Том 1. Розділ 97

Феномен перебудови підземелля та підвищення рангу розлому західного моря. Здавалося, все чекало саме на вхід Ийдже. Щойно він ступав усередину – усе довкола змінювалося.

Він затамував подих. Насправді Ийдже знав. Рефлекторно відчував, що заплутався у всіх цих проблемах.

Прибравши руку зі столу, він тихо запитав:

— Можу я переглянути дані щодо підземелля у Чонльо 3-га? Або, можливо, знову туди увійти?

— О, про повторний вхід не може бути й мови. Лідер гільдії категорично проти. Але переглянути дані – будь ласка. Власне, це одна з причин мого візиту. Хвилинку.

Мінґі витягнув зі свого інвентарю тонкий файл та передав його Ийдже.

— Це звіт про дослідження перебудованого підземелля у Чонльо 3-га. Його особисто складав заступник лідера гільдії Бе Вону, тож звіт вартий довіри. Не кваптеся читати.

Ийдже швидко пробігся поглядом по файлу.

Раніше це підземелля було прибутковою зоною видобутку інгредієнтів для зілля, проте місяць тому там почали проявлятися аномальні явища ерозії. Тепер воно перетворилося на руїни, укриті товстим шаром білого попелу. При розчищуванні під попелом відкривалися уламки зламаних корейських вивісок...

Ийдже прикусив губу. Корейські вивіски також траплялися в розломі західного моря та у фрагментах Юн Ґаиль. Пазл поступово складався. Мінґі плеснув у долоні, й підвівся з-за столу.

— Тоді я повідомлю, щойно з’явиться додаткова інформація.

— …Так. Чи не могли б ви також надати дані про инші еродовані підземелля?

— Звісно. Можете доручити мені що завгодно. Шпигунство, збір інформації, махінації – в цьому я профі.

Мінґі впевнено заявив про свою майстерність у нелегальних махінаціях.

Ийдже, який уже користувався цими послугами, не мав підстав сумніватись в його здібностях. Проблема була в тому, що у Мінґі, здавалось, бракувало кількох ґвинтиків.

— На сьогодні я все передав… Тож я піду. Ось, тримайте мою візитівку. Якщо щось знадобиться, звертайтеся.

Він чемно простягнув візитівку обома руками, і Ийдже так само акуратно прийняв її та прочитав: «Гільдія Падо, Бойова підтримка, Команда один. Маленьке диво Со Мінґі.»

Стоячи біля дверей із закладеними за спину руками, Мінґі урочисто мовив:

— Не соромтеся звертатися в будь-який час. Наша група підтримки завжди готова вам допомогти.

Якщо подумати, це була вже третя візитівка гільдії Падо, яку бачив Ийдже. Одна була попередженням для Сайона, друга належала Романтичному Відкривачу Чве Ґойо, а тепер ще й візитівка Мінґі.

Повозившись із нею в руках, Ийдже засунув її до кишені фартуха.

Мінґі махнув йому рукою на прощання, й повернувся до дверей.

У цю мить Ийдже заговорив:

— До речі… якщо ви спеціаліст у розшуку інформації, то людину теж можете знайти?

— Людину?

— Так. Можливо, він вже мертвий.

— Ого, вирішили одразу дати мені роботу. Вмієте користуватися людьми.

Мінґі, який уже було відчинив двері, знову зачинив їх. Він повернувся, поправив сонцезахисні окуляри, витягнув знайомий планшет з інвентарю й перегородив ним двері.

— Якщо у вас є чіткі дані й конкретні вказівки, то це можливо. Але якщо він загинув в день розлому, то все стає набагато складнішим. Тоді суспільство було паралізоване… багато загиблих досі не ідентифіковані.

— Він не загинув в день розлому.

Ийдже торкнувся губ, ніби пригадуючи щось, і повільно додав:

— Він помер приблизно через три роки після дня розлому. Або пізніше. У будь-якому разі – вже після розлому в західному морі.

Почувши це, рука Мінґі на мить завмерла. Почухавши скроню стилусом, він запитав:

— Ви впевнені, що він мертвий? Самі бачили?

— Ні, не бачив. Але… ймовірно, він вже мертвий.

— Гмм…

Мінґі подивився на Ийдже з-під нахиленої голови, його чорні очі уважно вивчали обличчя співрозмовника, поки він бурмотів:

— Але, судячи з ваших слів, це не точно. Вважатимемо його зниклим безвісти.

Він швидко занотував щось на планшеті й запитав:

— Як щодо імені, віку, зовнішности? Будь ласка, надайте основну інформацію та фізичні характеристики.

Він завмер з ручкою в руці, чекаючи відповіді, але Ийдже, несподівано сам для себе, розгубився. Після короткої паузи він нарешті невпевнено відповів:

— Я не знаю ні імені, ні обличчя. Він трохи молодший за мене.

— Гм. Тобто точний вік ви теж не знаєте?

— …Ні.

Мінґі насупився, ніби замислившись, і пробурмотів:

— Це може прозвучати нетактовно, але… що ви взагалі знаєте про цю людину?

— …

— Я не звинувачую вас, просто намагаюся отримати більше деталей. У якому конкретному районі він жив, навчався в якомусь закладі? Будь-яка зачіпка, навіть найменша. Хоч щось.

Ийдже, схрестивши руки на грудях, на мить замислився, а тоді заговорив низьким, глибоким голосом.

— Я врятував дитину з розлому в Манвоні...

— ...

— Він єдиний в ньому вижив.

— ...

— Все його тіло було пошкоджене отрутою. Він вдихнув її так глибоко, що вона пошкодила його голосові зв’язки. Єдиним працюючим чуттям залишився слух, але рухатися він теж не міг, тож спілкування було неможливим. Уся інформація, що могла його ідентифікувати, розчинилася в отруйному болоті. Тож...

Давно забутий спогад повільно виринув на поверхню. Ийдже тихо опустив очі. Щось підіймалося всередині, але він проковтнув це відчуття.

***

Високий юнак у чорному бойовому костюмі схрестив руки, стоячи перед скляною стіною. За нею була абсолютно біла кімната.

На операційному столі лежав хлопчик, настільки понівечений, що його справжньої зовнішности не можливо було впізнати. Хтось міг би подумати, що це труп, але J знав – він усе ще дихав. Ледве-ледве. Численні апарати підтримували його тонку нитку життя.

У цей момент двері відділення реанімації відчинилися, і хірург, витираючи піт, вийшов.

J тихо мовив:

— Лікарю.

Його голос був дивно змінений: за ним неможливо було визначити ані вік, ані стать. Проте високий зріст і міцна статура натякали на те, що перед ними стояв дорослий чоловік. Лікар, до якого той звернувся, відгукнувся:

— Ви чекали.

Чорна маска глянула на нього.

— Ви зможете його врятувати?

Лікар важко ковтнув слину.

— J, якщо чесно… я не можу цього обіцяти.

— …

— Як вам відомо, рани, завдані монстрами, важко лікувати звичними методами. Зовнішні ушкодження ще можна зцілити за допомогою зілля та сучасної медицини, але…

Він глянув на хлопчика.

— У такому стані… це вже диво, що він досі живий. Без антидоту, який ви безперервно вводили йому, він би давно помер.

J мовчки перевів погляд на скло.

Того вечора в центрі району Манвон з’явився поглинальний розлом.

Він без розбору поглинав людей і будівлі, перетворивши територію радіусом у три кілометри на руїни.

J вирушив туди прямо з підземелля в Чунджу і повернувся лише наступного дня, тримаючи щось у руках. Мисливці, які стояли напоготові, наблизилися, але J зробив крок назад, жестом наказуючи їм не підходити.

У його руках був маленький згорток, щільно загорнутий у ковдру.

До нього підійшов знайомий мисливець.

— Це був отруйний розлом. Ви впевнені, що з вами все гаразд, J? І це…

J відповів на диво поспішно, не у своєму стилі.

— Він скоро зникне.

— Перепрошую? Тоді инші вцілілі…

Погляд J опустився на маленький згорток. Він тихо промовив:

— Лише ця дитина. Більше нікого.

З цими словами він зник разом із дитиною на руках. А за кілька хвилин вхід до розлому заповнили обвуглені тіла.

J торкнувся рота своєї маски й промовив:

— Якщо є отрута…

— Що?

— Якщо та отрута, якою була просякнута дитина, існує… Чи можна з неї створити протиотруту?

Лікар задумливо прикусив губу. Аналіз сироватки отруйної тварини для створення антидота був звичною справою. Останнім часом серед пробуджених з’явилося кілька зіллєварів, тож, якщо залучити їх для дослідження, це могло б спрацювати. Але…

— Теоретично, це можливо, проте… Я не впевнений, що дитина протримається так довго. До того ж чи вдасться нам зібрати достатню кількість отрути?..

— Спробуємо.

J різко розвернувся, збираючись піти. Лікар, ошелешений, схопив його за рукав.

— Вибачте? Що ви маєте на увазі?..

— Я дістану її. Я знаю, що це за отрута і з якого вона монстра.

— …

— Гроші, час, люди – не важливо. Просто починайте.

— …Зрозумів.

— Поки що використовуйте той звичайний антидот, що я надав.

Він покинув задушливе приміщення та опинився в лікарняному коридорі. Люди проводжали його пряму постать поглядами. Очікування, захоплення, благоговіння, страх. На його зап’ясті голосно завібрував годинник – вхідний дзвінок.

J надів навушник, й натиснув кнопку відповіді.

— Це J.

— Ах, нарешті. Зачекайте хвильку.

Пролунав м’який жіночий голос. Це була Хам Сокджон, директорка бюро управління пробудженими.

— У Мокпо з’явився розлом. Четвертого рівня. Ви впораєтеся? Поблизу немає мисливців, здатних з ним впоратися.

— Так, звісно. Я йду один?

— Схоже на те. Чонбін задіяний в иншій операції.

— Зрозумів. Підготуйте транспортування.

— Добре, гелікоптер чекатиме в штабі.

Хам Сокджон, здається, була дуже зайнята – одразу після цих слів дзвінок обірвався.

J швидко вийшов із лікарні. Світ, усе ще вкритий шрамами після дня розлому, здавався моторошно безмовним. Дитячий сміх, дзвінкі голоси, звичайні розмови – усе давно зникло.

І серед цієї тиші він почув хриплий голос, роз’їдений отрутою:

— Врятуйте… мене…

J зупинився.

У розломі, де все навколо розтало в жахливій отруйній каші, він шукав слабкий відблиск життя. Сподівався, що він не згасне до його прибуття, що протримається ще трохи.

І нарешті, серед завалених будівель, розібравши стіну, він знайшов хлопчика – напівживого, охопленого руками двох людей, що розтанули від отрути. Попри розплавлені очі, дитина змогла глянути на J. Його маленькі губи поворухнулися:

— Будь ласка… врятуйте мене…

Ця сцена нагадала J його самого у сімнадцять років. Коли він сам так само благав про порятунок…

J не міг не схопити руку хлопчика.

Бо лише він знав, яку вагу й відповідальність несе в собі цей дотик.