Ча Відже вирішив все ж тримати язика за зубами. Якщо казати чесно, головною причиною, через яку він тоді відштовхнув Лі Сайона, було те, що він не міг повністю розкрити перед ним свої бойові навички. Але, певною мірою, правдою було і те, що він хотів, щоб той захистив цих дітей.
Однак за цей час Ча Відже дещо зрозумів. Якщо він відповість занадто чесно…
…То це засмутить Лі Сайона.
Щоб заспокоїти цього хлопця, треба було попередньо загорнути ці слова у «бульбашкові плівку», а також він мав би сказати це все дуже лагідно і дещо обережно. Ча Відже потер потилицю і все ж спокійно відповів на чуже питання:
— Та ні… Я тобі довіряю, тому і штовхнув у барʼєр, щоб ти захистив цих дітлахів. І ти добре, між іншим, впорався.
— Ах… То Ви мені довіряєте. А я навіть не здогадувався, — Лі Сайон схрестив руки і скривив губи в усмішці, примруживши очі. — Коли простягаєш руку, а тебе відштовхують, мимоволі починаєш задумуватися: «Невже наші стосунки нічого не варті?» Хіба це не так? Я ще надумати встиг, що, може, моїх здібностей для Вас недостатньо. Бідна моя самооцінка трохи постраждала від цього.
— Яка ще самооцінка…
— Мене ще ніколи так не відштовхували.
Лі Сайон почав нести нісенітниці з чарівною усмішкою на вустах. На щастя, він не здавався по-справжньому ображеним, бо не нахиляв за звичкою до плеча голову. Ча Відже надувся й пробурмотів:
— Ти і справді якийсь чудак…
Лі Сайон, схрестивши руки, подивився на чистеньке, без жодних подряпин — майже бездоганне — обличчя Ча Відже і тихо промовив:
— Але наступного разу навіть не пробуйте зробити так знову.
— І що ж буде, якщо спробую?
— Гм…
Ча Відже примружився, думаючи, що Лі Сайон, напевно, зараз просто блефує. Але той був, на диво, серйозним. Довгі вії відкидали тонкі тіні на його фіалкові очі.
— …Не знаю.
— …
— Просто… Давайте скажемо, що наступного разу просто не буде. Так буде на краще.
— …
З цим тихим бурмотінням Лі Сайон замовк, ніби занурившись у думки. Усмішка, яка щойно прикрашала його гарненьке личко, зникла, ніби її проковтнули тіні.
Ча Відже уважно спостерігав за виразом його обличчя і раптом помітив чорні крапельки крові на його блідих губах. Простягнувши руку, він торкнувся нижньої великим пальцем і швидко витер кров, невдоволено цокнувши язиком.
— Що у тебе з губами-то сталося? Невже уламками зачепило?
— …Що?
Лі Сайон, який ще мить тому глибоко впав у роздуми, здригнувся і широко розплющив очі. Він мимоволі глянув на чорну пляму на пальцях Ча Відже.
Лясь!
Лі Сайон миттєво схопив Ча Відже за руку. Від подиву через власні дії — і, мабуть, через те, що тільки-но зробив сам же Ча Відже — він на мить завмер, а тоді вже відпустив чужу руку і гарячкою почав ритися в інвентарі. Ча Відже нахмурився й запитав:
— Ти чого це?
— Навіщо ти!..
Лі Сайон вихопив пляшечку, відкоркував кришку й вилив фіолетову рідину прямісінько на руку Ча Відже.
Той коротко застогнав від дивного відчуття, яке розлилося у руці. Липка, в’язка рідина вкрила його шкіру, а Лі Сайон, міцно тримаючи його, знову щедро вилив на неї цілюще зілля. Рухався він так швидко, що Ча Відже навіть не встиг вставити своїх пʼять копійок. Ошелешено дивлячись то на Лі Сайона, то на власну руку, яка була залита різнобарвними зіллями, Ча Відже швидко випалив:
— Що це взагалі було…
Лі Сайон дратівливо жбурнув порожню пляшку у сторону. Між зруйнованих будівель відлунням пролунав звук розбитого скла. Його вираз раптово став холодним, і він насмішкувато кинув:
— Минулого разу Ви ледь не померли і досі нічого не зрозуміли?
Ча Відже відчув себе несправедливо звинуваченим. Скільки разів він це вже повторював? Що з ним усе гаразд. Що отрута Лі Сайона на нього не діє. Він це мало не не співав кожного разу, але Лі Сайон його і слухати не хотів. Ча Відже струсив з руки залишки зілля.
— Зі мною все добре. Ти взагалі мене коли-небудь слухаєш?
— Як можна бути таким легковажним…
— Хоч би зараз вдав, що чуєш, придурку.
Ча Відже схопив Лі Сайона за комір. Варто було йому наблизитися до молодшого, як у ніс вдарив солодкуватий аромат.
На такій малій відстані він добре бачив потріскані губи Лі Сайона. І на мить припустив думку, що, аби вгамувати цю недовіру, йому, мабуть, доведеться спробувати чужу кров на смак.
Але тут велика темна долоня у мить повністю закрила обличчя Ча Відже. Він скривився й схопив її за зап’ястя.
— Що це ти робиш?
— Подумав, що Ви зараз щось дурне надумали, тому вирішив очі Вам закрити на всякий випадок.
— Дурне надумав?
— Це нормально, коли під час сплеску адреналіну виникають дивні думки. Я Вас цілком розумію.
— Перестань верзти нісенітниці, серйозно.
— Гаразд, але Вам теж варто заспокоїтися. Хіба не минуло багатенько так часу з останнього разу, коли Ви билися з монстрами?
Серце Ча Відже все ще шалено калатало у грудях, і зовсім не збиралося заспокоюватися. Його пульс був настільки гучним, що будь-хто з гарним слухом міг би його почути. Тільки після цього короткого перекидання фразами Ча Відже повільно розслабив напружені плечі. Ніби намагаючись заспокоїти Ча Відже, Лі Сайон обережно почав водити великим пальцем по його скроні.
— Мгм… Ось так.
Лі Сайон ще деякий час бурмотів незрозумілі уривки фраз і невдовзі нарешті прибрав руку. Він поправив чуже скуйовджене волосся, пригладивши чубчик, і лише потім повністю відпустив.
— Ну що, варто вже закруглятися…
Лі Сайон сів на уламки будівлі, схрестив ноги й подивився на Ча Відже. Він поплескав рукою по місцю поруч із собою, запрошуючи сісти поряд.
А це обов’язково?
Ча Відже похитав головою, але Лі Сайон виявився наполегливішим, ніж він очікував. Він схопив його за руку й потягнув на себе. Ча Відже міг би чинити опір, але влаштовувати перетягування каната перед Юн Ґьоль, яка широко розплющила очі від здивування, і Хон Йесоном, що лежав на землі з блискучими від зацікавленості у цій сцені очима, було якось недоречно. Ча Відже тихо зітхнув і все ж сів поруч, вмостившись на самому краєчку. Нарешті Лі Сайон кивнув у бік двох небажаних гостей.
— Ви ж не просто так сюди прийшли, чи не так?
— …
Юн Ґьоль низько опустила голову, а Хон Йесон взагалі відвернувся.
— Це підземелля належить гільдії Падо, ви мали б це помітити, якщо у вас із зором, звісно же, усе гаразд.
— Ми не знали.
— Не верзи нісенітниці.
— Тц.
Нахабну брехню Хон Йесона миттєво обірвав Лі Сайон. Він невдоволено надув губи, немов качка, і знову відвернувся. Ча Відже, який більше не вважався загарбником і непроханим гостем, відкинувся на шмат каменю позаду, намагаючись уникнути погляду Лі Сайона.
Той схрестив руки й провів великим пальцем по своїх губах, усміхаючись так, ніби використовував зараз своє вродливе личко на повну силу. Ця прекрасна усмішка абсолютно не пасувала до руїн навколо.
— Ну добре…
— …
— Кажіть як є. Я вислухаю вас. Тож було б краще, якби ви все чесно розповіли.
Звучало так, ніби він дійсно просто хотів вислухати. Його довгі вії здригнулися.
— Якщо, звісно, не хочете розбиратися вже у суді за незаконне проникнення у підземелля.
Тепер і такий закон існує?
Ча Відже, який мовчки їх слухав, був дуже вражений. Кажуть, закони змінюються повільно, але, схоже, це не стосувалося питань, пов’язаних із пробудженими. Як тільки пролунало слово «суд», Хон Йесон удав мертвого, безвольно розкинувшись на землі.
— Так, ну…
Юн Ґьоль нарешті набралася сміливості заговорити, але, зустрівшись поглядом із Лі Сайоном, одразу ж відвернулася. Вона схопила Ккокко, який до цього моменту зручно сидів на обличчі Хон Йесона, і сховала за ним власне обличчя, невдовзі продовживши говорити.
— Ми мали терміново дослідити еродоване підземелля… А це було найближчим з тих, про які я знала. Нам справді дуже шкода, що ми вдерлися сюди без Вашого дозволу.
— Незалежно від того, яка це ситуація, ви маєте діяти за писаними законами, хіба ні? Гадаю, ви знаєте про такі базові речі.
— Це правда, але…
Лі Сайон холодно простягнув руку.
— Якщо це так терміново, то ваша поважна Гам Сокйон мала би видати якийсь дозвіл. Передай-но його мені.
— Ну, цейво… Йой?
Юн Ґьоль широко розплющила очі й почала панічно нишпорити по кишенькам.
— Секундочку.
— Якщо ти просто намагаєшся змінити тему…
— Я справді вибачаюся, але це дуже важливо. Заждіть хвилинку!
Раптом вона підхопилася й побігла кудись, минаючи Лі Сайона і Ча Відже. Вона спотикалась, чіплялась за уламки будівлі, але не зупинялася. Ккокко, весело похитуючи головою, поспішив за нею. Юн Ґьоль прямувала до залишків зруйнованого голема. Ча Відже вже зібрався піднятися і піти за нею, але чорні пальці знову схопили його за руку. Це був Лі Сайон.
— Куди це Ви зібралися?
— Вона пішла до голема сама.
— Ви ж повністю розбили його ядро, щоб він не зміг відновитися. Тому що їй там…
Лі Сайон пирхнув і знову потягнув Ча Відже за руку. Стискав він його запʼястя не надто сильно, але саме через це руку було важче вирвати.
— Поруч більше немає монстрів, чи не так? Бос підземелля мертвий, отже, зараз тут абсолютно безпечно. Вона впорається сама.
— …
— Нам іще треба дослідити це підземелля і з’ясувати, чому воно раптом реструктуризувалося. Тож…
Лі Сайон, який говорив доволі розумні речі, раптом поклав голову на плече Ча Відже. Він на мить затамував подих. Низький голос пролунав поряд з його вушком.
— Посидьте спокійно. Поруч зі мною.
— …
— …Для мене було достатньо лишити Вас позаду одного разу.
Шкіряна рукавичка міцніше стиснула його руку. Ча Відже не відштовхнув чужу руку. Навпаки, він накрив теплу долоню, що тримала його за запʼястя, своєю. Довгі чорні пальці, ніби чекаючи цього моменту, переплелися з його власними.
Це було справді дивно. Кожного разу, коли Лі Сайон поводився ось так, Ча Відже охоплювало якесь дивне відчуття дежавю. У такі моменти у його пам’яті спливав той, хто, здавалося б, давно помер. І саме тоді…
— Знайшла! Ах! Я знайшла!
Юн Ґьоль висунула голову з чорної діри у серці голема. Вона грубо витерла пил з обличчя рукавом кофти і підняла руку, показуючи те, що тримала у руці. Фрагмент, що сяяв, немов калейдоскоп, у її долоні був дуже знайомий Ча Відже.
— Це фрагмент!
Фрагмент зруйнованого світу.
