Не згадуй їх сім'ю

«Вставай, не лягай назад спати. Піди купи ліків для бабусі.»

 

Бай Лво Їнь повільно розплющив очі, все ще напів дрімаючи, на вулиці ще була темрява.

 

«Тобі більше не треба брати талончик, щоб купити ліки. У нас є рецепт, тож можеш одразу вставати в чергу.»

 

Почувши це, Бай Лво Їнь, простогнавши, перевернувся на інший бік, зовсім не бажаючи вставати.

 

«Не барись і йди, тоді й повернешся раніше. Твоя бабуся переймається.»

 

Бай Лво Їнь ліниво потягнувся перед тим, як зрештою неохоче піднятись з ліжка. Останні десять років його сніданок зовсім не змінювався: смажені у фритюрі хлібні палички і тофу. Кожен день Байханьці найперший йде до невеличкого вуличного магазину, щоб купити сніданок. Іноді, він приходить навіть раніше власниці, чекаючи біля маганчику, доки вона не прийде. З плином часу вони познайомились ближче та, як тільки вона бачила Байханьці, одразу ж віддавала йому сніданок.

 

«Я вже наївся.» — Бай Лво Їнь поклав ложку на стіл.

 

Байханьці глянув на сина: «Як завжди залишив на один зуб.»

 

Бай Лво Їнь мав погану звичку. Неважливо що він їв, він завжди трохи залишав. Навіть якщо він ще не наївся, дещо все одно лишалось не з’їденим чи не випитим; вона з’явилась ще коли він був дитиною. Коли він був маленьким парубійком, в його сім’ї не було достатньо їжі, тож Байханьці завжди відкладав те, що міг, Бай Лво Їню. Лво Їнь дуже любив свого батька за це, але й відчував провину, що той недоїдає. Тому, кожен раз він залишав трохи з своєї порції для батька.

 

Навіть попри те, що зараз вони могли їсти достатньо, шкідлива звичка все ще давала про себе знати.  

 

Сьогодні була п’ятниця, а на вихідних лікарі не працювали, тож черга була довжелезна. Попри те, що це була лікарня високого рівня, вона була забита людьми, ніби вони оголосили день безкоштовного обстеження. Це більше було схоже на оселедців в банці, натовп товкся, мов у метро в час пік.

 

«Гей, ти наступив мені на ногу.»

 

«Не може бути, наші ноги навіть землі не торкаються.»

 

«…»

 

Бай Лво Їнь стояв після гарної дівчини, але людина позаду штовхнула його і, відповідно, він не втримався на ногах та штовхнув дівчину попереду. Він навіть не знав радіти йому чи злитись. Бай Лво Їнь боявся, що якби він врізався в неї ще раз, то міг змусити її завагітніти!

 

«Гей, красунчику.»

 

«Я звертаюсь до тебе!»

 

Бай Лво Їнь все ще думав про ту красуню попереду нього, доки хтось не поплескав його по плечу. Він обернувся, зрозумівши, що звідкись з’явились ще дві дівчини: вони виглядали схоже та були стильно одягнуті. Вони виглядали так, ніби хотіли пройти повз чергу.

 

«Гей, красеню. Я дам тобі на вибір два варіанти: або ти даєш мені стати на своє місце в черзі, або ж свій номер.»

 

«136XXXXXXXX»

 

Після цього дівчата пішли, весело сміючись.

 

Ніби чекавши, доки дівчата підуть, та дівчина попереду повернулась до нього, запитавши: «Це справді твій номер?»

 

«В мене навіть мобільного немає.»

 

«…»

 

Він простояв в черзі до полудня, нарешті отримавши потрібні ліки, котрі коштувани 1057 юанів та 3,2 мао: сума місячних витрат. Насправді, їх сім'я не завжди була бідною; найбільшою причиною стали двоє людей похилого віку. Поки бабуся ще трималась на ліках, дідусю ж потрібні були регулярні внутрішньовенні крапельниці, щоб запобігти церебральному тромбозу*.

 

[Церебральний тромбоз — вид мозкового тромбозу (припинення постачання крові через згустки крові), що є доволі рідкісним і виникає лише в 1% з мільйону пацієнтів після серцевих атак, але може виникнути і в багатьох інших випадках. В залежності від розташування смертність складає від 5-30%]

 

У Байханьці також було два старших брати. Найстарший був лікарем, що викладав у відомому університі в Пекіні та мав місячний дохід більше, ніж десять тисяч юанів, ще не враховуючи незліченну кількість його проектів. Проте, найбільше він любив маскуватись під бідного. Другий брат був бізнесменом, живучи на широку ногу, але кожен раз, коли його старим батькам треба було до лікаря — всі гроші одразу ж кудись зникали.

 

«Тітонько.»

 

Бай Лво Їнь ввічливо привітав сусідку.

 

«Ти вже повернувся? Що хочеш поїсти?»

 

«Не знаю.»

 

Після того, як договорив, Бай Лво Їнь почув звук як хтось сигналить позаду. Він обернувся, побачивши дорогу, розкішну, армійську машину. За кермом сиділа молода, прекрасна леді.

 

Бай Лво Їнь прискорив крок.

 

«Сяо-Їню!»

 

Дзян Юань не мала іншого вибору, окрім, як бігти, припіднявши свою довгу спідницю, щоб наздогнати Бай Лво Їня. Якби Ґу Хай це побачив, він би притяг сюди натовп глянути це видовище.

 

«Чому ти уникаєш свою матір?»

 

Бай Лво Їнь мовчав.

 

«Я прийшла не просто так, нам треба поговорити. Сідай в машину.»

 

Бай Лво Їнь не зрушив з місця і на сантиметр, не змінюючи свого без емоційного виразу обличчя.

 

«Якщо не відповіси, я зайду до твого дому.»

 

Бай Лво Їнь почув тихий голос бабусі з їх двору, він все ще тримав пакет з ліками для її серцевої хвороби. Він подумав ще хвилину, але врешті поступився.

 

«Бали випускників тут низькі та й виклачі погані. Я вже поговорила з приватною школою і ти можеш ходити туди наступні два роки. Після екзаменів я можу домовитись за твоє навчання закордоном.»

 

Бай Лво Їнь сказав лише два слова: «Я лишаюсь.»

 

Дзян Юань очікувала щось подібне, але все ще відмовлялась здаватись:

«Ти можеш ненавидіти мене через те, якою я була матір’ю, але ти не можеш обманювати себе. Чого ти можеш досягнути в цій школі? Ти одного віку із сином мого нового чоловіка. Він також ходить до приватної школи, котру я вибрала тобі. Після неї в тебе буде стільки перспектив майбутньому. Наскільки твоє життя може змінитись?

 

Новий чоловік. Бай Лво Їню стало погано від цих слів.

 

«Тільки не кажи, що ти плануєш слідувати шляхом батька і стати ‘доброю людиною, що нічого не просить у відповідь’, котрий досі їздить на роботу на велосипеді в свої сорок?»

 

Бай Лво Їнь важко ковтнув, нарешті видавши щось:

«Вчинки і досягнення людини не оцінюються лише за тим, скільки вона заробляє, а за тим, скільки вона дала оточуючим. Ти їздиш на розкішних машинах та носиш дорогі сумочки, але, дозволь спитати, пані Дзян Юань, скільком ти допомогла?»

 

Ці слова, мов ножі, вдарили Дзян Юань прямо в живіт.

 

Вона дивилась на Бай Лво Їня, не кліпаючи, перед тим як нарешті почати говорити тремтячими вустами: «Знаю, що не виконала свої обов'язки матері, але зараз я хочу зробити як краще. Тобі тільки сімнадцять і я ще молода, може даш мені ще один шанс?»

 

«Я дам тобі шанс. Не приходь більше.»

 

Бай Лво Їнь відкрив двері й вийшов з машини, повертаючись додому.

 

«Сяо-Їню!»

 

Дзян Юань теж піднялась, плачучи.

 

Бай Лво Їнь міцно стиснув кулаки
та глянув на Дзян Юань:

«Наступного разу, навіть не смій згадувати цю сім'ю при мені. Мене від них нудить.»