Відтоді він жодного разу так і не пошкодував, що схопив того хлопчика за руку у розломі Манґвон. Однак…
— Його стан значно покращився через постійне лікування. Щоправда, повністю він так і не одужав. Періодично йому потрібно було вводити протиотруту… Але я так і не повернувся з розлому Західного моря, а постачання інгредієнтів для протиотрути, мабуть, зрештою припинилося, — недбало пробурмотів Ча Відже, засунувши руки у кишені свого фартуха.
Те, що він не зміг взяти на себе всю відповідальність, досі, крізь стільки років, мучило його, розриваючи серце на дрібні шматки. Хлопчик, який, найімовірніше, тихо загинув, без нього, залишався водночас і теплим, і настільки болючим спогадом у глибині його душі.
Чи врятував J усіх тих, хто увійшов до розлому Західного моря, залишивши того хлопця позаду? Ні. Він нікого так і не зміг врятувати — ні тих людей, ні цього хлопчика. Ба більше, він вижив і опинився у світі, якому вже просто не був потрібен. Спина героя, якого колись боготворили, тепер була затьмарена плямами численних поразок.
Можливо, саме тому люди, яких він зміг врятувати у підземеллі під станцією Чонґно 3-ґа, були для нього особливо дорогими. Це були ті, кого він нарешті зміг врятував після стількох невдач.
Ча Відже не розумів, чому раптом вирішив розповісти цю давно поховану історію. Якщо так задуматися, він ще ніколи раніше ні з ким нею не ділився.
— Минуло вже вісім років з того часу, як я востаннє заходив у розлом. Якось так, — переминаючись із ноги на ногу, все ж додав.
— …
Со Мінґі мовчки слухав, не виказуючи ні співчуття, ні занепокоєння. І саме це, як не дивно, допомогло Ча Відже почуватися трохи спокійніше. Нарешті, постукуючи стилусом по екрану, Со Мінґі заговорив:
— Питаю просто для уточнення, не сприйміть неправильно. Ви коли-небудь намагалися звернутися до детективного агентства? Нині багато таких контор під керівництвом мисливців.
— Пробував, але, щойно я озвучував умови, мене одразу виганяли. Ну, це цілком було очікувано.
— А запити щодо медичних записів? Якщо це було вісім років тому, в лікарні ще мають зберігатися деякі документи.
— Авжеж я пробував. Але мені сказали, що доступ мають лише сам пацієнт, родичі або офіційний опікун.
— Гм…
— Ну, J міг би їх отримати, але я не J, а Ча Відже, — він кинув погляд на календар і, трохи помовчавши, невдовзі продовжив: — Та й узагалі… Я не оформлював його офіційно.
— …Перепрошую?
Побачивши здивування на обличчі Со Мінґі, Ча Відже зітхнув і зізнався у тому, що до сьогоднішнього дня приховував:
— Я, е-е, потай зареєстрував його під ім’ям J. У мене були певні домовленості з лікарнею.
— Перепрошую?!
Голос Со Мінґі підскочив на октаву, а Ча Відже лише знизав плечима.
— Тоді лікарні рідко приймали тих, у кого не було шансів вижити. Занадто багато людей отримували поранення від монстрів, а медперсоналу й ліжок катастрофічно не вистачало. Більшість вважала, що краще врятувати десятьох, ніж тримати когось, хто, ймовірно, все одно помре. А у мисливських лікарнях все було ще гірше.
Третій рік після Дня Розколу. Завдяки зусиллям J та Юн Біна Південна Корея відновлювала стабільність швидше, ніж інші країни, але хаос усе ще панував у всьому світі.
Не було ні датчиків появи розломів, ні цілителів. Лікуванням від ран, отриманих у сутичках із монстрами, були лише рідкісні зілля, і ті діставалися здебільшого мисливцям, а не цивільним. У таких умовах не існувало жодної лікарні, яка б погодилася віддати місце приреченому на смерть хлопцеві. Очевидно, що рано чи пізно він мав би все одно померти.
— Ми приховали існування цього хлопця від зовнішнього світу, бо це могло б зрештою обернутися не малими проблемами, — згадуючи минуле, гірко посміхнувся Ча Відже.
— Розумію, — кивнув Со Мінґі. — Це могло стати слабким місцем. Особливо для когось на кшталт J.
Його очі пильно стежили за виразом Ча Відже.
— Вибачте, якщо це прозвучало грубо.
— Ні, ти абсолютно правий.
Настала коротка тиша.
Який сенс шукати людину, яка, найімовірніше, вже давно мертва? Але Ча Відже знав — він повинен знайти хоча б слід, хоча б натяк на те, що той хлопець колись існував. Це був неписаний обов’язок тих, хто вижив.
Со Мінґі повільно видихнув, ніби зважуючи щось у думках, і, нарешті, прибрав планшет.
— Чесно кажучи, у нас не так і багато зачіпок, тож нічого не можу обіцяти. Але я вже знаю, з чого почну, — він підняв окуляри на переніссі й упевнено додав: — З лікарні. Можете залишити це на мене, пане. Яка то була лікарня?
Він простягнув руку для рукостискання. Коли востаннє Ча Відже відчував таку надійність у чиємусь погляді? Коли обіцянка зробити щось настільки суперечливе здавалася йому настільки щирою? Він витягнув руку з кишені й повільно стиснув долоню Со Мінґі.
— Зараз вона називається Національна мисливська лікарня. Раніше це була приватна клініка.
— …Перепрошую? Національна мисливська лікарня?
— Так, он та державна.
Обличчя Со Мінґі ледь не посіріло. Його пальці трохи сіпнулися, ніби він намагався непомітно висмикнути руку, але…
[Посилення стійкості (S+) активована.]
Ча Відже ніколи не відпускав те, за що вже встиг вчепитися. Рука Со Мінґі побіліла під його міцною хваткою. Тремтячим, схожим на мекання козеняти, голосом він пробелькотів:
— П-пане? А Ви і справді сильний…
— Вибач? Ми ж просто тиснемо руки.
Стиск.
— Ай, ай, ай!
— Ти ж це зробиш, правда?
— А-а. П-пане, Ви ж у курсі, що Національна мисливська лікарня тісно пов’язана з великими гільдіями? З більшістю топових гільдій, пане?
— Схоже, вона нічогенько так змінилась за ці вісім років.
— Ай, там ще й система безпеки… Йо-ой, ну дуже жорстка.
— Це я і так уже зрозумів.
— …Ай. Добре, я зроблю все можливе.
— Дякую.
Тільки після цих слів Ча Відже нарешті усміхнувся і відпустив чужу руку. Со Мінґі, морщачись, витягнув з інвентаря зілля і вилив його на свою руку. Ча Відже також дістав аптечку початківця-мисливця, яку отримав у подарунок на честь свого пробудження, і щедро окропив його руку ще одним лікувальним зіллям.
Коли побілілі пальці повернули собі природний колір, Со Мінґі з кислим виразом обличчя взявся за ручку дверей.
— Будь ласка, зрозумійте, що проникнення до державної лікарні може зайняти деякий час.
— Нічого страшного. Я звик чекати.
— Так. Якщо Вам знадобиться щось іще, то одразу зв’яжіться зі мною. А якщо раптом Вам доведеться діяти як J, то обов’язково заздалегідь повідомте мене або лідера гільдії.
— Навіщо? — здивовано кліпнув Ча Відже.
— Га? Звісно же, щоб забезпечити вам підтримку у разі чого.
Со Мінґі теж дурнувато кліпнув очима, ніби не розуміючи, чому це питання взагалі виникло. Ча Відже на мить застиг, немов його щось приголомшило.
Вони з Лі Сайоном уклали контракт, коли той ще не знав, що Ча Відже та J — одна і та сама людина. А тепер, коли він був у курсі цього, то міг би витягнути з нього що завгодно… Тоді чому він досі цього не зробив?
Одне питання тягнуло за собою інші, сплітаючись у складний клубок слів, що зовсім вже між собою не в’язалися.
— Чому ти так мені допомагаєш? Це не входить до мого контракту з Лі Сайоном, — раптом запитав Ча Відже.
— Ну… Я і сам всього не знаю, але…
Со Мінґі незграбно поправив свої сонцезахисні окуляри, на мить показавши темні кола під очима. Після короткої паузи він легенько усміхнувся, нарешті відчиняючи двері.
— Можливо, Ваші добрі вчинки зрештою почали повертатися до Вас?
— …
— Ви могли не вважати це таковим, але для когось вони стали справжнім порятунком.
З цими словами Со Мінґі махнув йому рукою і зник у тіні за дверима. Ча Відже ще довго дивився йому вслід, а потім глибоко зітхнув.
Бах!
Від сильного удару з металевого столу злетіли папери.
— Востаннє кажу, я не знаю, хто це був! Як я маю запам’ятати обличчя людини в масці? Ви змушуєте мене повторюватися, як стара платівка.
Чоловік, що сидів у кімнаті, заповненій моніторами, роздратовано стиснув на паперовому стаканчику зуби. На екранах відображалися схожі між собою приміщення.
На лівому моніторі Хон Йесон розвалився на стільці у кімнаті допитів, розплившись, немов розм’якле желе. Навпроти нього сидів мисливець із втомленим виразом обличчя.
— …Але, мисливцю Хон Йесоне, звідки Вам відомо, що це був саме J, якщо Ви не бачили його обличчя?
Хон Йесон пирхнув.
— Ви ж знаєте, що J вже давненько увійшов на Перший мисливський канал? Це підтвердило, що він живий. Та і сама директорка засвідчила цей факт пізніше. Він — саме та людина, яка одним ударом здатна знищити голема S+ рангу, і тоді він був у масці, а пізніше сам же і сказав, що він — J. Як я міг йому не повірити? У той момент я подумав, що прийшов чи то Боженька, чи то Будда, чи то Супермен, чи то все ж J, що найбільш ймовірно, от погодьтеся. Він з’явився саме тоді, коли я вже готовий був писати заповіт на свого любого Ккокко!
— Тоді чому Ви раніше втекли?
— Сама доленька покликала мене, — Хон Йесон надув губи й почав нести нісенітниці.
Мисливець, що його допитував, мимоволі тяжко зітхнув.
Реструктуризація підземелля та його підвищення до S+ рангу — безпрецедентний випадок. Одна лише ця новина перевернула б світ догори дриґом. А тепер ще й J з’явився та самотужки здолав боса підземелля S+ рангу.
Господи, J знову влаштував щось немислиме!
Бюро з управління пробудженими та Бюро з управління розломами одночасно оголосили надзвичайний стан.
Оскільки Юн Бін валявся напівживий у гільдії Совон, бюро почало допитувати «супер хомʼяків», що лишилися, сподіваючись витягнути з них хоча б якусь інформацію, однак…
— Ти впевнений, що впораєшся з цим?
Здавалося, що допитують не «супер хомʼяків», а їх самих…
Вони всі були надто впливовими, щоб їх на них подіяли трюки із залякуванням. Юн Ґьоль, яку вважали найлегшою мішенню, використала свою карту «я старшокласниця» і успішно вислизнула. Лі Сайон застосував своє право на мовчання і випромінював настільки вбивчу ауру, що до нього у кімнату допиту вирішили все ж нікого не пускати
Єдиний, хто говорив, був Хон Йесон, і то, він просто верз казна-що. Зі світлим, ясним поглядом він витріщився у стелю й голосно вигукнув:
— Коли ви мене вже відпустите? Мені треба працювати! У мене в голові народжуються нові ну просто неймовірні ідеї! Хто буде відповідати, якщо вони пропадуть?! Я маю терміново їхати на Пукхансан!
Мисливець, який його допитував, невпевнено глянув у кут кімнати, на камеру спостереження. Це було мовчазне прохання про допомогу. Проте чоловік, що жував паперовий стаканчик, нічого не міг вдіяти.
— Овва, які ж рідкісні та безцінні люди тут зібралися.
Глибокий, владний голос раптом заповнив кімнату. Чоловік із темняво-сивим, гладко зачесаним назад волоссям і обличчям, що носило сліди років, але зберігало суворість справжнього тигра, нечутно увійшов усередину і зупинився прямо перед моніторами. Тихо постукавши тростиною об підлогу, він змусив мисливця з паперовим стаканчиком негайно підхопитися.
— А, мисливцю Сон Чохоне! Що Ви тут?! Як Ви взагалі…
Це був Сон Чохон, лідер гільдії Самра, однієї з трьох найсильніших у Південній Кореї. З гучним сміхом він спокійно махнув рукою:
— Не хвилюйся. Я тут з дозволу директорки.
Він перевів погляд на центральний монітор. У кімнаті допитів, що відображалася на екрані, Лі Сайон сидів, схрестивши ноги, із заплющеними очима. На губах Сон Чохона промайнула м’яка усмішка.
— J повернувся, чи не так?
