя повернулося до звичної рутини. Хоча звичайна дитина, певно, більше ніколи не змогла б дивитися на воду.
Коли вже я зможу втекти звідси? Клод вкрав два мої мішечки! От же ж наволоч! Сказав, що я можу прийти забрати їх, але я ж не настільки божевільна.
— Ганно.
Скільки б не думала, та не можу знайти в собі жагу до такого життя. Тому доводилося знаходити радість деінде.
— Шоковаду.
— Н-ні, не можна. Міс Ліліан буде...
— Я хочу шоковаду, — скиглила я, та Ганна не здавалася.
Схоже, Лілі суворо заборонила їй давати мені солодке. Зрештою, у Клода мені завжди доводилося їсти торти та різні тістечка.
Чорт, схоже настав час особливого прийому.
— Сествичко, Афі хоче шоковадку...
Тримай атаку щенячими очима!
— Н-не робіть так!
Я заблимала.
— Я справді не можу, принцесо. Мені шкода!
Ганна втекла, не здатна мені протистояти.
Гей! Спершу віддай мій шоколад!
— Ганно!
Не можу в це повірити! Ганна витримала мою атаку!
Схоже, через весь цей стрес моя милота пішла на спад. Тьху ти. Але я не здамся.
Я потайки прокралася на кухню. Знаю, це по дитячому, але я не можу відмовитися від шоколаду. В минулому житті він був для мене величезною розкішшю! Тож тепер я просто мушу з'їсти свою шоколадку!
Я схвильовано побігла туди, де лежали солодощі.
— Кес, що ти робиш?
— Секунду, здається, я не зачинила кришку.
Ой-йой!
Я сховалася.
— Ой, відчинено.
Гм. Чи варто красти шоколад? Я ж можу просто попросити у неї шматочок. Це доля.
Щойно я збиралася заговорити, як Кес закричала:
— А-а-а! Жук!
Незабаром на підошві її підборів з'явилася чорна пляма. Це був тарган.
— Повірити не можу, що нашою кухнею вештався брудний жук!..
Від її холодного голосу я аж спітніла.
— Треба сказати міс Ліліані, що варто якомога швидше провести генеральне прибирання. У місці, де живе принцеса, не повинно бути тарганів.
Кес, ти просто богиня.
— Здається, я щось чула...
А в-втім, краще її не питати.
Звичайно, Кес ніколи б не вчинила зі мною, як з тим тарганом, але... Гадаю, вона одразу ж розповість Лілі, якщо я підійду.
Я причаїлася у кутку кухні. Кес ненадовго прислухалася, а тоді пішла геть.
Я визирнула зі схованки й повільно потягнула руку до шоколаду на таці.
Га? Звідки лине цей тихий звук?
Всередині мене все похололо. Я думала, що хтось знову йде, але ніхто так і не увійшов.
Мені здалося? Але ж я точно щось чула! Я розгубилась. А тоді згадала історію про привидів з кухні.
— Гик!
Через нещодавній інцидент мені часто снилися кошмари, де щось тягне мене за голінь. Знаходитися на кухні раптом стало страшно. До цього я вже кілька разів крала шоколад, але жодного разу кухня не була такою моторошною. Тепер же здавалося, ніби там справді живуть привиди.
По спині тік піт. Було відчуття, ніби будь-якої миті з'явиться привид.
— Принцесо!
Наприклад, цієї!
— А-а-а-а! — як божевільна закричала я. Вбиті Клодом покоївки прийшли по мою душу? Чи привид з моїх кошмарів?
— Ой, принцесо, мені шкода. Ви злякалися?
Виявилося, це була лише Лілі. І вона здивувалася не менше мене.
— Принцесо, гадаю вам краще піти зі мною, — сказала вона, підняла мене на руки й квапливо кудись понесла.
Упс! Але ж я була на кухні, і тримала в руці дві цукерки, що поцупила звідти. Я потайки сунула їх у рукава. Втім, не схоже, щоб Лілі це турбувало. Що ж такого могло трапитися?
Зовсім скоро я дізналася що.
— Для нас честь служити принцесі Афанасії, — зробити мені реверанс покоївки.
Скільки ж їх було? Одна, дві, три, чотири, п'ять... Після тридцяти я перестала рахувати. Невже всі ці сестрички відтепер мені служитимуть?
Ситуація була схожа на сцену з дорами, яку я колись побачила під час роботи в ресторані. Це була романтична комедія з неймовірною головною героїнею. Тоді мені здалося нереалістичним, що вона, повернувшись додому з магазину, виявила в будинку купу незнайомих покоївок, готових їй прислужувати.
— Відсьогодні мене призначено тимчасовим лицарем принцеси Афанасії, — виступив уперед Фелікс.
Я роззявила рота.
Клод справжній псих. Як він міг так вчинити? Це вже навіть іронія, а якийсь сюр.
Тобто, коли я ледь не втопилася, він наговорив мені жорстоких речей, а тепер надіслав силу-силенну людей, аби ті мені прислуговували? Що це в біса таке?
— Я вдячна за доброту Його Величності, але чому саме сер Робейн....
Схоже, Лілі теж була шокована цією ситуацією. А Фелікс подивився на мене й усміхнувся.
Далі
Розділ 12
— Схоже, Його Величність дуже піклується про принцесу та дорожить нею. Коли Фелікс вимовив це, я ледь не впала. Гей, братику-лицарю, ти сказав «піклується» та «дорожить»? Ха! Ти хоч сам в це віриш?! — Ц-це справді так?.. Бачиш? Навіть Лілі сумнівається! — Так. Наразі Його Величність шукає ще одного охоронця для принцеси, — з усмішкою пояснив він. — З нетерпінням чекаю на роботу з вами, принцесо. І ось так несподівано лицар Клода став моїм лицарем. *** Прийняти нових покоївок було не такою вже гарною ідеєю, як здавалося на перший погляд. Виявляється, Клод не призначив мені додатковий персонал, а замінив тих, хто працював тут раніше. Отже, покоївки, яких я схилила на свою сторону, були змушені піти. Я дізналася це вчора від нових покоївок. Я благала Лілі повернути колишніх сестричок, але вона могла лише вибачатися. Пізніше я почула, що їх перенаправили з цього палацу до якогось іншого. Мене дуже розлютила ця новина. Коли покоївки крали дорогоцінності, Клод і в вус не дув, а тут раптом змінив персонал? А ще мене надзвичайно засмутило те, що вони пішли не попрощавшись. Я розуміла, що це дрібниця, через яку не варто так перейматися, але нічого не могла вдіяти з власними почуттями. Не менше мене засмучувало те, що нові покоївки були абсолютно байдужі до моєї милоти й просто виконували свою роботу. З одного боку я розуміла: вони все-таки працюють... Ось тобі й різниця між колишніми робітницями та тими, кого прислав Клод. З іншого: я так важко працювала, щоб попередні покоївки стали на мою сторону... Я готова була розплакатися. — Хочу побачитися з Ганною та Кес. — Якщо принцеса того бажає, то ви можете зустрітися з ними. — Коли? — Гмм. Днів за десять? Коли дорослі так відповідають, це неминуче виявляється брехнею. В минулому житті дітям з дитбудинку так само відповідали на прохання поїсти. Побачивши мій невдоволений вираз обличчя, Лілі занервувала. Тоді заговорив Фелікс, який до того тільки спостерігав за нами. — Ви можете спробувати поговорити з Його Величністю. Ми з Лілі витріщилися на нього, ніби питаючи: «з глузду з'їхав?» Але він так само невинно дивився на нас. Фелікс якось розповів, що та квітка лотоса — чарівна рослина, яка викликає у людей бажання зірвати її, а тоді затягує у воду. Але найгірше: потім вона їх зжирає. Братик-лицар розповів це таким буденним тоном, ніби говорив про погоду, а у мене всередині все похололо. Здається, цим Фелікс хотів сказати, який же чудовий Клод, що врятував мене тоді, але це мене тільки сильніше розлютило. Ах ти ж клятий вилупку! Тобто в такій ситуації ти серйозно стояв і дивився?! Мене знову затрусило від думки про це. — До речі, Його Величність казав, що хоче влаштувати спільну з принцесою вечерю. Гнів, який переповнював мене, згас. Натомість мені раптом стало зле, і я сховала обличчя в обіймах Лілі. Може, краще померти та знову переродитися?.. Гр-р! Ану геть з голови, дурні думки! *** — Принцесо, чому б вам не... — Ні! — я відвернулася, ігноруючи вмовляння Лілі. — Але сьогодні у вас зустріч з Його Величністю... Ми обирали мені вбрання. Лілі намагалася вмовити мене вдягнути щось гарне, а я відмовлялася. Її це здивувало, адже я рідко так поводилася. Але нащо мені чепуритися для зустрічі з цим байстрюком?! До біса план В. Через те, що сталося на озері я тратила будь-яке бажання старатися заради нього. Крім того, саме через гарну сукню я ледь не втопилася. На мені й без того була чудова сукня, тож причин перевдягатися я тим паче не бачила. Нові покоївки з особливою ретельністю контролювали, аби я завжди була гарно вбрана, бо ніколи не знаєш, коли Клод зажадає мене бачити. — Сере Робейне, зробіть щось. А я лише вперто дулася. Мені п'ять, маю право так поводитися. — Га? — здивовано вигукнув Фелікс, а тоді яскраво всміхнувся: — Принцеса Афанасія прекрасна незалежно від того, який одяг носить. Його Величність теж так вважає. Кхе-кхе! Знаю, що я мила та гарна, але... ну не настільки ж. Неможливо, щоб у Клода хоч раз промайнула така думка. Він жорстокий, і в жилах його не кров, а лід. — Ну гаразд... — здалася Лілі. — Тоді я тільки зачешу вам волосся. Її руки рухалися швидко як завжди. Від вигляду сумного обличчя Лілі мене огорнув сум. Гр-р, ні! Чому я повинна була гарною вдягатися перед тим, хто просто дивився як я потопаю?! А заборонити Лілі розчісувати мене я не могла. — Готово. Тепер ходімо, принцесо. Коли Лілі закінчила, Фелікс підняв мене на руки та поніс. Він збирався нести мене всю дорогу, бо відстань між Рубіновим та імператорським палацами була чималою. Простий та на диво ефективний спосіб пересуватися. Я помахала Лілі. Решта покоївок теж вклонилася мені на прощання, і тоді ми з Феліксом пішли. Я зрозуміла, що, окрім того шляху, яким я ходила до імператорського палацу, був ще один — справжній. Фелікс провів мене повз гарний фонтан, що знаходився посеред стежки. Раніше мені було соромно сидіти в обіймах братика-лицаря, але скоро я звикла. Фелікс також став пригортати мене міцніше. — Ваше Величносте, принцеса Афанасія прибула. Цей палац... Як би не дивилася, він правда був якимось надто простим. Щоразу думала над тим, чому тут немає жодних працівників. Я б в жодному разі не повірила, якби мені сказали, що тут живе імператор. Не можу більше терпіти, мені надто цікаво. — Братику-братику, чому в татовому палаці немає братиків-лицарів чи сестричок-покоївок? — нарешті запитала я у Фелікса, який тільки-но збирався вдруге оголосити про моє прибуття, адже відповіді після першого разу не було. — Його Величність не має робітників, тому що вважає за краще робити все самостійно. А лицарів немає тому, що... — він замовкнув на мить і всміхнувся, підігріваючи мій інтерес, — ...вони йому не потрібні. Що значить «не потрібні»? Стривай, чому не потрібні? Невже тут взагалі немає робітників? Це ж величезний палац, тут роботи — не міряно. А хоча, можливо, всім відомо, що у Клода біди з макітрою, ось вони й уникають його? Звучить логічно. — І, будь ласка, не називайте мене так. Кличте мене просто Феліксом або Робейном. — Угу. Фелікс знову озирнувся до дверей. — Схоже, Його Величність зараз відпочиває. Цей чорт покликав мене і влігся спати? Мабуть, це на краще. Хіба це не означає, що тепер ми можемо повернутися до Рубінового палацу, адже Клод вирішив мене не приймати? — Тоді Афі хоче повернутися. — Як щодо того, аби зайти? Пропозиція Фелікса здавалася божевіллям. Га? Я правильно розчула? Я останнім часом не дуже добре почувалася, тож, ха-ха, все можливо... Фелікс відчинив двері до того, як я встигла зреагувати. Я була в такому ступорі, що не зрушила з місця навіть коли він підбадьорливо підштовхнув мене вперед. — Я зачекаю тут. Усміхнене обличчя Фелікса зникло за зачиненими дверима. — Що? Стривай... Шок пройшов, і я штовхнула двері. Але, зважаючи на те, що я — звичайна п'ятирічна дитина, вони не зрушили ані на сантиметр. — Фел!.. Я хотіла покликати Фелікса, але замовкнула, зрозумівши, що від мого крику Клод однозначно прокинеться. Феліксе, який же ти поганець... Я озирнулася, аби роздивитися кімнату. — Бляха... Ніби зайшла в кімнату фінального боса.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!