— …Отже.
— Так.
— Підсумуємо все, що я почув.
— Так.
— Юн Ґаиль увійшла до еродованого підземелля, щоб знайти фрагмент світу, а Хон Єсон, який раптово зник, теж чомусь пішов туди із нею.
— Так.
— З якоїсь причини підземелля перебудувалося. У цьому хаосі я зустрів тебе, і поки захищав від володаря підземелля, знепритомнів… і раптом з’явився J, який одним ударом знищив ґолема?
Хрусь.
— Саме так.
— І J сказав передати, що він повернувся? Отак прямо?
— Абсолютно вірно. J неймовірно сильний. Як і слід було очікувати від першого номера в рейтингу. Він поборов того величезного ґолема одним ударом, вау.
— Ку!
— …І я маю в це повірити?
— А що я можу зробити, якщо це правда? Сумно, коли не вірять, що я кажу правду.
— Хаа…
Почулося глибоке зітхання. Джерелом звуку був Чонбін, що сидів на лікарняному ліжку, замотаний бинтами.
Навколо ліжка стояли кошики з фруктами й квітами, коробки з зіллями. Рожеву стрічку з побажаннями якнайшвидшого одужання ледь колихав легкий вітерець з відчиненого вікна.
Чонбін приклав відносно неушкоджену ліву руку до чола, й пробурмотів:
— Як, власне, розлетілася новина про мій стан?
— Ну, через чат мисливців? Все залишилося в першому каналі. Інформацію поширили великі гільдії – гільдія HB, гільдія Падо та гільдія Самра.
— …
— В інформаційній державі Кореї немає секретів.
Поруч із Чонбіном, що втупився в білу стелю, у лікарняному одязі сидів Єсон, повільно жуючи червоне яблуко. Якщо порівнювати з Чонбіном, він виглядав досить неушкодженим. Біля ліжка Єсона, згорнувшись клубочком, сиділо курча.
Кімната, де зараз лежали курча, важкохворий та легкохворий пацієнти, було стаціонарною палатою гільдії Севон. Затишний і закритий простір, доступний лише тим, хто отримав особистий дозвіл від лідера гільдії Нам Уджіна. Але затишок – не означає комфорт. Адже Уджін ось-ось мав прийти, щоб вислухати їхні пояснення.
А проблема була в тому, що Чонбін не мав жодного уявлення про те, що відбувається. Останнє, що закарбувалося в його пам’яти, – це гігантський кулак, що летів прямо в нього, й пронизливий біль, ніби тіло розривається на шмаття. А потім – біла стеля гільдії Севон.
Щойно він ледь опритомнів і кліпнув здерев’янілими очима, як почув рух і повернув голову на звук. Там сидів Єсон – саме та людина, через яку йому хотілося втекти.
Перш ніж Чонбін встигнув щось сказати, Єсон зухвало, але з показною доброзичливістю, натиснув кнопку виклику. Майже одразу з’явилася маріонетка й плавним рухом викотила ліжко Чонбіна для огляду.
‘Щось тут не так.’
Чонбін думав про це, поки його під’єднували до численних апаратів. Йому потрібно було дізнатися більше від Єсона, якого тільки-но випустили після нескінченних перевірок.
Проте той виявився малокорисним: усі безладні слова, що сипалися з його вуст та дзьоба курчати, зводилися до одного:
«А потім з’явився J…»
Що, це якийсь універсальний ключ? Вони справді думали, що варто лише згадати J – і все вирішиться? Колись, до розлому західного моря, може, так і було, але не тепер.
Він втомився. Просто перебувати поруч із Єсоном було виснажливо. Попри запаморочення, Чонбін зібрався з силами й викликав свій дух держслужбовця:
— По-перше… не чіпай подарунки, адресовані мені. Їх треба відправити назад. Можеш взяти ті, що від бюро управління пробудженими.
— Що, на подарунки досі є обмеження за ціною?
— Так, це закон. Борги перед гільдіями чи мисливцями нікому не на користь… краще взагалі нічого не приймати.
— Та це ж повний відстій.
— Отож. Не ставай держслужбовцем. Це екстремальна робота – доводиться прибирати за такими, як Хон Єсон, ледве тримаючись на ногах.
Чонбін спокійно відповів і швидко почав друкувати щось на телефоні лівою рукою – повідомлення для команди безпеки, яка, ймовірно, досі працювала в екстреному режимі.
Єсон, витираючи руки вологою серветкою, пробурмотів:
— Ти щойно мене образив?
— Ти такий проникливий. Так, саме так.
Єсон уже надув губи, готуючись до чергових бурчань.
Тук-тук. Пролунав ритмічний стукіт. Білі розсувні двері плавно відчинилися, і в кімнату безшумно увійшов чоловік у білому халаті.
— Якщо так жваво розмовляєш – значить, живий-здоровий. Я дуже здивувався, коли тебе принесли сюди, мов трупа.
Це був Уджін. Він поправив окуляри й схрестив руки. Чонбін тихо зітхнув, і трохи випрямився.
— Ти прийшов.
— Лежи. Лікування завершене, але тобі ще потрібно відпочити. Якби не ланцюги, мені було б важко.
Його чисто-білі очі ковзнули по гіпсу на правій руці Чонбіна. Той гірко всміхнувся.
— Так… Дякую.
— Ну що ж…
Нам Уджін потер потилицю, й тихо зітхнув.
— Я вже почув цю історію. Я отримав офіційний звіт від Лі Сайона. У еродованому підземеллі раптово відбулася його перебудова, і його ранг підвищився до S+. Це правда?
— Так, усе вірно.
— Знаєте причину перебудови?
— Поки що ні.
— Ну, J сказав, що це через нього.
— …Що?
— Що?
Чонбін і Уджін розширили очі, глянувши на Єсона. А той, хто щойно кинув цю бомбу, був повністю зайнятий тим, що чистив мандарин.
— J сам так сказав. Він вважає, що перебудова підземелля сталося через нього, але поки не знає чому. І доки не з'ясує, він з'являтиметься лише в разі крайньої необхідности – як і цього разу.
— …
Його голос був несподівано спокійним, і було зрозуміло, що це не жарт. Тим паче J, якого знав Чонбін, цілком міг сказати щось подібне.
Нам Уджін тихо пробурмотів:
— Отже, J справді з’явився. Це був не системний збій… Він і справді вибрався з розлому західного моря живим.
Чонбін кинув погляд на замисленого Уджіна, що приклав пальці до губ. У чисто-білих очах, що мов вдивлялися у порожнечу, жевріло якесь дивне тепло.
Навіть коли світло в очах і голові згасло, його жага до знань не послабшала. З такою силою вона могла б спалити його дотла.
Чонбін навмисно голосно кашлянув. Кхе-кхе. Його плечі здригнулися, і погляд білих очей нарешті впав на нього. На щастя, дивне тепло, що на мить спалахнуло в них, швидко згасло, поступившись місцем турботи про пацієнта.
— Ти в порядку? Температура в кімнаті не занизька?
— Ні, все добре. Якраз така, як треба.
— Гаразд… Я зв’яжуся з Хам Сокдон. І навіть не думай виходити, поки твоя права рука повністю не загоїться.
Кинувши суворе попередження, Уджін різко махнув халатом та покинув кімнату. Чонбін потер губи, тихо вдихнув. Надворі була напрочуд сонячна погода. Спостерігаючи за світло-зеленим листям, що мерехтіло під теплими промінцями, Чонбін заговорив.
— Хон Єсоне.
— Так?
— Яким був J?
Єсон здивовано розширив очі. Чонбін пробурмотів:
— Він виглядав нормально? Не був поранений?
Яким J залишився в пам’яти Чонбіна? Минуло надто багато часу з їхньої останньої зустрічі, і спогади стерлися, стали розмитими.
Тоді всі жили на межі. Головне було просто вижити. А коли зрідка траплялася нагода зустрітися, максимум, що вони могли собі дозволити, – короткий кивок.
Та все ж, був момент, коли він запропонував J цигарку. Був і день, коли J, здавалося, був у гарному настрої. Напевно. Бо він теж людина.
Єсон без слів простягнув очищений мандарин, розділений навпіл. Чонбін широко розплющив очі, втупившись у помаранчеву м'якоть.
Лише після кількох наполегливих прохань нарешті взяв його. Єсон усміхнувся.
— Він виглядав нормально.
— …
— Усміхнувся, коли знищив ґолема. Це було… трохи моторошно.
— …Справді?
Чонбін ледь помітно всміхнувся. Незграбно відірвав шматочок мандарина однією рукою й кинув у рот. Його спокійне обличчя ледь помітно скривилося.
— …Кислий.
— Саме тому я тобі його й дав.
— …
Баааа! Курча видало довгий крик. Це прозвучало майже як сміх. Або як насмішка.
***
За день до того, як Чонбін і Хон Єсон потрапили до гільдії Севон, на вході до підземного підземелля в Чонльо 3-га.
Туп. Пара тремтячих туристичних черевиків ступила з входу підземелля на землю. Черевики були вкриті брудом, білим попелом і плямами крови, змішаними воєдино. Розриваючи тишу світанку, власник черевиків заговорив тремтячим голосом.
— Такий… важкий.
Єсон, який ніс Чонбіна на руках, наче принцесу, зробив змучене обличчя. Він не міг нести його на спині через його зламану руку. А загорнути людину, яка їх захищала, в килим – теж не варіянт, тож залишилось лише це. Сайон спокійно пройшов повз тремтячого, мов новонароджене теля, Єсона.
— Терпи.
— Лі Сайоне, а ти не можеш його понести?
Сайон скривив губи, обернувшись.
— А… якщо хочеш, щоб Чонбін загинув, тоді вперед.
— Ти покидьок.
Єсон глянув на нього так, ніби ось-ось заплаче. Ийдже, що стояв поруч із Сайоном, ніяково пробурмотів:
— Може, мені його понести…
— Ні.
Сайон зробив крок, загородивши йому огляд на Чонбіна.
— Хьоне, навіть не думай про зустріч із Нам Уджіном.
— Та годі тобі, божевільний покидьок.
Ийдже штовхнув голову Сайона. Їхні сварки були такими звичними й природними, що здавалося, ніби вони сваряться так усе життя. Дивлячись на це, Ґаиль обережно покликала Ийдже:
— Але… J.
Ийдже відповів питальним звуком:
— Гм?
Одночасно з цим різкий погляд Сайона теж зупинився на ній. Відчувши раптовий холод, Ґаиль удала, що струшує пил зі штанів. Опустивши голову, вона пробурмотіла:
— Оголосити про повернення J – це, звісно, добре… Але що буде з рестораном?
— Га? З рестораном? А що?
— Ну… якщо ви повертаєтеся до роботи як J, то доведеться звільнитися з ресторану, хіба ні?
— Звісно ж, ні.
— Що?
— Я збираюся робити і те, й инше.
— Що?
Задоволено усміхаючись, Ийдже схрестив руки за спиною.
— Герой J і працівник ресторану із супом від похмілля Ча Ийдже – це дві різні людини. Правда ж?
В епоху великих мисливців, коли вони були й моделями, акторами, і навіть знімали ASMR з підземель, мисливець номер один заявив, що братиме на себе дві ролі: героя-мисливця та працівника ресторану із супом від похмілля.
