Переклад непрофесіональний, можуть бути помилки, тому, якщо помічаєте – пишіть.
Всі новини з перекладом можна глянути у тґк: Silarobdh
——————————————
Ийдже насупився, але Сайон навіть не думав ані завершувати говорити, ані рушати з місця.
— Закінчимо цю розмову, перш ніж рушимо далі. У нас же є трохи часу, чи не так?
Ийдже не став відповідати. Лише обвів поглядом околиці – завдяки знищеним ґолемам навколо не лишилося жодних загроз. Він закинув жердину на плече, й кивнув.
— Говори.
— Яка в тебе зараз робота, хьоне?
— Що?
Питання було дуже несподіваним. Ийдже уважно вдивився в обличчя Сайона, очікуючи почути якусь звичну нісенітницю, але на тому спокійному, майже невиразному обличчі не було й натяку на те, що він жартує.
Сайон не відступав.
— Відповідай. Чим ти заробляєш на життя?
— Гм… зараз… підробляю в ресторані, де подають суп від похмілля.
Ийдже відповів неохоче. Сайон криво всміхнувся – ніби й чекав саме на цю відповідь.
— А як думаєш, ким працюю я?
— …Мисливцем?
— Саме так. Тож хто, по-твоєму, повинен впоратися з володарем підземелля – мисливець чи працівник ресторану?
— Ти з мене знущаєшся?
— Аж ніяк.
У фіалкових очах Сайона майнув дивний вогник.
— Я не хотів цього казати… Але дехто поводиться так, ніби він тут сам. Тож я нічого не можу вдіяти.
— …
— Хай яким слабкий Чонбін був перед монстрами, він достатньо сильний, щоб постояти за себе. Я теж можу битися…
Сайон коротко хмикнув, натягнув рукавички й зробив крок уперед. Він простягнув руку й накрив долоню Ийдже, що тримала жердину. Нахилившись ближче, він прошепотів:
— Немає потреби працівнику ресторану з руками, що тремтять, самотужки рятувати усіх і боротися з володарем підземелля.
Він, мабуть, помітив, як в Ийдже тремтіли руки, коли вони вперше зустрілися тут. Але та тривога, що точила його серце, давно відступила завдяки людині перед ним. Та Ийдже нічого не відповів. Сайон провів великим пальцем по тильній стороні його долоні, а тоді повільно відсунув руку. Відійшов на крок, нахилив голову – ніби нічого й не сталося.
— Ти колись сказав, що хочеш жити спокійно.
— Так.
— Тоді я не питав чому. Мабуть, варто було… бо твої вчинки говорять про инше.
Сайон примружився, повільно кліпаючи.
— Ти справді хочеш жити спокійно, хьоне?
Ийдже наче згадав, що колись давав комусь таку обіцянку. Але кому? Картина в пам'яти залишалася розмитою, ніби схованою за густим туманом. Однак одне він знав напевно.
— Не знаю.
— Не знаєш?
— Якщо ти думаєш, що спокійне життя і порятунок людей несумісні, то ти помиляєшся.
Сайон насупився. Ийдже не відводив погляду, спокійно витримавши бурю в чужих очах.
Жити спокійно – це було чиєсь бажання для Ийдже. Рятувати людей – те, що він міг робити. Часом те, що він міг зробити, ставало тим, що він мусив робити. Але…
— Хіба для того, щоб рятувати людей, потрібна причина?
Чому він це робив? Чому мав жертвувати собою? Ийдже давно знайшов відповіді на ці питання. Прагнення спокійного життя, тремтіння в руках і нудота щоразу, коли він входив у підземелля чи розлом, – усе це не мало значення перед порятунком життів. Найважливішим було одне: людське життя. Втратити когось, кого він міг урятувати, через вагання – ось що було б по-справжньому дурним вчинком. І…
‘Це підземелля – моя відповідальність.’
Проковтнувши ці слова, Ийдже зробив крок уперед, ближче до Сайона.
— І я вже казав тобі: я прийняв раціональне рішення. Чонбін надто слабкий проти монстрів, тому нічим не допоможе. А ти… Так, своєю отрутою ти, можливо, і зміг би розплавити володаря підземелля, якщо це виявиться ґолем.
— …
— Але впоратися володарем рангу S+ — надто довго. Тим часом удвох ми впораємося швидше – так само як раніше.
— …
— А причина, чому я хочу приєднатися до Чонбіна… Всередині є инші люди. Нам потрібно їх урятувати.
— …Ха.
Сайон здивовано підняв брови. Ийдже вже навчився безпомилково розшифровувати всі його вирази. Цей означав: "Нарешті розкажеш." Ледве зітхнувши, Сайон запитав:
— Хто ще тут, крім тебе?
— Хон Єсон. І ще одна людина.
— …
Довгі вії ледь здригнулися – Сайон переварював почуте. Нарешті його погляд злегка змінився.
— Чому цей тип тут? І хто другий?
— Прийшов шукати магічний камінь.
— Бляха, просто віддай йому цю бісову штуку і забудь про нього.
— Я намагався, але дещо сталося, чого не можна було уникнути… Загалом.
Ийдже прочистив горло, і крадькома глянув на Сайона. При згадці Єсона обличчя того помітно скривилося. Дідько, з Єсона діла не буде. Потрібно було змінити настрій. Ийдже пальцем ткнув у руку Сайона, та спробував кинути жарт.
— Якщо хвилюєшся, так і скажи. Не треба поводитися, як бовдур.
— …
Зміна настрою? Ні, скоріше наближалася криза. Повисла гнітюча тиша.
‘Трясця, що вже не так?’
Ийдже завмер, дивлячись, як витончене обличчя Сайона раптово потемніло. Він точно на це не розраховував. У його уяві Сайон мав би одразу відповісти щось на зразок:
«Хвилююся? Та про кого ж?»
«Ти з глузду з’їхав?»
«Нізащо.»
«Ти що, сліпий…»
Але замість цього Сайон різко зблід, його пухкі губи щільно стиснулися. Ийдже обережно прибрав палець з його руки, і неохоче запитав:
— …Ти справді хвилювався?
‘Чому?’
Губи Сайона розімкнулися.
— А хіба це проблема?
Це було несподівано. Його губи злегка вигнулися в усмішці.
— Чого ти так здивувався?
— …
— А якщо я скажу, що чекав на тебе?
Стільки слів спливали і тонули, записані й стерті знову. Коли, нарешті, залишилося лише одне та Ийдже відкрив рота, щоб вимовити його…
Вони здригнулися й одночасно обернулися в один бік. Повітря розрізав гострий свист.
Кууаа…!!
Шалений вихор попелу здійнявся вгору. Ийдже прикрив голову Сайона, притягнувши його ближче, і затримав дихання. У ту ж мить міцна рука обхопила його за спину й талію.
Коли буря вщухла, Ийдже швидко озирнувся. Звідти, звідки пролунав гуркіт, неквапливо рухалася величезна істота. Кожен її крок змушував підземелля здригатися. Це був володар цього місця. Ийдже кліпнув, заплющивши очі.
<Око Спостерігача!>
Чому зловісні передчуття завжди справджувалися?
Він прикусив губу, й легенько торкнувся плеча Сайона.
— Це там, де Чонбін.
— …Ха.
Сайон хрипко гмикнув, і прибрав руку, якою досі тримав Ийдже. Їхні погляди зустрілися на мить. А потім обидва одночасно кинулися вперед.
Чим ближче вони підходили, тим чіткіше крізь білий попіл проступали обриси істоти. Гігантський ґолем, настільки величезний, що навіть голову його не було видно. Він стояв на чотирьох лапах, мов пес.
Гууу…
Глухе виття, яке видав ґолем, розійшлося простором, змусивши їхню шкіру вкритися сиротами. Тепер вони вже знаходилися в тіні, яку відкидало масивне тіло ґолема.
— …Тц.
Сайон цокнув язиком. Ийдже не помилився. Розплавити щось подібне означало б отруїти всіх, крім нього самого. Це був би безглуздий, виснажливий бій.
Хруснувши кісточками пальців, Лі Сайон втупився в ґолема. Єдине рішення – розібрати його на частини. Його власні руки перетворяться на криваве місиво, але з зіллями це не буде проблемою.
У ту мить Ийдже, який біг, пробурмотів:
— Ось вони.
Своїми блакитними очами він побачив сяючий золотисто-прозорий прямокутний простір. Усередині спітнілий Єсон тримав щит, а поруч лежав непритомний Чонбін – його підтримувала дівчина. Здавалося, вони теж їх помітили. Хриплий голос Єсона долетів до них.
— Аргх, трясця… Ми врятовані…
— Обережно!
Дівчина закричала. Ийдже підняв голову. Прямо на них летіла гігантська долоня.
Сайон швидко простягнув руку, намагаючись схопити Ийдже. Проте той лише відштовхнув її. Очі Сайона розширилися.
Ча Ийдже…
Всміхався.
Сайон розгублено відкрив рота, намагаючись щось сказати. Але не зміг знайти слів. Наступної миті він опинився біля щита, створеного Єсоном. Той зі зціпленими зубами закричав:
— Школярко, затягни Сайона всередину!
— Так!
Дівчина вхопила Сайона за руку, й потягнула у золотий простір. Щойно він підвівся, як щось міцно схопило його. Чорна петля.
Сайон гаркнув:
— Бляха, негайно відпустіть мене!
— І що ти збираєшся робити там, зовні? Ти взагалі бачиш стан Чонбіна?!
Єсон кричав, важко дихаючи. Лише тоді Сайон поглянув униз. Чонбін лежав закривавлений, знесилений. Лише слабке здригання грудей підтверджувало, що він ще живий.
