Солодкий аромат лоскотав кінчик його носа, а м'який дотик волосся контрастував на фоні відчутного холоду від протигаза, що притиснувся до його потилиці. Сам того не очікуючи, Ча Відже здригнувся. Він не був людиною, яка довго обдумує ту чи іншу ситуацію у повсякденному житті, але зараз його мозок просто відмовлявся працювати.
Тьохк, тьохк, тьохк…
Гучний стукіт серця гучно відлунював у тиші провулку. Чиє це серцебиття — його чи Лі Сайона — він так і не зміг зрозуміти. Через прочинені двері просочувалося тьмяне багряне світло та звуки від програми, що крутилась на старенькому екрані телевізора.
А у темному кутку, куди не доходило світло, Ча Відже опинився в обіймах Лі Сайона. Точніше, він незграбно стояв на колінах і водночас наполовину сидів на чужих стегнах. Ча Відже мовчки кліпнув.
…Що, бляха, це взагалі таке?
Навіть після приблизного усвідомлення ситуації у його голові виникла лише це дурне питання. Чому цей хлопець всівся біля дверей ресторану, а після раптом схопив його і міцно обійняв? Навіщо? Наскільки йому було відомо, Лі Сайон ніколи не був людиною, яка добровільно піде на фізичний контакт. Хоча стався зовсім нещодавно один виняток… Коли Лі Сайону стало погано у підземеллі.
Можливо, він десь поранився? Але ж запаху крові не було чутно. А може, це поранення було внутрішнім?..
Щойно думки почали заплутуватись, великий палець Лі Сайона, обтягнутий холодною шкіряною рукавичкою, торкнувся тильної стороні його долоні. Він так і не відпустив чужу руку.
— Що сталося? Ти десь поранився? — обірвав тишу першим Ча Відже.
— Та ні, — пролунала пряма відповідь поряд з його вушком.
— Ти думаєш, що «та ні» мені хоч щось пояснює? Агов, сраку підніми свою. Що ти тут взагалі робиш? Сидиш під дверима, як покинутий цуцик…
Якщо Лі Сайон насправді не був поранений, то не було жодної причини для того, аби продовжувати сидіти тут посеред ночі. Ча Відже різко смикнув свою руку, але замість того, щоб відпустити, Лі Сайон лише міцніше переплів їхні пальці. Ча Відже широко розплющив очі й подивився вниз, на маківку Лі Сайона, що зарилась у його шию.
— Що це ти робиш?
— Посидьте зі мною так трохи, — пролунав низький, майже ображений голос у відповідь.
— Що ти маєш на увазі під «посидіти з тобою»… — сердито пробурмотів Ча Відже, але все ж перестав намагатися висмикнути свою руку.
Його так міцно обіймали, що він почувався неначе якась іграшка для втіхи. Пальці Лі Сайона, переплетені з його власними, ледь рухалися, ніби лоскочучи кісточки на тильному боці долоні.
— То чому ти… Тут взагалі сидів? — зітхнувши, на цей раз спокійно спитав Ча Відже.
— …
— Міг би просто постукати у двері, як і минулого разу.
Ча Відже пригадав той день, що більше нагадував сцену з фільму жахів. Спочатку його вивів з себе несподіваний візит Юн Біна, а потім перед ним нізвідкіля зʼявилась людину у протигазі, вимагаючи угоду. До того моменту Лі Сайон здавався йому просто нахабним божевільним. Але… Коли ж він встиг стати настільки розкутим?
Час все ж був найстрашнішою річчю у цьому світі. Перед ним ніщо не могло залишитися незмінним. Люди змінювалися. Стосунки між ними так само.
Навіть Ча Відже, який не відчув плину часу протягом цих восьми років, не міг заперечити. Він бачив, як нахабний психопат перетворився на когось, кому і справді можна було довіритися. Колись він би просто викинув його у найближчий смітник без жодного докору сумління.
— Якби я залишився тут… — прошепотів Лі Сайон.
— …
— Я подумав, що Ви, можливо, вийдете.
Ча Відже широко розплющив очі від здивування, а Лі Сайон повільно підняв своє личко. Крізь лінзи протигазу проглядалися примружені очі, а на губах грала ледь помітна усмішка.
— І Ви справді вийшли.
Його очі випромінювали… Справжнісіньке щастя. Ча Відже, який зустрівся з поглядом Лі Сайона, швидко відвів очі й глухо пробурмотів:
— То чому… Ти прийшов тільки зараз?
— Мгм.
— Я думав, ти прийдеш куди раніше і влаштуєш мені допит.
— Так вже склалося. Через деякі обставини.
— Запізнився, бо був зайнятий?
Пальці, що погладжували його долонь, на мить зупинилися. Після короткої паузи Лі Сайон все ж відповів:
— Мене затримали під приводом розслідування.
— Розслідування?
— Довелося пояснювати, чому я не зустрівся з однією дуже поважною персоною. Брехня б все одно не прокотила.
Очевидно, його допитували у Бюро управління пробудженими, щоб вибити хоч якусь інформацію про J.
Вони б просто так його не відпустили. Враховуючи безпрецедентну ситуацію, бюро мало б докласти всіх зусиль, аби витягнути з нього будь-яку корисну інформацію. Навіть якщо довелося б тримати когось на зразок Лі Сайона силоміць. Вони, мабуть, були тоді ще у тому відчаї.
— Хон Йесон і Ґьоль теж? — запитав Ча Відже.
— Юн Ґьоль дали поблажку, бо вона старшокласниця, а от Хон Йесон… Гадаю, його теж тримали під вартою.
Так ось чому він досі не з’явився. Ча Відже коротко зітхнув.
— Бюро так і не змінилося, еге ж?
— … — Лі Сайон не відповів, лише знизав плечима, виглядаючи до біса виснаженим.
…У цьому ж не має бути нічого дивного, так?
Вагаючись, Ча Відже підняв вільну руку і несміливо провів пальцями по чужій голові. Якщо чесно, кучеряве волосся було таким м’яким, що гладити його було ну надто вже приємно. Лі Сайон, який вже збирався щось сказати, повільно відповів:
— Все гаразд. Завдяки цьому я дещо владнав… І Юн Бін, до речі, вже виписався з лікарні.
— Справді?
— Попри гіпс на руці носився коридорами бюро, як ні в чому не бувало.
Його тон був байдужим. Встигати за його швидкими змінами настрою, який стрибав немов мʼячик для пінг-понгу, було нелегкою справою.
Погладжуючи Лі Сайона по голові, Ча Відже раптом відчув щось під пальцями — це, мабуть, був ремінець, що тримав на його обличчі протигаз. Обережно просунувши палець під нього, він легким рухом потягнув маску вгору. Лі Сайон слухняно підвів голову. Коли ремінець тихо клацнув, протигаз повільно зісковзнув, відкриваючи обличчя, скривлене у звичній кислій гримасі. Ча Відже із задоволеною усмішкою на вустах, ніби граючись, накрутив ремінець собі на палець.
— Ви що робите?..
— Знімай протигаз, коли говориш з іншими.
— …
Лі Сайон відсторонився, трохи відпустивши з обіймів талію Ча Відже. Втекти далеко йому б не вдалося — позаду були залізні двері. Крім того він так і не відпустив їхні переплетені руки. Ча Відже цокнув язиком.
— Серйозно, тобі не треба перейматися через отруту. Я в порядку.
— Що, та невже у J є S-рангова здібність до детоксикації?
Іноді його сарказм потрапляв у саму точку. Варто було Ча Відже промовчати, як Лі Сайон у ту ж саму миль примружився.
— То у Вас вона все ж є?
— …Ну.
— Тоді чому Ви харкалися кров’ю?
Розмова повернулася до вихідної точки.
— Здібність не спрацювала. Напевно, через те, що вперше зіткнувся з такою отрутою, — через силу все ж чесно відповів Ча Відже.
— Ага… І Ви гадаєте, що я у це повірю?
— Але це правда.
— Хіба здібність може не спрацювати?
Що він ще міг сказати, якщо це була чиста правда? Справжня проблема полягала не у його здібності, а у тому, що отрута Лі Сайона виявилася настільки сильною, що нейтралізація зайняла деякий час. Однак, здавалося йому, що через ось цю вкорінену недовіру Лі Сайон йому вірити не стане.
Цей хлопець так і продовжував дивитися на нього з підозрою, неначе детектив, що звіряє фоторобот із підозрюваним. Ча Відже кинув швидкий погляд на старі залізні двері, до яких притулився Лі Сайон, перш ніж запитати:
— Нам обов’язково тут сидіти?
— А що?
— Ми можемо поговорити всередині, у ресторану. Нащо ми досі у цьому кутку сидимо?
— Щоб подихати свіжим повітрям.
— Нісенітниці верзеш… Вставай швидше.
Піднявшись на колінах, Ча Відже стиснув чужу руку і потягнув її за собою. Лі Сайон пручався, але Ча Відже все ж виявився сильнішим. Врешті-решт він, ледь похитнувшись, піднявся на ноги.
Ча Відже обережно розчепив їхні пальці один за одним. Лі Сайон невдоволено буркнув і запхав руки у кишені пальта.
— Ну що, розважився? — Ча Відже підняв руки, визнаючи свою поразку.
— Ага, звісно… — Лі Сайон кивнув у бік ресторану. — Якщо закриття магазину для Вас важливіше за мене, то не стану затримувати.
Ча Відже завмер. Насмішкувате зауваження Лі Сайона чомусь здалося йому… Таким втішним.
Я точно їду з глузду…
Швидко пройшовши крізь відчинені двері, Ча Відже схопив мітлу.
— Ча Відже, — почувся тихий голос по той бік дверей.
Саме коли він, тримаючи мітлу, немов бейсбольну биту, збирався було підійти знову до дверей, аби прогнати цього нестерпного Лі Сайона.
— J.
Це ім’я прибило його до місця. Крізь скляну шибку на залізних дверях він бачив Лі Сайона, що, трохи згорбившись, дивився прямісінько на нього. Його пухкі губи ворухнулися.
— Відже, J. Відже, J, Відже…
Повторюючи це кілька разів, Лі Сайон мовчки знову глянув на нього. Його губи ледь помітно вигнулися в усмішці.
— Мені все було цікаво, чому Ви взяли собі псевдонім J, — неквапливо продовжив Лі Сайон.
— …
— А тепер я знаю… — куточки його вуст піднялися, і Лі Сайон повільно вимовив: — Ви просто перевернули своє ім’я, так?¹
— …
— Як простодушно.
Це діяло на нерви, але що він міг сказати? Те, що зараз казав Лі Сайон, було справжнісінькою правдою. Будь-хто, хто знав і Ча Відже, і J, легко зміг би скласти докупи всі частини цього не такого вже і складного пазла, проте таких людей не було. Принаймні до цього моменту. Лі Сайон, виглядаючи задоволеним, немов кіт, який тільки-но звернув миску свіженької сметани, махнув рукою.
— Я все хотів у Вас це спитати.
— …
— Тому я і прийшов сьогодні. Просто, щоб переконатися.
— …
— І тепер я знаю напевно.
На його обличчі не було й тіні брехні. Він легко штовхнув двері. І перш ніж вони зачинилися, з вулиці долинув тихий прощальний шепіт.
— На добраніч, хьоне.
Клац. І двері зачинилися.
Ча Відже так і застиг на місці, переосмислюючи останні слова, які ніби розчинилися у нічному прохолодному повітрі, але так гучно відлунювали у його голові.
— Так-то я теж це хотів сказати…
З телевізора долинув звук святкового вигуку. Тільки тоді Ча Відже схаменувся, витяг телефон і вийняв візитку з кишені фартуха. Якраз коли він вже збирався набрати номер Со Мінґі, на екрані з’явилося повідомлення.
010-XXXX-XXXX: Це Со Мінґі. У мене є інформація. Завтра зайду.
Це було повідомлення від Маленького Дива Со Мінгі.
Перевернули своє ім’я¹ — Сайон має на увазі, що, якщо поміняти місцями склади імені Відже (의재), то воно буде звучати дуже схоже на J (재의). Ось так от легко герої №1 придумують собі імена.
