«Вставай, не лягай назад спати. Піди купи ліків для бабусі.»
Бай Лво Їнь повільно розплющив очі, все ще напів дрімаючи, на вулиці ще була темрява.
«Тобі більше не треба брати талончик, щоб купити ліки. У нас є рецепт, тож можеш одразу вставати в чергу.»
Почувши це, Бай Лво Їнь, простогнавши, перевернувся на інший бік, зовсім не бажаючи вставати.
«Не барись і йди, тоді й повернешся раніше. Твоя бабуся переймається.»
Бай Лво Їнь ліниво потягнувся перед тим, як зрештою неохоче піднятись з ліжка. Останні десять років його сніданок зовсім не змінювався: смажені у фритюрі хлібні палички і тофу. Кожен день Байханьці найперший йде до невеличкого вуличного магазину, щоб купити сніданок. Іноді, він приходить навіть раніше власниці, чекаючи біля маганчику, доки вона не прийде. З плином часу вони познайомились ближче та, як тільки вона бачила Байханьці, одразу ж віддавала йому сніданок.
«Я вже наївся.» — Бай Лво Їнь поклав ложку на стіл.
Байханьці глянув на сина: «Як завжди залишив на один зуб.»
Бай Лво Їнь мав погану звичку. Неважливо що він їв, він завжди трохи залишав. Навіть якщо він ще не наївся, дещо все одно лишалось не з’їденим чи не випитим; вона з’явилась ще коли він був дитиною. Коли він був маленьким парубійком, в його сім’ї не було достатньо їжі, тож Байханьці завжди відкладав те, що міг, Бай Лво Їню. Лво Їнь дуже любив свого батька за це, але й відчував провину, що той недоїдає. Тому, кожен раз він залишав трохи з своєї порції для батька.
Навіть попри те, що зараз вони могли їсти достатньо, шкідлива звичка все ще давала про себе знати.
Сьогодні була п’ятниця, а на вихідних лікарі не працювали, тож черга була довжелезна. Попри те, що це була лікарня високого рівня, вона була забита людьми, ніби вони оголосили день безкоштовного обстеження. Це більше було схоже на оселедців в банці, натовп товкся, мов у метро в час пік.
«Гей, ти наступив мені на ногу.»
«Не може бути, наші ноги навіть землі не торкаються.»
«…»
Бай Лво Їнь стояв після гарної дівчини, але людина позаду штовхнула його і, відповідно, він не втримався на ногах та штовхнув дівчину попереду. Він навіть не знав радіти йому чи злитись. Бай Лво Їнь боявся, що якби він врізався в неї ще раз, то міг змусити її завагітніти!
«Гей, красунчику.»
«Я звертаюсь до тебе!»
Бай Лво Їнь все ще думав про ту красуню попереду нього, доки хтось не поплескав його по плечу. Він обернувся, зрозумівши, що звідкись з’явились ще дві дівчини: вони виглядали схоже та були стильно одягнуті. Вони виглядали так, ніби хотіли пройти повз чергу.
«Гей, красеню. Я дам тобі на вибір два варіанти: або ти даєш мені стати на своє місце в черзі, або ж свій номер.»
«136XXXXXXXX»
Після цього дівчата пішли, весело сміючись.
Ніби чекавши, доки дівчата підуть, та дівчина попереду повернулась до нього, запитавши: «Це справді твій номер?»
«В мене навіть мобільного немає.»
«…»
Він простояв в черзі до полудня, нарешті отримавши потрібні ліки, котрі коштувани 1057 юанів та 3,2 мао: сума місячних витрат. Насправді, їх сім'я не завжди була бідною; найбільшою причиною стали двоє людей похилого віку. Поки бабуся ще трималась на ліках, дідусю ж потрібні були регулярні внутрішньовенні крапельниці, щоб запобігти церебральному тромбозу*.
[Церебральний тромбоз — вид мозкового тромбозу (припинення постачання крові через згустки крові), що є доволі рідкісним і виникає лише в 1% з мільйону пацієнтів після серцевих атак, але може виникнути і в багатьох інших випадках. В залежності від розташування смертність складає від 5-30%]
У Байханьці також було два старших брати. Найстарший був лікарем, що викладав у відомому університі в Пекіні та мав місячний дохід більше, ніж десять тисяч юанів, ще не враховуючи незліченну кількість його проектів. Проте, найбільше він любив маскуватись під бідного. Другий брат був бізнесменом, живучи на широку ногу, але кожен раз, коли його старим батькам треба було до лікаря — всі гроші одразу ж кудись зникали.
«Тітонько.»
Бай Лво Їнь ввічливо привітав сусідку.
«Ти вже повернувся? Що хочеш поїсти?»
«Не знаю.»
Після того, як договорив, Бай Лво Їнь почув звук як хтось сигналить позаду. Він обернувся, побачивши дорогу, розкішну, армійську машину. За кермом сиділа молода, прекрасна леді.
Бай Лво Їнь прискорив крок.
«Сяо-Їню!»
Дзян Юань не мала іншого вибору, окрім, як бігти, припіднявши свою довгу спідницю, щоб наздогнати Бай Лво Їня. Якби Ґу Хай це побачив, він би притяг сюди натовп глянути це видовище.
«Чому ти уникаєш свою матір?»
Бай Лво Їнь мовчав.
«Я прийшла не просто так, нам треба поговорити. Сідай в машину.»
Бай Лво Їнь не зрушив з місця і на сантиметр, не змінюючи свого без емоційного виразу обличчя.
«Якщо не відповіси, я зайду до твого дому.»
Бай Лво Їнь почув тихий голос бабусі з їх двору, він все ще тримав пакет з ліками для її серцевої хвороби. Він подумав ще хвилину, але врешті поступився.
«Бали випускників тут низькі та й виклачі погані. Я вже поговорила з приватною школою і ти можеш ходити туди наступні два роки. Після екзаменів я можу домовитись за твоє навчання закордоном.»
Бай Лво Їнь сказав лише два слова: «Я лишаюсь.»
Дзян Юань очікувала щось подібне, але все ще відмовлялась здаватись:
«Ти можеш ненавидіти мене через те, якою я була матір’ю, але ти не можеш обманювати себе. Чого ти можеш досягнути в цій школі? Ти одного віку із сином мого нового чоловіка. Він також ходить до приватної школи, котру я вибрала тобі. Після неї в тебе буде стільки перспектив майбутньому. Наскільки твоє життя може змінитись?
Новий чоловік. Бай Лво Їню стало погано від цих слів.
«Тільки не кажи, що ти плануєш слідувати шляхом батька і стати ‘доброю людиною, що нічого не просить у відповідь’, котрий досі їздить на роботу на велосипеді в свої сорок?»
Бай Лво Їнь важко ковтнув, нарешті видавши щось:
«Вчинки і досягнення людини не оцінюються лише за тим, скільки вона заробляє, а за тим, скільки вона дала оточуючим. Ти їздиш на розкішних машинах та носиш дорогі сумочки, але, дозволь спитати, пані Дзян Юань, скільком ти допомогла?»
Ці слова, мов ножі, вдарили Дзян Юань прямо в живіт.
Вона дивилась на Бай Лво Їня, не кліпаючи, перед тим як нарешті почати говорити тремтячими вустами: «Знаю, що не виконала свої обов'язки матері, але зараз я хочу зробити як краще. Тобі тільки сімнадцять і я ще молода, може даш мені ще один шанс?»
«Я дам тобі шанс. Не приходь більше.»
Бай Лво Їнь відкрив двері й вийшов з машини, повертаючись додому.
«Сяо-Їню!»
Дзян Юань теж піднялась, плачучи.
Бай Лво Їнь міцно стиснув кулаки
та глянув на Дзян Юань:
«Наступного разу, навіть не смій згадувати цю сім'ю при мені. Мене від них нудить.»
Далі
Том 1. Розділ 6 - Прекрасна пара
«Що? Ти хочеш перевестись в іншу школу?» Ґу Хай кивнув: «Школа, в котрій я зараз, занадто близько до дому. Враховуючи те, що я виїхав, буде складніше діставатись до неї.» Фан Фей була приголомшена: «В сенсі “виїхав”?» Ґу Хай загасив недопалок о шафу та дещо недбало запалив наступну цигарку: «Я посварився зі старим.» Побачивши це, Фан Фей забрала сигарету з рук Ґу Хая: «Ти настільки залежний в такому віці! Куріння може вплинути на твоє статеве дозрівання, юначе!» «Воно вже скінчилось.» Фан Фей несвідомо сковзнула очима на штани Ґу Хая. Опісля вона спокійно відвела погляд, ніби нічого не сталося, та змінила тему: «І в яку школу ти хочеш?» «На твій вибір.» «Я знала це. Коли ти приходиш до мене, то чогось хорошого чекати не слід.» Ґу Хай засміявся: «Ти тепер моя єдина близька родичка.» Фан Фей була справді дещо розчулена цими словами. Ще з малечку Ґу Хай був близький зі своєю тіткою, слідуючи за нею, мов курчатко. Навіть підрісши, їх стосунки не змінились. Було це щось погане або ж хороше — він завжди прибігав до неї. «Насправді, мій чоловік знайомий з деякими школами.» «Тоді не баріться.» «Зачекай,» — Фан Фей взяла Ґу Хая за руку. — «Але в мене є деякі умови: вона має бути не найгіршою. Умови не будуть такими, як в твоїй попередній школі, але й не мають бути надто поганими.» «Доки я можу ходити в школу — мені все одно. Вирішуй сама.» Коли Бай Лвоїнь увімкнув комп’ютер, увійшовши до свого акаунту, там було більше двадцяти непрочитаних листів. Всі вони відправлені із-за кордону та підписані одним ім'ям: Ши Хвей. Він перемістив усе в кошик, а тоді видалив повністю. Вони вже розійшлись, але варто було довести все до кінця. «Сяо-Їнь-а, підійди-но сюди.» Голос бабусі Бай почувся з кімнати поруч. Бай Лвоїнь швидко піднявся та пішов до кімнати бабці. Вона сиділа на дивані, виглядаючи невеликою, але важкою, нагадуючи маленького Будду. Доки вона мовчала, то будь-хто проходячи повз, подумав би, що вона зродова літня жіночка, проте, варто було їй заговорити і цей ‘хтось’ не зможе не здригнутись від такої несподіванки. «Сяо-Їнь-а, ‘порубай’ яблучко для бабусі.» Бао Лвоїнь вже звик до цього. Він одразу ж взяв яблуко і почав чистити його ножем, але коли він закінчив лише половину, бабуся Бай більше не могла на це дивитись, взявши до рук шкірку від яблука, і пробурмотівши щось незв’язне, поклала шкірку до рота. Бай Лвоїнь намагався зупинити її: «Не їж це, бабусю.» «Товстий, товстий.» Бай Лвоїнь зрозумів, що заглибився надто надто сильно, очищаючи яблуко, тому шкірка затовста. Рік тому, бабуся Бай Лвоїня була тою, хто приймав активну участь в розмовах. При сімейних зборах ви не почуєте нікого, крім не неї. В той час бабуся Бай була дуже говіркою, навіть десятеро не змогли б з нею позмагатись. Однак, цього року, бабуся Бай потрапила в лікарню через емболію легеневої артерії, що поширилась на кровоносну судину, що несла кров до мозочка, що й зумовило її незв’язну та деколи неправильну мову. Наприклад, слово “порубати” яблуко, замість “порізати”, це ще не велика проблема. Більшість часу, вона називала дідуся Бай “дядько” або ж його сестра “велика сестро”; через деякий час, вона навіть почала звертатись до молодих, як до людей її покоління. «Бабусю, я йду до своєї кімнати, комп'ютер лишився увімкненим.» «Зачекай хвильку, поспілкуйся з бабусею.» І ще одна річ, про котру не було згадано: не думайте, що якщо мова бабусі Бай не така, як раніше, то вона не буде розмовляти з таким же інтузіазмом — може навіть із більшим, ніж раніше. Як тільки вона отримає можливість з кимось поговорити, то почне говорити без перестану. Саме тому, будь-хто в околицях оминав її десятою дорогою, як тільки бачив. Правду кажучи, вони просто не могли розібрати мову, що вона сама собі створила та шаблонів, які вона використовула. «Взуття вже почалось, так?» “[鞋 (xié) – взяття, 学 (xué) – скорочено від 学校 (xuéxiào) — школа.]” «Ще тиждень.» Бабуся Бай тримала руку Бай Лвоїня із неймовірно стурбованим виразом, будучи надто схожою на маленьку енергійну літню жіночку. «Добре навчайся та не не спричиняє проблем* (будь зарозумілим)» “[闹(nào) – шумний, мати проблеми/ 傲(ào) – зарозумілий]” Тон Бай Лвоїня був таким, ніби він вмовляв дитину: «Не переймайся, я не спричиню проблем (буду зарозумілим).» Через менше, ніж п'ять хвилин, бабуся Бай почала сопіти; зазвичай, старі люди спали менше, але бабуся Бай точно була винятком. Вона встає о восьмій ранку, щоб поснідати, повертається назад у ліжко й спить до дванадцятої, їсть обід та знову лягає спати, а тоді, трохи походивши по дому, йде їсти вечерю і рівно о восьмій знову йде у ліжко, як робить кожен день. Дідусь і бабуся Бай були абсолютними протилежностями. Він прокидався о четвертій та виїжджав на своєму трьохколісному велосипеді з двору, повертався близько дванадцятої і потім знову їхав по обіді, повертався на вечерю та знову йшов прогулятись, приходячи додому пізно вночі. Ця пара мала лише одну спільну рису — вони обидва були говіркими. Це проявлялося, коли вони разом дивились телевізійні шоу. Вночі, вони могли глянути п’ять шоу, як одне, обговорюючи його зміст так, щоб інші також почули. Бай Лво їнь взяв накидку, що так зручно лежала на дивані і накрив нею бабусю Бай перед тим, як піти.
Читати
Відгуки
Наразі відгуки до цього розділу відсутні!
Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!