З того дня він жодного разу не пошкодував, що взяв хлопчика за руку в розломі Манвон. Але...
Ийдже засунув руки в кишені фартуха та недбало пробурмотів:
— З постійним лікуванням йому ставало значно краще. Хоча повністю він так і не вилікувався. Йому була потрібна регулярна терапія антидотом… але я не повернувся з розлому західного моря. Постачання матеріалів для ліків, мабуть, припинилося.
Його гнітила думка, що він не зміг узяти на себе повну відповідальність. Хлопчик, який, ймовірно, тихо помер через відсутність J, досі тяжів у глибині його серця.
Чи врятував J усіх, хто потрапив до розлому західного моря після того, як залишив хлопчика? Ні. Він не врятував нікого. Ба більше, він продовжував жити у світі, який, здавалося, не мав для нього місця. Колись бездоганний образ героя вкрився плямами невдач.
Можливо, саме тому люди, яких він витяг із підземелля на Чонльо 3-га, здавалися йому особливо цінними. Вони були тими, кого він урятував після безлічі поразок.
Ийдже й сам не розумів, навіщо він раптом розповідає цю стару, уривчасту історію. Він зніяковіло продовжив, усвідомивши, що ніколи раніше не ділився нею ні з ким.
Він потер підошвою підлогу і додав:
— Минуло вже вісім років, відколи я востаннє заходив у розлом. Ось так.
— …
Мінґі мовчки слухав, не виказуючи ані жалю, ані занепокоєння. І від цього Ийдже було спокійніше. Чоловік постукав стилусом по екрану планшета та нарешті подав голос:
— Просто хочу пересвідчитися, тож не ображайтеся. Ви колись зверталися до детективного агентства? Зараз багато мисливців відкривають подібні бюро.
— Пробував, але мене виставили, щойно я озвучив умови. Що ж, їх теж можна зрозуміти.
— А щодо запиту на медичні записи? Якщо це було вісім років тому, у лікарні вони мали зберегтися.
— Авжеж, я намагався. Але мені відповіли, що доступ мають лише сам пацієнт, його родина або офіційний опікун.
— Гм…
— Ну, J, можливо, зміг би їх дістати. Але я не J, я – Ча Ийдже.
Ийдже кинув погляд на календар.
— І, власне… я не оформляв його в лікарню офіційно.
— …Перепрошую?
Помітивши спантеличеність Мінґі, Ийдже зрештою розкрив таємницю, яку й досі приховував.
— Я, ну… записав його під іменем J. У мене були певні домовлености з лікарнею.
— Вибачте, що?!
Голос Мінґі підскочив на октаву вище. Ийдже лише знизав плечима.
— Тоді рідко приймали тих, хто був приречений на смерть. Поранених монстрами було надто багато, а робочої сили й лікарняних ліжок – надто мало. Більшість вважала, що краще врятувати десяток инших, ніж тримати того, хто вже стоїть на порозі смерти. А в лікарнях для мисливців усе було ще жорсткіше.
Через три роки після дня розлому, завдяки зусиллям J і Чонбіна, Південна Корея оговталася швидше за инші країни, але хаос усе ще давав про себе знати.
Детекторів розломів не існувало. Цілителів теж. Єдиним способом лікуванням ран, завданих монстрами, залишалися рідкісні зілля. У такому світі не було місця для цивільного, який помирав від отрути, – його смерть була надто очевидною, неминучою.
Ийдже згадав дещо й додав:
— І ми тримали існування цього хлопця в секреті. Це могло спричинити проблеми.
— А, розумію. Це могло стати слабким місцем. Особливо для такого, як J.
Кивнувши, Мінґі уважно спостерігав за Ийдже.
— Вибачте, якщо говорив надто прямо.
— Ні, ви мали рацію.
Настала коротка пауза. Чи був сенс шукати когось, хто, найімовірніше, вже мертвий? Але Ийдже відчував, що мусить знайти бодай найменший слід. Це був його обов’язок – обов'язок вцілілого.
Зітхнувши, Мінґі повільно кивнув і відклав планшет.
— Чесно кажучи, зачіпок небагато, тож не можу гарантувати, що ми його знайдемо. Але я знаю, з чого почати.
Він серйозно поправив сонцезахисні окуляри.
— Для початку ретельно перевіримо лікарню. Довірте це мені, пане. Яка саме лікарня?
Він простягнув руку для рукостискання. Коли це обіцянка вчинити злочин відчувалася настільки надійною? Ніколи. Це вперше, коли Мінґі справляв таке враження.
Ийдже повільно витягнув руку з кишені й потиснув його руку.
— Зараз вона називається “Національна лікарня Мисливців”. Колись була приватною.
— …Перепрошую? Національна лікарня Мисливців?
— Так, національна.
Обличчя Мінґі ніби втратило колір. Його пальці нервово сіпнулися, наче він намагався висмикнути руку. Але...
[Здібність: Посилена сила (S+) активована.]
Ийдже ніколи не відпускає того, кого вже схопив. Рука Мінґі побіліла від міцної хватки. Його голос затремтів, став схожим на бекання козеняти:
— П-пане? Ви... справді сильний.
— Перепрошую? Ми ж просто потискаємо руки.
Стис.
— Ой-ой-ой.
— Ви ж зробите це, так?
— А-а... В-ви знали, що Національна лікарня Мисливців тісно пов’язана з гільдіями? З більшістю великих гільдій, якщо точніше, пане…?
— За вісім років лікарня добряче піднялася.
— Ой, і охорона теж стала серйознішою.
— Щойно це зрозумів.
— …Ой. Гаразд, я зроблю все можливе.
— Дякую.
Тільки тоді Ийдже всміхнувся й відпустив його руку. Мінґі скривився, витягнув зі свого інвентаря зілля й вилив його собі на долоню. Ийдже теж дістав зілля з набору мисливця-початківця та вилив на руку Мінґі.
Коли бліда шкіра руки знову набула нормального кольору, Мінґі похмуро зітхнув і взявся за дверну ручку.
— Прошу врахувати, що проникнення в національну лікарню може зайняти деякий час.
— Це не проблема. Я звик чекати.
— Добре. Якщо знадобиться щось іще, зв’яжіться зі мною. А якщо доведеться діяти як J, одразу повідомте мене або лідера гільдії.
Останнє прохання застало Ийдже зненацька. Він здивовано кліпнув.
— Чому?
— Га? Ну… щоб прикрити вас, звісно.
Мінґі теж кліпнув. Ийдже завмер на мить, наче його щось вразило.
Контракт із Лі Сайоном було укладено ще до того, як він дізнався, що Ча Ийдже та J – одна й та ж людина. Тепер, коли таємниця розкрита, він міг би витягти з нього будь-що… то чому ж не робив цього?
Одне запитання породжувало инше, сплітаючись, наче мотузки. Раптом Ийдже запитав:
— Чому ви мені допомагаєте? Це ж не входить у контракт.
— Ну... Я й сам не знаю, але...
Мінґі незграбно поправив свої сонцезахисні окуляри, відкривши темні кола під очима. Поміркувавши, він усміхнувся й відчинив двері:
— Можливо, ваші добрі вчинки повертаються до вас?
— …
— Ви могли і не вважати це добрим вчинком, але для когось це могло стати порятунком.
З цими словами Мінґі помахав рукою й зник у тіні дверей. Ийдже довго дивився в темряву, а потім важко зітхнув.
***
Бах! Кулак вдарив по металевому столу, через що папки на ньому затремтіти.
— Востаннє кажу: я не знаю, хто це був. Як я міг розгледіти обличчя людини в масці? Ви змушуєте мене повторювати одне й те саме.
Чоловік, що сидів у кімнаті з численними моніторами, жував паперовий стаканчик. На екранах відображалися схожі між собою кімнати.
На лівому моніторі Єсон розвалився в кімнаті для допитів, нагадуючи розплавлений слиз. Мисливець, що сидів навпроти нього, знову стурбовано запитав:
— Але, мисливцю Хон Єсоне, як ви можете бути впевненим, що це був J, якщо не бачили його обличчя?
Єсон презирливо фиркнув.
— Ви ж знаєте, що J увійшов у канал 1, так? Це підтвердило, що він живий. Директорка особисто засвідчила його виживання. Він – той, хто може знищити ґолема рівня S+ одним ударом, і він був у масці. Потім він сказав, що він J. Як я міг йому не повірити? У той момент я справді подумав, що прийшов мій рятівник. Він з’явився, коли я був на межі смерти.
— Чому ви тоді втекли?
— Доля покликала мене.
Єсон надув губи й видав нісенітницю. Мисливець, що його допитував, мимоволі зітхнув.
Перебудова підземелля та підвищення його рангу до S+ – безпрецедентна подія. Лише це вже могло перевернути світ догори дриґом, а тут ще й з’явився J та одним ударом переміг володаря підземелля рангу S+.
О Господи, J знову це зробив! Бюро управління пробудженими і бюро керування розломами одночасно перейшли в режим надзвичайного стану. Оскільки Чонбін лежав у напівмертвому стані в гільдії Севон, бюро управління пробудженими почало допитувати суперхом’яків, не бажаючи випустити з уваги жодної, навіть найменшої зачіпки.
Але...
— Ви впораєтеся з цим?
Насправді допитували не їх, а саме бюро управління пробудженими...
Суперхом’яки були занадто сильними, щоб їх так просто взяти. Юн Ґаиль, яку вважали найпростішою з усіх, скористалася своєю «джокер-картою» у вигляді статусу старшокласниці й втекла. А Лі Сайон скористався правом мовчати, випромінюючи таку вбивчу ауру, що проти нього навіть видали заборонний наказ.
Єдиним, хто говорив, був Єсон, але той ніс цілковиту маячню. Дивлячись у стелю ясними очима, він вигукнув:
— Коли ви мене відпустите? Мені треба працювати. Ідеї приходять! Хто понесе відповідальність, якщо вони загинуть? Я вже повинен бути в Букхансані!
Мисливець збентежено глянув на камеру спостереження в кутку стелі. Це був мовчазний крик про допомогу. Але мисливець, який жував паперовий стаканчик, нічим не міг йому зарадити.
— Ох, які ж рідкісні й цінні люди тут зібралися.
Глибокий, низький голос несподівано заповнив кімнату.
До зали моніторингу безшумно зайшов чоловік середнього віку. Його чорне волосся було акуратно зачесане назад, з сивими пасмами, а на зморшкуватому обличчі все ще зберігався хижий вираз.
Ледь чутний стукіт тростини об підлогу – і мисливець, що жував стаканчик, миттєво підвівся на ноги й вклонився.
— Ах, мисливцю Сон Джохоне! Ви тут! Але як…
Це був Сон Джохон, лідер гільдії Самра – однієї з трьох найсильніших гільдій Південної Кореї. Він голосно розсміявся й зробив заспокійливий жест.
— Не хвилюйтеся. Я прийшов із дозволу директорки.
— Ах, зрозумів. Так.
— Ну що ж… Я вже чув загальну історію.
Погляд Сон Джохона перемістився на центральний екран. На иншому моніторі, що транслював допит, наодинці був Сайон із заплющеними очима, який сидів на металевому стільці, схрестивши ноги.
На губах Сон Джохона з’явилася ледь помітна усмішка.
— J повернувся, так?
