«Так що там сталось?»
«Люди, котрих ти найняв, сказали, що їх переслідували двоє поліцейських перевдягнутих у цивільних. Вони кинули обладнання та втекли, боячись, що поліцейські знайдуть якусь інформацію про них.»
«І яку б інформацію вони знайшли?»
«Тс… вони ж були несправжніми репортерами…»
«А хто сказав, що тільки справжні репортери будуть носити з собою камеру?»
«Боюся, що в них були фейкові посвідчення репортерів на футболках…»
«Тоді скажи мені, як вони зрозуміли, що це були поліцейські перевдягнуті у цивільних?»
«Ці люди зненацька почали переслідувати їх, змусивши запанікувати і…»
«Переслідували їх?» — Ґу Хай розгнівано запитав, вклавшись на дивані, мов леопард: «Ти найняв купку недоумків? Чи ти справді думаєш, що то були поліцейські в цивільному одязі? Це просто кілька грабіжників, що запримітили дорогу техніку.»
«Г-г-г-г-рабіжники… не може бути…»
«Не може бути?» — Ґу Хай прикрив очі, глибоко вдихнувши, тільки потім знайшовши сили продовжити: «Тоді дозволь спитати, що там із обладнанням? Після того, як вони втекли, куди воно ділось?»
Цього разу, людину, котру допитували, не змогла промовити й слова.
Ґу Хай трохи заспокоївшись, махнув рукою: «Йди вже.»
Пусту кімнату тепер заполонила тиша. Ґу Хай схрестив руки, створивши умовний міст над його носом. Він думав про те, що сталось вчора на весільній церемонії і до цього він справді сподівався, що його план спрацює, але все провалилось.
Зараз же, обдумавши все ще раз, він зрозумів, що був надто наївним.
Навіть якби ці двоє все виконали без зайвих проблем та зірвали церемонію, чи результат би змінився?
Відповідь була очевидна: нічого б не змінилось.
Батько, котрого він так поважав ще змалечку, все одно б ще раз увійшов у весільний зал, тримаючи руку іншої жінки. А його мати, котра зараз лежала під землею, в холодній могилі, все одно б посміхалась біля дверей світу померлих.
Ґу Хай підійшов до вікна, роздивляючись вулицю. Мам, я сумую.
«Сяо-Хаю, це тітка. Тобі більше не потрібне обладнання? Телеканал мені вже всі мізки проїв щодо нього, тож поспіши все відправити назад.»
«Його більше немає.»
«Як немає?»
«Отак, я придбаю нове так скоро, як тільки зможу.»
Одразу після того, як Ґу Хай закінчив дзвінок — батько та його нова мачуха повернулись. Це вперше їх ‘нова сім'я’ вечеряла разом.
Ґу Хай їв, дивившись у свою тарілку, він не обмовився й словом в процесі.
Ґувейтін подивився на Ґу Хая: «Чому ти такий тихий?»
«Під час їжі розмовляти заборонено, хіба ні?»
«Сьогодні можеш говорити.»
«Доповідаю генералу: мені нічого сказати.»
«Ха, ха, ха…»
Чистий, дзвінкий сміх розрізав тишу за столом, ледь не змусивши Ґу Хая подавитись. Чесно кажучи подібний вибух щирого сміху не було чутно в цьому домі ще жодного разу за останні десять років.
Ґувейтін здається вже звик до цього звуку, оскільки його звичний вираз обличчя зовсім не змінився. Він дістав серветку, передавши її жінці поруч. Низьким голосом він промовив: «Витери рота, їжа летить повсюди.»
«Вибач, вибач.»
Дзян Юань ще трохи посміювалась, витираючи залишки їжі навколо губ, доки її очі зупинялись на Ґу Хаї раз у раз. Бачачи, що той її ігнорує, вона поклала шматочок риби до миски Ґу Хая.
«Їж більше.»
Ця жінка знову вразила Ґу Хая.
Він думав, що батько хоча б знайшов когось, хто був рівня матері, але людина перед ним мала лише дві хороші риси: вона була молодою та гарною, це все. Її посмішка видавала розбещеність, а рухи — жінку з села.
І як Ґувейтін закохався в неї? Чи може це бути тому, що він пробував настільки багато делікатесів, що цього разу вирішив спробувати людські екскременти?
«Візьми свого сина завтра, нехай живе з нами.»
Як тільки це речення злетіло із вуст Ґу Вейтіна, розмова знову зайшла в глухий кут.
Ґу Хай сидів тихо, але по його виразу обличчя було складно сказати, що він хотів сказати.
«Сяо-Хай,» — Дзян Юань все ще посміхалась: «Мій син твого віку та в нього схожий характер. Я думаю, що ви порозумієтесь.»
«Якщо він прийде — я піду.»
Дзян Юань вмить замовкла.
Ґувейтін весь посинів: «Тоді йди прямо зараз.»
Ґу Хай підвівся, а за ним і Дзян Юань, її слова були сповнені занепокоєння: «Не варто сваритись. Я й не думала приводити свого сина сюди. Він дуже близький із батьком, тож не схоче жити зі мною.»
Сорокарічна розведена жінка з сімнадцятирічним сином.
Ґувейтіне, ти справді вмієш вибирати.
Заради цієї жінки ти розробив план вбивства своєї дружини, що супроводжувала тебе двадцять років?
«Не важливо прийде він чи ні, я все одно йду.»
Обличчя Ґувейтіна накрила темна хмара та, як би він себе не стримував, все ж легке тремтіння його плечей було помітним.
Ґу Хай не звернув уваги на палаючі гнівом очі позаду нього. Він вже давно хотів піти, але йому завжди не вистачало мотивації, зараз же, він рішуче налаштувався виконати давнє бажання.
Далі
Том 1. Розділ 5 - Не згадуй їх сім'ю
«Вставай, не лягай назад спати. Піди купи ліків для бабусі.» Бай Лво Їнь повільно розплющив очі, все ще напів дрімаючи, на вулиці ще була темрява. «Тобі більше не треба брати талончик, щоб купити ліки. У нас є рецепт, тож можеш одразу вставати в чергу.» Почувши це, Бай Лво Їнь, простогнавши, перевернувся на інший бік, зовсім не бажаючи вставати. «Не барись і йди, тоді й повернешся раніше. Твоя бабуся переймається.» Бай Лво Їнь ліниво потягнувся перед тим, як зрештою неохоче піднятись з ліжка. Останні десять років його сніданок зовсім не змінювався: смажені у фритюрі хлібні палички і тофу. Кожен день Байханьці найперший йде до невеличкого вуличного магазину, щоб купити сніданок. Іноді, він приходить навіть раніше власниці, чекаючи біля маганчику, доки вона не прийде. З плином часу вони познайомились ближче та, як тільки вона бачила Байханьці, одразу ж віддавала йому сніданок. «Я вже наївся.» — Бай Лво Їнь поклав ложку на стіл. Байханьці глянув на сина: «Як завжди залишив на один зуб.» Бай Лво Їнь мав погану звичку. Неважливо що він їв, він завжди трохи залишав. Навіть якщо він ще не наївся, дещо все одно лишалось не з’їденим чи не випитим; вона з’явилась ще коли він був дитиною. Коли він був маленьким парубійком, в його сім’ї не було достатньо їжі, тож Байханьці завжди відкладав те, що міг, Бай Лво Їню. Лво Їнь дуже любив свого батька за це, але й відчував провину, що той недоїдає. Тому, кожен раз він залишав трохи з своєї порції для батька. Навіть попри те, що зараз вони могли їсти достатньо, шкідлива звичка все ще давала про себе знати. Сьогодні була п’ятниця, а на вихідних лікарі не працювали, тож черга була довжелезна. Попри те, що це була лікарня високого рівня, вона була забита людьми, ніби вони оголосили день безкоштовного обстеження. Це більше було схоже на оселедців в банці, натовп товкся, мов у метро в час пік. «Гей, ти наступив мені на ногу.» «Не може бути, наші ноги навіть землі не торкаються.» «…» Бай Лво Їнь стояв після гарної дівчини, але людина позаду штовхнула його і, відповідно, він не втримався на ногах та штовхнув дівчину попереду. Він навіть не знав радіти йому чи злитись. Бай Лво Їнь боявся, що якби він врізався в неї ще раз, то міг змусити її завагітніти! «Гей, красунчику.» «Я звертаюсь до тебе!» Бай Лво Їнь все ще думав про ту красуню попереду нього, доки хтось не поплескав його по плечу. Він обернувся, зрозумівши, що звідкись з’явились ще дві дівчини: вони виглядали схоже та були стильно одягнуті. Вони виглядали так, ніби хотіли пройти повз чергу. «Гей, красеню. Я дам тобі на вибір два варіанти: або ти даєш мені стати на своє місце в черзі, або ж свій номер.» «136XXXXXXXX» Після цього дівчата пішли, весело сміючись. Ніби чекавши, доки дівчата підуть, та дівчина попереду повернулась до нього, запитавши: «Це справді твій номер?» «В мене навіть мобільного немає.» «…» Він простояв в черзі до полудня, нарешті отримавши потрібні ліки, котрі коштувани 1057 юанів та 3,2 мао: сума місячних витрат. Насправді, їх сім'я не завжди була бідною; найбільшою причиною стали двоє людей похилого віку. Поки бабуся ще трималась на ліках, дідусю ж потрібні були регулярні внутрішньовенні крапельниці, щоб запобігти церебральному тромбозу*. “[Церебральний тромбоз — вид мозкового тромбозу (припинення постачання крові через згустки крові), що є доволі рідкісним і виникає лише в 1% з мільйону пацієнтів після серцевих атак, але може виникнути і в багатьох інших випадках. В залежності від розташування смертність складає від 5-30%]” У Байханьці також було два старших брати. Найстарший був лікарем, що викладав у відомому університі в Пекіні та мав місячний дохід більше, ніж десять тисяч юанів, ще не враховуючи незліченну кількість його проектів. Проте, найбільше він любив маскуватись під бідного. Другий брат був бізнесменом, живучи на широку ногу, але кожен раз, коли його старим батькам треба було до лікаря — всі гроші одразу ж кудись зникали. «Тітонько.» Бай Лво Їнь ввічливо привітав сусідку. «Ти вже повернувся? Що хочеш поїсти?» «Не знаю.» Після того, як договорив, Бай Лво Їнь почув звук як хтось сигналить позаду. Він обернувся, побачивши дорогу, розкішну, армійську машину. За кермом сиділа молода, прекрасна леді. Бай Лво Їнь прискорив крок. «Сяо-Їню!» Дзян Юань не мала іншого вибору, окрім, як бігти, припіднявши свою довгу спідницю, щоб наздогнати Бай Лво Їня. Якби Ґу Хай це побачив, він би притяг сюди натовп глянути це видовище. «Чому ти уникаєш свою матір?» Бай Лво Їнь мовчав. «Я прийшла не просто так, нам треба поговорити. Сідай в машину.» Бай Лво Їнь не зрушив з місця і на сантиметр, не змінюючи свого без емоційного виразу обличчя. «Якщо не відповіси, я зайду до твого дому.» Бай Лво Їнь почув тихий голос бабусі з їх двору, він все ще тримав пакет з ліками для її серцевої хвороби. Він подумав ще хвилину, але врешті поступився. «Бали випускників тут низькі та й виклачі погані. Я вже поговорила з приватною школою і ти можеш ходити туди наступні два роки. Після екзаменів я можу домовитись за твоє навчання закордоном.» Бай Лво Їнь сказав лише два слова: «Я лишаюсь.» Дзян Юань очікувала щось подібне, але все ще відмовлялась здаватись: «Ти можеш ненавидіти мене через те, якою я була матір’ю, але ти не можеш обманювати себе. Чого ти можеш досягнути в цій школі? Ти одного віку із сином мого нового чоловіка. Він також ходить до приватної школи, котру я вибрала тобі. Після неї в тебе буде стільки перспектив майбутньому. Наскільки твоє життя може змінитись? Новий чоловік. Бай Лво Їню стало погано від цих слів. «Тільки не кажи, що ти плануєш слідувати шляхом батька і стати ‘доброю людиною, що нічого не просить у відповідь’, котрий досі їздить на роботу на велосипеді в свої сорок?» Бай Лво Їнь важко ковтнув, нарешті видавши щось: «Вчинки і досягнення людини не оцінюються лише за тим, скільки вона заробляє, а за тим, скільки вона дала оточуючим. Ти їздиш на розкішних машинах та носиш дорогі сумочки, але, дозволь спитати, пані Дзян Юань, скільком ти допомогла?» Ці слова, мов ножі, вдарили Дзян Юань прямо в живіт. Вона дивилась на Бай Лво Їня, не кліпаючи, перед тим як нарешті почати говорити тремтячими вустами: «Знаю, що не виконала свої обов'язки матері, але зараз я хочу зробити як краще. Тобі тільки сімнадцять і я ще молода, може даш мені ще один шанс?» «Я дам тобі шанс. Не приходь більше.» Бай Лво Їнь відкрив двері й вийшов з машини, повертаючись додому. «Сяо-Їню!» Дзян Юань теж піднялась, плачучи. Бай Лво Їнь міцно стиснув кулаки та глянув на Дзян Юань: «Наступного разу, навіть не смій згадувати цю сім'ю при мені. Мене від них нудить.»
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!