«Я знову мертвий», — констатував Бу Бай і витріщився на Лаода.
Лаода розумів, що цього разу не було провини Бу Бая — це ворог не грав за жодними правилами. Він гадав, що тепер, нарешті підібравшись до Ці Жаньмо, юнак знайде можливість знищити цю загрозу раз і назавжди. Та хто ж знав, що той отримає меча в серце, щойно зробить крок у володіння Лиходія. Він навіть не встиг зреагувати!
Пухнастик невпевнено вмостився в Бу Бая на руках, дозволяючи безперешкодно гладити хутро, та простягнув до нього свої маленькі лапки для розради.
Хоча загибель — це лише повернення до стану душі, проте біль усе одно справжній. Як і страх. Для Бу Бая, що тільки-но знову ступив у світ живих, цей удар був не з легких.
«Сніжку».
«Мм?»
«Я не хочу вмирати».
Хоч Лаода й не бачив його очей, але міг достоту уявити страждання, що ховались у них, тому не став нарікати на зневажливе звернення.
«Тоді нехай сконає він».
***
Лаода відчував, як деякі речі щезали, безслідно просочувались крізь пальці й канули в нікуди. Як от сюжетна лінія цього світу. І як чистота й наївність цього дитя. Принаймні тепер Бу Бай знав, як подбати про себе.
Лаода затягнувся сигарою. Якщо раніше він палив лише з цікавості, то тепер воно стало його невіддільною рисою. Зрештою, незле інколи заблукати думками в тумані та трохи розслабитися, еге ж?
«Хочеш повернутись?»
«Я хочу спробувати ще раз».
«Гаразд. Та нічого, якщо більше не захочеш відроджуватись, ми перейдемо до іншого виміру. Я подбаю про наслідки».
Своєю маленькою лапкою він м’яко поплескав Бу Бая по спині. Здавалося, та лапка містила безмежну силу: один лиш дотик миттєво заспокоїв юнака, зупинивши спричинене болем тремтіння.
Водночас у реальності Ці Жаньмо підхопив тендітне непритомне тіло Бу Бая. Він жадібно спостерігав, як поступово слабне його дихання, аж поки з губ не злетів останній подих. Спостерігав, як безперервно точиться кров, та врешті-решт повільно густішає, застигаючи в безладних візерунках. Важко було пояснити, що він відчував у цей момент.
Можливо, це була скорбота за чарівною людиною, яка так просто зникла з його життя. У гармонійному злитті краси та вдачі Бу Бая чоловік вбачав довершеність. Та, на жаль, ця людина йому не належала, а він ніколи не брав бажаного примусом. І те, чим не міг володіти, вважав за краще знищити.
Ці Жаньмо обіймав Бу Бая та повільно смакував тьмяний слід його тепла. Він і сам не розумів чому, але ця людина стала причиною його суперечностей: навіть коли саме він убив юнака, він не міг полишити його ні на мить, хапаючись за останній подих.
Обличчя Ці Жаньмо було першим, що побачив Бу Бай, повернувшись до життя. Таке красиве й таке ненависне. Йому здавалося, що він божеволіє від роздратування, адже навмисне чекав деякий час, щоб уникнути цього чоловіка. Зрештою, яка нормальна людина чіплятиметься за труп до останнього?
Вочевидь, він недооцінив його ненормальність.
«Ти знову живий», — посмішка Ці Жаньмо видавалася моторошною. Спиною Бу Бая пробігся холодок, але він знав, що страхом тут не зарадити.
«Так, я не загинув», — цього разу Бу Бай не пручався й нерухомо лежав у руках Ці Жаньмо, байдуже втупившись у чоловіка перед собою, чим більше скидався на глиняну скульптуру.
«Мені раптом стало цікаво, скільки разів ти можеш воскреснути? Нумо перевіримо, — зірвалися з тонких губ холодні слова. Навіть попри їхні неоднозначні обійми, намір Лиходія був очевидним — він бажав його смерти. — Ти ж не заперечуєш?»
«Та він геть несповна розуму!» — подумки вигукнув Бу Бай.
«Ти й так про це вже знав. Ну-ну, не засмучуйся…» — Лаода, перебуваючи в Системному Просторі, ніяк не міг торкнутися Бу Бая, проте створив легкі коливання у свідомості юнака для заспокоєння.
«Я не засмучуюсь. Я просто теж хочу, щоби він ґиґнув».
«Мій малюк навчився шкірити ікла!» — слова прожогом замиготіли у свідомості Лаода.
Обличчя Бу Бая було блідим, криваві патьоки від попередньої загибелі ще залишалися на тілі, навіть кінчики пальців тремтіли, але, не зважаючи на все це, він все ж промовив: «Ти маєш пообіцяти, що не чіпатимеш Сяо Є».
Раптово Ці Жаньмо завмер, і Бу Баю навіть здалося, що він уловив тінь посмішки, та за мить вона розвіялась, мов плід його уяви: «Гаразд».
«Опусти мене», — промовив Бу Бай. В його беземоційному голосі не відчувалося ні сорому, ні гніву, й ані тіні докору.
«Ні», — відмовив Ці Жаньмо, жадаючи викликати в юнака бурхливі реакції, та натомість отримав лише мовчання, від якого віяло мертвецьким холодом, ніби той і не воскресав.
Спальня Лиходія разюче відрізнялася від нього самого. Доволі проста, але з відчутним витонченим шармом, вона більше пасувала Бу Баєві, неначе від самого початку була створена саме для нього.
Ці Жаньмо бережно посадив його на ложе, прикрите легким бірюзовим балдахіном, і схилився зазирнути парубку в очі. Так близько, що здавалося, міг чітко розгледіти ту ледь помітну блакить озер у його погляді.
Граційним рухом чоловік дістав білу порцелянову пляшечку й передав її Бу Баю.
«Випий. Якщо й цього разу ти повернешся — я дам тобі спокій», — ніжність у його погляді далебі зрівнялася б із ніжністю закоханого, однак Бу Бай вбачав у ньому лише байдужу насмішку.
Раніше кожна з його смертей була справою рук самого Ці Жаньмо, але цього разу він мав зробити це власноруч. І навіть так, він не мав права на відмову. Бу Бай до останнього вдивлявся в обличчя чоловіка, мовби прагнучи залишити ці риси в пам’яті, закарбувати їх назавжди — разом із вічною, незгасною ненавистю.
Отрута мала відразливий смак. Сама лише ця гіркота вже була нестерпною для пересічної людини. Тіло Бу Бая вигинало, роздирало судомами, й зрештою, різко згорнувшись у клубок, завмерло, скручені від болю пальці неприродно зблідли.
Цівка крови, що стікала з куточків губ білосніжною шкірою, додавала цій картині неповторної естетики.
Ці Жаньмо обійняв його зі спини, і юнак ясно відчув прохолодний подих на шкірі. Кілька пасом смоляного волосся впало на плечі Бу Бая, неминуче просякши в крови, ледь помітній на чорному тлі.
Попри надзвичайну слабкість, Бу Бай все ж зміг стриматись і не впасти. З цією людиною позаду… він не хотів помирати поруч із ним і не бажав його бачити.
***
В очікуванні смерти час завжди тягнеться нескінченно. Лише коли здалося, що минуло ціле століття, рука Бу Бая безвольно зависла, й він знову поринув у вічну темряву. А за мить до того, як життя остаточно згасло, він відчув на шиї доторк холодної краплі, що обпікала контрастом з пролитою ним гарячою кров’ю…
«Бу Баю», — обережно покликав Лаода.
«Не хвилюйся, зі мною все гаразд, — Бу Бай подарував пухнастику теплу усмішку. Він залишався нерухомим, лише мляво простягнув руку до Лаода: — Обіймеш мене… будь ласка?»
Ці обійми були неширокі — навіть якщо зібрати купи всю шерсть, її все одно не вистачить огорнути юнака повністю. Проте тепла в них містилось безмірно. Лаода знав, що Бу Бай плаче. Немов турботливий батько, що непокоїться за свою дитину, він ніжно пригорнув його до себе, ховаючи в м’яке хутро: «Все добре… все вже минуло… нам більше не боляче», — шепотів він знов і знов.
***
Душа Бу Бая довго не поверталась. І зараз Ці Жаньмо відчував моторошний холод, властивий лише мертвим. Чоловік був по-справжньому розгублений: невже він і справді помер? Його охопила невимовна скорбота.
Кінчики пальців ніжно торкнулися очей Бу Бая. Яскравий відтінок озерної блакиті спалахнув у спогадах Ці Жаньмо, змусивши серце несамовито стиснутися: цей колір був подібний до людини в його обіймах, такий же чистий і осяйний. Почувся шепіт: «Я шкодую про це… Мені й справді більше до вподоби бачити тебе живим…»
Та цього разу завдана шкода була серйозною. Минуло два дні, перш ніж Бу Бай зміг відродитися. Чимало часу знадобилося на впорядкування власних почуттів, і ще більше — на відновлення холоднокровности, щоб підготуватися до всіх прийдешніх вибриків із боку цього божевільного.
«Ти прокинувся», — розплющивши очі, він знову першим побачив знайоме обличчя на тлі бірюзового балдахіна, й мимохіть насупився.
Чоловік носив те саме вбрання, що й два дні тому, а на додачу і його одяг, і волосся були безладно розтріпані, наче він щойно поспіхом біг звідкілясь здалеку. Бу Бая охопили сумніви: ким він був для цієї людини? Зрештою, проста іграшка не заслуговувала на таку увагу.
«Добре, що ти повернувся», — Ці Жаньмо подався вперед і допоміг Бу Баю підвестися. На противагу звичайній жорстокій поведінці, він розтирав затерплі після довгого безпробудного сну кінцівки юнака лагідними рухами, ніби вони двоє були старими добрими друзями.
«Чого ти хочеш?» — ненормальний більше не поводився як ненормальний, і з незвички це жахало Бу Бая навіть сильніше.
Мов перелякане зайченя, він насторожено стежив за чоловіком, який несподівано так ласкаво ставився до нього, а в куточках очей бриніли сльози.
«Я хочу… — Ці Жаньмо схопив його за підборіддя й раптово поцілував, — щоб ти став моїм коханцем».
Життя та смерть завжди визначаються Небесами. Він убивав Бу Бая чотири рази, а він і досі живий. Ці Жаньмо вірив, що їхні стосунки були визначені наперед, що сама доля звела їх разом.
І якщо це справді так, він прийме це. Зрештою, демонічні культиватори завжди потурають власним бажанням, а побачивши цю людину вперше, одразу зрозумів — він жадає його. І коли численні спроби контролю не увінчались успіхом, він вирішив просто насолоджуватися.
Блакитні очі Бу Бая округлились, він з недовірою вирячився на поглиненого хіттю чоловіка. Тіло знервовано тремтіло, але юнак не наважувався на різкі рухи: навіть у такій ситуації він усе ще пам’ятав про свою мету.
На щастя, хоча Ці Жаньмо й висунув таку нахабну вимогу, він не став перетинати межі, випробовуючи терпіння Бу Бая. Навіть у поцілунку він лише на мить злегка ковзнув устами й одразу спинився.
Пільцем він торкнувся губ Бу Бая, милуючись легким рум’янцем, що через нього жеврів на щоках юнака. Задоволено всміхнувшись, сказав: «Як мій коханець, пам’ятай про свої обов’язки — коли я захочу, ти не маєш права відмовити».
«Ти що, граєшся зі мною?» — Бу Бай люто зиркнув на нього. Від злості його щоки спалахнули багрянцем, нанівець стираючи попередній спокусливий відтінок.
«Граюся? — обличчя Ці Жаньмо враз спохмурніло, він різко навалився й притис Бу Бая до ліжка. — Я хочу гратися не лише з твоїм тілом, а й із твоїми почуттями».
Бу Бай не міг більше терпіти, і з усієї сили відштовхнув чоловіка. Як не дивно, той не став чинити жодного опору й був із легкістю скинутий на землю, неабияк налякавши юнака.
«З тобою все гаразд?» — Бу Бай знав, що наразі не може нічого вдіяти: ані вбити Ці Жаньмо, ані вчинити самогубство, бо й досі має людину, яку ладен оберігати за будь-яку ціну, його Сяо Є. Але тепер, коли все дійшло до цього моменту, він не знав, як довго ще стане сил йому терпіти.
«Мій коханий не має так поводитись, — Ці Жаньмо лежав на підлозі й дивився на Бу Бая сповненими темряви очима. — Це востаннє ти чинив мені спротив».
Редактура: 木石
***
Авторові є що сказати~
Сяо Є = Тиха ніч = Нічний перекус = Хочу їсти
