Ийдже мовчав. Чесно кажучи, головна причина, чому він відштовхнув Сайона, полягала в тому, що він не міг повністю показати свої бойові навички. Але було б не зовсім правдою сказати, що він не думав і про безпеку инших.
Та кілька подібних випадків дечого його навчили: якщо відповісти надто чесно…
Лі Сайон образиться.
Щоб заспокоїти цього хлопця, треба загортати слова в пухирчасту плівку, дуже м'яко й ніжно. Ийдже потер потилицю й відповів:
— Ні… Просто я довіряв тобі. Спеціально послав тебе, щоб ти подбав про них. Ти добре впорався.
— А… Отже, ти мені довіряв. А я й не знав.
Сайон схрестив руки, злегка примружив очі й скривив губи усмішці.
— Знаєш, коли простягаєш руку, а тебе відштовхують, мимоволі замислюєшся: "Невже ось такими для тебе є наші стосунки?" Хіба ні? Я теж задумався – може, проблема в мені? Моя самооцінка трохи похитнулася.
— Яка ще самооцінка…
— Мене ще ніколи так не відштовхували.
Сайон почав з усмішкою нести якісь нісенітниці. На щастя, він не виглядав по-справжньому ображеним – не відвернув голову. Ийдже надувшись пробурмотів:
— Ти просто знущаєшся…
Сайон задумливо подивився на бездоганне обличчя Ийдже й схрестив руки.
— У будь-якому разі, тільки спробуй так зробити ще раз.
— І що буде, якщо зроблю?
— Гм…
Ийдже примружився, думаючи, що той, мабуть, просто блефує, але Сайон виглядав дивовижно серйозним. Його довгі вії відкидали тонкі тіні на очі.
— …Не знаю.
— …
— Просто… Скажімо так, наступного разу не буде. Так краще.
— …
Після цих слів Сайон замовк, ніби заглибившись у думки. Його чарівна усмішка, яка ще мить тому грала на вустах, зникла, ніби її проковтнула тінь.
Ийдже, мовчки спостерігаючи за його обличчям, помітив на блідих губах краплю чорної крови. Він цокнув язиком, простягнув руку й витер її великим пальцем.
— А чого це в тебе губи такі? Уламками вдарило чи що?
— …Що?
Сайон, який був занурений у свої думки, здригнувся й широко розплющив очі. Його погляд пав на чорну пляму на руці Ийдже.
Сайон різко схопив його за зап’ястя. Він не зміг приховати здивування – завмер на мить, а тоді відпустив і гарячково почав порпатися в інвентарі.
Ийдже насупився.
— Що з тобою?
— Чому ти просто взяв і…!
Сайон дістав флакон, розчавив кришку й вилив фіолетову рідину прямо на його руку.
Ийдже тихо застогнав від дивного відчуття, що поповзло по його руці. Липка, в'язка рідина повністю вкрила її. Сайон, міцно тримаючи його руку, що тремтіла, знову вилив на неї лікувальне зілля. Рухався він так швидко, що навіть Ийдже не встиг і слова вставити.
Здивовано дивлячись на Сайона і на свою руку, змочену різними рідинами, він запитав:
— Що це ще…
Сайон роздратовано відкинув порожній флакон. Десь у руїнах пролунав хрускіт розбитого скла. Його обличчя різко спохмурніло, а в голосі з’явилася насмішка:
— Минулого разу ти мало не помер, і що, досі нічому не навчився?
Ийдже відчув себе несправедливо звинуваченим. Скільки ще разів треба повторювати? Що з ним усе гаразд. Що отрута Сайона на нього не діє. Він мало не піснею співав, а той усе одно не слухав.
Ийдже струснув руку від рідини.
— Я ж кажу, зі мною все добре. Ти взагалі коли-небудь слухаєш, що я кажу?
— Як можна бути таким необачним…
— Хоч би вдавав, що слухаєш, бовдуре.
Ийдже схопив Сайона за комір, притягнувши до себе. Від нього долинув солодкуватий аромат.
На рівні очей Ийдже бачив рану на губі Сайона. На мить в голові промайнула абсурдна думка – аби заспокоїти безмежну недовіру Сайона, йому, можливо, доведеться випити його крови.
Саме тоді велика чорна рука накрила обличчя Ийдже. Той схопив її, скривившись.
— Що ти робиш?
— Подумав, що у тебе дивні думки, тому закрив взір.
— Які ще “дивні думки”?
— Це нормально для будь-якої людини — мати дивні думки, коли адреналін зашкалює. Я розумію.
— Припини верзти дурниці, серйозно.
— Добре, але й тобі потрібно заспокоїтися. Хіба ти щойно не бився з монстрами?
Серце Ийдже все ще шалено билося, і навіть не думало заспокоюватися. Його серцебиття було таким гучним, що будь-хто з гострим слухом міг би його почути. Лише тоді Ийдже повільно розслабив напружені плечі. Він потер скроню великим пальцем, наче хвалячи себе.
— Так… ось так.
Сайон, що досі бурмотів щось незрозуміле, нарешті відпустив його. Він пригладив скуйовджене волосся пальцями, а потім остаточно прибрав руку.
— Що ж, нумо підсумуємо ситуацію…
Сайон вмостився на залишках будівлі, що була якраз зручної висоти, недбало схрестив ноги і глянув на Ийдже. Потім легким жестом поплескав по місцю поряд, пропонуючи сісти.
‘Це так необхідно?’
Ийдже неохоче похитав головою, проте Сайон виявився впертішим, ніж можна було очікувати. Він схопив Ийдже за руку й потягнув. Опиратися він, звісно, міг, але влаштовувати силове змагання перед Єсоном, що лежав на землі з вогниками в очах, і Ґаиль, яка здивовано витріщалася, здавалося недоречним. Ийдже коротко зітхнув і таки сів поряд, проте ледве вмостившись на краю.
Сайон нарешті кивнув у бік двох несподіваних гостей.
— У вас же є причина, щоб бути тут, так?
— …
Ґаиль опустила голову. Єсон відвернувся.
— Це підземелля належить гільдії Падо. Ви мали б це помітити, якщо у вас очі на місці...
— Ми не знали.
— Не кажи дурниць.
— Тц.
Нахабну брехню Єсона одразу ж обірвав Сайон. Той скривив губи качкою й відвернувся ще більше. Ийдже, на якого це питання не було направлене, тихо відхилився назад, намагаючись уникнути погляду Сайона.
Сайон схрестив руки, в задумі провів великим пальцем по губах і всміхнувся, використовуючи своє вродливе обличчя, що разюче контрастувало з руїнами навколо.
— Гаразд...
— ...
— Кажіть як є. Я послухаю. Буде краще, якщо будете чесними.
Звучало так, ніби він просто вислухає. Його довгі вії здригнулися.
— Якщо, звісно, ви не хочете потрапити до суду за незаконне проникнення в підземелля.
Невже такий закон взагалі існує? Ийдже, який досі мовчки слухав, ошелешено кліпнув. Виявляється, правило про те, що закони змінюються повільно, не поширюється на все, що стосується пробуджених.
І щойно прозвучало слово «суд», Єсон миттєво зіграв у неживого, безсило розпластавшись на землі.
— Е-е... Ну.
Юн Ґаиль сміливо розтулила рота, але одразу ж підвела голову, зупинившись поглядом на обличчі Сайона. Вона підняла Ккокко, який лежав на голові Єсона, і сховалася за ним, продовжуючи говорити:
— Нам терміново потрібно було дослідити еродоване підземелля… Це було найближчим, яке я знала. Вибачте, що ми пробралися сюди ось так.
— Як би терміново це не було… Ви повинні пройти належні процедури, чи не так? Такі базові речі ти повинна знати.
— Це… це правда. Але просто…
Сайон холодно простягнув руку:
— Якщо це справді терміново, то Хам Сокджон мала б тобі дати якесь підтвердження. Покажи.
— Ну, е-е… о?
Очі Ґаиль розширилися, а руки заметушилися в пошуках чогось.
— Заждіть хвильку.
— Якщо ти просто намагаєшся змінити тему…
— Вибачте, але це дійсно важливо! Лише секунду!
Раптово вона підвелася на ноги й побігла кудись, промчавши повз Сайона та Ийдже. Спотикалася, але не зупинялася. Ккокко миттєво побіг за нею, хитаючи головою. Вони прямували до уламків зруйнованого ґолема.
Ийдже вже було зібрався підвестися й піти за нею, коли чорна рука знову схопила його зап’ясток. Це був Сайон.
— Куди ти зібрався?
— Вона пішла до ґолема сама.
— Після повного руйнування ядра, він більше не зможе відродитися.
Сайон всміхнувся й знову потягнув Ийдже за руку. Його хватка була не сильною, але саме це робило її ще наполегливішою.
— Монстрів поблизу немає, так? Володар підземелля мертвий, тож зараз тут безпечно. Вона впорається сама.
— …
— Нам ще треба вивчити це підземелля. Воно ж не просто так раптово перебудувалося. Тому…
Сайон, який щойно висловлював цілком розумні аргументи, раптом нахилився і поклав голову на плече Ийдже. Той завмер, ледь не забувши, як дихати. Тихий, низький голос пролунав просто біля вуха.
— Зараз все спокійно, просто залишайся тут. Поруч зі мною.
— …
— …Залишити тебе одного разу було достатньо.
Рука в чорній рукавичці міцно стиснула його зап’ястя. Ийдже не відштовхнув її. Навпаки – накрив своєю долонею тепло, що огорнуло його зап’ястя. Довгі, темні пальці сплелися з його міцною рукою, ніби чекали на цю мить.
Це справді дивно. Щоразу, коли Сайон поводився так, в Ийдже виникало відчуття дежавю. Щоразу в такі моменти в його свідомости спливало ім’я людини, яка, безсумнівно, вже померла.
І саме в цю мить…
— Знайшла! Я знайшла!
Звідкись із чорної порожнечі в серці ґолема визирнула Ґаиль.
Вона грубо стерла рукавом пил з обличчя й підняла руку, стискаючи в ній щось блискуче. Уламок сяяв у її долоні, мерехтів, ніби всередині заховалося ціле небо під калейдоскопом.
Ийдже бачив подібне раніше.
— Це фрагмент!
Фрагмент світу.
