— J повернувся, чи не так?
Раптова заява змусила мисливця несподівано закашлятися. Хоча про виживання J вже було відомо, факт його безпосереднього повернення залишався таємницею для вузького кола осіб у Бюро управління пробудженими. Ба більше, ця новина зʼявилась зовсім нещодавно…
Помітивши скептичний погляд, Сон Чохон м’яко зітхнув.
— Друг, який бився пліч-о-пліч з нами, повернувся неначе з того світу. Як я міг не кинутися сюди у ту саму хвилину, як дізнався цю новину? Вочевидь, я вже старію. Ха-ха.
— Ха-ха… — мисливець награно засміявся, піднімаючи з підлоги паперовий стаканчик.
Звідки він взагалі про це дізнався?
Попри підозрілий погляд Сон Чохон зберігав невимушену усмішку. Він легенько вдарив тростиною об підлогу.
— Гарний самоконтроль… Як для талановитого працівника Бюро управління пробудженими. Але не варто бути настільки настороженим.
— Перепрошую?
— Я вже у курсі всіх справ. Так, від людини, яку ти також дуже добре знаєш.
Сон Чохон лукаво йому підморгнув. Зморшки навколо його очей склалися у приємний вираз. Одночасно з цим тиск, який він ледь відчутно випромінював з моменту появи, трохи ослаб. Мисливець через силу усміхнувся, витираючи холодний піт зі скроні.
Пробуджених, які з’явилися впродовж пів року після Дня Розколу, тепер називали Першими пробудженими або Пробудженими першого покоління. Саме вони першими відкрили свої здібності, билися з монстрами на передовій та зачищали підземелля у часи хаосу та нестачі достовірної інформації.
Минуло вже одинадцять років, і більшість Перших пробуджених або загинули, або отримали такі травми, що більше не могли брати участі у боях. Лише одиниці залишаються донині активними.
Чоловік із тигриним поглядом продовжував усміхатися, дивлячись на мисливця. Його низький, трохи хрипкий голос пролунав майже пошепки.
— Я не знаю всіх деталей… Але хотів би дізнатися більше.
Сон Чохон був одним із тих рідкісних людей. Він заснував першу гільдію Кореї — Самра, якою і досі вправно керував. Попри свій вік він не лише зберіг гарну бойову форму, а й постійно підіймався у рейтингу, ставши зразком для інших мисливців.
Він обережно потер пальцем руків’я своєї тростини.
— Отже, розповідай усе спокійно, не поспішаючи. І не хвилюйся.
Мисливець раптом задумався. А чи варто йому взагалі сумніватися у Сон Чохоні? Хіба не він давав інтерв’ю про J у тих документальних фільмах? Якщо не довіряти такій людині, то кому тоді можна було взагалі довіряти у ці дні? Випрямивши спину, він кивнув і відставив паперовий стакан убік.
— Так, як скажете. Що саме Вас цікавить?
— Гм… — Сон Чохон задоволено кивнув, варто було підозрі остаточно зникнути з очей співрозмовника. — Я хочу дізнатися більше про повернення J…
Його погляд різко метнувся до монітору.
— Він сам про це сказав? Хтось бачив його наживо?
— Так, згідно з інформацією від тімліда Юн Біна саме так і сталося. Але він не зустрічався з ним особисто, дізнався про це від Хон Йесона. Схоже, саме він і бачив J…
— Де зараз Юн Бін?
— На лікуванні у гільдії Совон.
— А з Хон Йесоном можна поговорити особисто?
— Це буде трохи скла…
Не встиг мисливець закінчити речення, як Сон Чохон знову легенько потер руків’я своєї тростини. Його очі затуманились, і, сковтнувши ком у горлі, він машинально випалив:
— Це можливо…
БАХ!
— Ах!
Гучний гуркіт струсонув динамік. Мисливець інстинктивно скрикнув і швидко перевів погляд на монітор. Усе так і залишилося на місці, окрім одного екрану. Це була кімната для допитів, де утримували Лі Сайона. Металевий стіл був відкинутий у кут, а сам Лі Сайон спокійно схрестив ноги. У центрі столу зяяла вм’ятина. Мисливець схопився за голову.
— Ух, тільки я подумав, що нарешті стало тихо…
— Лі Сайон знову взявся за своє. Важка ж у тебе робота, хлопче, — цокнув язиком Сон Чохон.
Мисливець, все ще тримаючись за голову, з похмурим виразом натягнув на обличчя протигаз.
— Перепрошую, мисливцю Сон Чохоне, мушу йти.
— Іди, іди. Краще спини це, поки не стало гірше.
— Так-так. Дякую за розуміння!
Швидко вклонившись, мисливець кинувся з кімнати моніторингу. Залишившись наодинці, Сон Чохон відсунув стілець тростиною і встав прямо перед монітором. Його пальці міцно стиснули руків’я тростини. Він вдивлявся в екран без жодного натяку на ту милу усмішку, яка розтягувала його вже не молоде обличчя кілька хвилин тому.
Лі Сайон сидів на металевому стільці, закинувши одну ногу на іншу. Злегка нахилившись уперед, він невдовзі підняв погляд. Його фіалкові очі вп’ялися у камеру відеоспостереження, немов він дивився крізь неї прямісінько на Сон Чохона, який досі перебував у кімнаті моніторингу. Його губи плавно вигнулися в усмішці, і Лі Сайон беззвучно промовив:
— Не буде так, як тобі того хочеться.
Губи Сон Чохона сіпнулися у роздратованій посмішці.
— Ах, ти, малий мерзотнику…
Вони довго дивилися один на одного. Врешті-решт на екрані з’явився мисливець, який раніше вибіг з кімнати охорони. Він увірвався до кімнати для допитів, важко дихаючи. Лі Сайон перевів на нього погляд, немов раніше і не дивився на камеру під самісінькою стелею.
Спостерігаючи за цим, Сон Чохон витягнув телефон. Після коротких гудків на тому кінці невдовзі відповіли.
— Це Сон Чохон.
Його обличчя стало холодним, без жодного натяку на попередню мʼяку усмішку.
— Зустріньмось якнайшвидше.
Він ще раз кинув погляд на монітори, а потім, не вагаючись, вийшов із кімнати. Луна його швидких кроків поступово затихла.
Тьмяна вулиця ледь освітлювалась миготливими ліхтарями. Навіть зазвичай цей провулок не був людним, але сьогодні тут панувала особлива тиша.
Ча Відже збільшив гучність телевізора і увімкнув на телефоні ASMR-відео з нарізанням зеленої цибулі, залишивши його на прилавку. Невиразні звуки наповнили магазин, роблячи атмосферу трохи комфортнішою.
Через деякий час він зняв мокрі гумові рукавички, повісив їх на прищіпку і краєм ока глянув на двері. Минуло кілька днів відтоді, як до нього востаннє заходив Со Мінгі, а від тих, хто разом із ним увійшов до еродованого підземелля, не було жодних новин.
Цілком зрозуміло, що Юн Бін не знає, ким він був насправді, а Хон Йесон зайнятий і не зміг би часто приходити. Але він мав дещо забрати у нього. Ча Відже глянув на світлу стелю.
Він сказав, що це займе тиждень, і так нагло набрехав…
— Ну, скільки часу це може зайняти? Максимум тиждень. Коли закінчу, відправлю через Ккокко.
Найбільше він чекав зараз саме на маску.
Який сенс оголошувати про повернення J, якщо бюро не збирається розголошувати цей факт, а він не може діяти сам, не маючи при собі фірмової маски? Ча Відже скреготнув зубами, обтрушуючи фартух.
І чому Лі Сайон досі не зв’язався зі мною?
Може, бюро утримує його і не відпускає, або ж трапилося щось ще? Ча Відже важко зітхнув, розв’язуючи щільно зав’язаний фартух.
Йому також було цікаво, що було у тому фрагменті, який знайшла Юн Ґьоль, але вона теж так і не зʼявилась у ресторані. Він знав, у якій школі вона вчиться, але це була жіноча гімназія, тож зайти туди без особливого приводу він не міг.
У цей момент Ча Відже різко підняв голову. Він відчув знайому присутність біля дверей. Не вагаючись ні секунди, Ча Відже вибіг із кухні, пронісся через залу і різко розчинив двері.
— Гей, ти!..
Але у провулку нікого не було, як і раніше.
Ча Відже дурнувато озирнувся і лише через мить опустив погляд вниз. Як же він одразу не помітив?.. Біля дверей лежала велика чорна постать, чимось навіть нагадуючи ту коробку, у якій востаннє сидів Ккокко.
Це був Лі Сайон.
Вдягнений у звичний протигаз та чорне пальто, він сидів навпочіпки біля дверей ресторану, виглядаючи досить… Жалюгідно. Ча Відже розгублено подивився на небо, а потім знову перевів погляд на Лі Сайона, який так і не поворухнувся.
Вийшовши з ресторану, він відчув, як холодне нічне повітря ковзнуло по його теплим щоках і скуйовдило волосся. Він довго вдивлявся у кучеряве волосся Лі Сайона та його схилену голову, а потім все ж присів поруч.
— …
— …
Десь у темряві зацвіркав коник. На вулиці досі було прохолодно, але у тихих районах міста вже можна було почути цих комах. Ча Відже скосив очі, поглядаючи на Лі Сайона, але той так і продовжував мовчати.
Нічне небо було затягнуто чорними вирвами без натяку на зірки чи місяць, а між тріщинами у тротуарі повзла товста мурашка.
Коли ж його нарешті приберуть?
Поруч гойдалося пошарпаний банер з написом «Вітаємо з Пробудженням!» Ча Відже, оглядаючи знайомий пейзаж тихого провулку, все ж першим порушив тишу, пробурмотівши:
— Чому ти тут сидиш?
— Просто так.
Відповідь була несподівано швидкою, враховуючи довгу мовчанку до цього.
Просто так, ага, звісно…
Ча Відже скривився і підвівся. Він встав перед Лі Сайоном і носком кросівка легенько штовхнув його чорні черевики. Лі Сайон повільно підняв голову. Ча Відже простягнув руку вперед, сховавши іншу у кишеньку фартуха.
— Вставай. Ноги собі відсидиш.
— …
Лінзи протигазу втупилися у простягнуту руку. На міцній долоні ледь виблискував тонкий золотистий ланцюжок. Ча Відже злегка струснув руку.
— Хапайся швидше. Мені ще ресторан треба зачинити.
Але Лі Сайон так і не підвівся з місця. Навіть ще більше осів на землю.
Що, дійсно не збираєшся вставати?
Ча Відже вже хотів було прибрати руку, як раптом, в останню мить, холодна шкіряна рукавичка міцно її схопила. І перш ніж він встиг відреагувати, чужа рука різко смикнула його вперед. Ча Відже похитнувся і широко розплющив очі. От-от він мав пробити ці старенькі двері ресторану власним же лобом…
Що, та невже цей мудак відплачує за доброту такою підставою?!
Але перш ніж ця думка встигла повністю сформуватися у його голові, перш ніж він встиг підставити іншу руку, щоб не гепнутися обличчям прямісінько у двері, щось міцно схопило його за талію і різко потягнуло назад. І в наступну мить…
— …
…Ча Відже зрозумів, що опинився у таких знайомих міцних обіймах.
