Бах!
Кулак, обвитий чорними ланцюгами, врізався в центр масивного камня. Той розсипався від удару, не видавши ані звуку. Чонбін відвів руку. Довкола нього вже виросла невелика гора каменів – кожен із вибитим у центрі отвором. Він розмотав ланцюги, швидким рухом витер піт, перш ніж обернутися.
— Ви обидва неушкоджені?
— Так. А з вами все гаразд, сер?
Юн Ґаиль, яка досі ховалася за зруйнованою стіною, обережно визирнула, показуючи лише верхню частину тіла. Поряд із нею майнув великий палець угору, а слідом – біле крило. Чонбін змусив себе всміхнутися й рушив до них.
— Зі мною все гаразд. Ґаиль, як самопочуття?
— О… Відпочинок дуже допоміг. Дякую за турботу.
Ґаиль ніяково відповіла, потираючи потилицю. Вона явно виглядала набагато краще, ніж тоді, коли її нудило. Чонбін відчув полегшення. Лише переконавшись в їхній безпеці, він нарешті дозволив собі тихо зітхнути. Ситуація була справді важкою.
Неприємності сипалися одна за одною. Це майже здавалося смішним – настільки хаотичним усе стало. Чонбін передбачав безлад на виставці майстра, був готовий до нього. Несподіване знепритомнення Сайона й термінове прохання Уджіна дослідити підземелля застали його зненацька, та він якось впорався.
Однак навіть Чонбін не зміг передбачити новину про втечу Хон Єсона. Терміновий дзвінок надійшов відразу після того, як він завершив усі приготування до довгої відсутності, за мить до того, як увійти до підземелля на Чонльо 3-га. Тримаючи телефон, що гучно дзвонив, він кинув погляд на Сайона. Той лише злегка підняв брову, потім сперся на стіну, схрестивши руки, і заплющив очі. Чонбін прийняв дзвінок, і тоді…
“— Вибачте, керівнику команди. Хон Єсон утік…”
Неприємна реальність вдарила зненацька. Ох, від такого аж у голові запаморочилося! Чонбін уперше за тридцять років відкрив для себе цей новий факт. Слухаючи сповнений розпачу голос мисливця, відповідального за охорону, він вперше за довгий час подумав:
‘Хочу втекти…’
Такі думки приходили йому в голову, незважаючи на те, що тікати було нікуди, окрім як ще глибше в підземелля.
Дослухавши цей слізний звіт, Сайон, який сидів із заплющеними очима, нарешті заговорив, роздратовано зітхнувши:
— Що, ноги горять? Чого ти так гупаєш?
— Лі Сайон-нім…
Уловивши щось незвичне в голосі Чонбіна, Сайон злегка розплющив одне око. Побачивши його розгубленість, він широко розплющив обидва. Чонбін уперше бачив його таким здивованим. Завдяки Єсону він отримав надто багато нових вражень.
На щастя, Сайон довів свою компетентність як лідер гільдії, правильно розподіливши завдання. Якби не Маленьке Диво Со Мінґі, який вирушив на пошуки, вони й досі б блукали в спробах знайти Єсона, не кажучи вже про дослідження підземелля.
Хоча знайти Єсона було важливо…
‘Я маю відшукати ключ до апокаліпсису.’
Кілька місяців тому Юн Ґаиль передбачила його настання. Коли і як він станеться – нікому не відомо. У це важко було повірити, особливо коли світ поступово входив у період відносної стабільності після минулих потрясінь. Почувши це вперше, директорка бюро управління пробудженими, Хам Сокджон лише відмахнулася, вважаючи це звичайними наслідками пробудження, і приставила до Юн Ґаиль людину.
Проте один за одним почали з’являтися ерозійні підземелля, підтверджуючи її слова. До того ж «Прометей», що залишався у тіні з моменту пробудження Сайона, раптом знову активізувався.
Перша ерозія сталося в підземеллі, що належало гільдії в Інчхоні. Це було місцем, де раніше мешкали звичайні сині слайми, але тепер воно стало повністю вкрите білим попелом. Все виглядало моторошно схожим на пейзаж із передбачення Ґаиль.
Щойно Хам Сокджон переконалася в існуванні ерозійних підземель, її думка різко змінилася. Вона негайно розкрила інформацію про апокаліпсис вузькому колу мисливців – лише першій десятці. Це було необхідним заходом, аби запобігти паніці, яку могли спричинити розмови про апокаліпсис.
Відтоді бойові мисливців по черзі досліджували ерозійні підземелля. Спершу мали бути черга Ґю-Ґю чи Ганібі, але Уджін терміново відправив Сайона та Чонбіна. А потім підземелля раптово перебудувалося.
Перша поява підземелля рангу S+, несподівана поява Єсона та Ґаиль… Чонбін згадав палаючи білі очі.
‘Він передбачив цю ситуацію й тому відправив нас?..’
— …Сер?
Тихий голос урвав його довгі роздуми. Чонбін повернувся до реальності й знайшов власницю голосу. Ґаиль, злегка потерши кутики губ, запитала:
— Ви справді в порядку?
Чонбін склав руки за спину й усміхнувся.
— Звісно. Здається, у нас є час трохи перепочити. Ти вже їла?
— О… ні.
Чонбін дістав із свого інвентарю невеликий рюкзак і простягнув його Ґаиль. Це був імпровізований набір, що містив консервовану їжу та воду.
— Якщо відчуваєш бодай найменший голод, раджу поїсти зараз. Хтозна, коли випаде наступна нагода.
— Дякую.
— Але не переїдай. Лише щоб приглушити відчуття голоду.
— Гаразд.
Ґаиль кивнула й обережно взяла рюкзак. Помітивши її нерішучість, Чонбін навмисне сів на уламок рівної плити, розгорнув енергетичний батончик і відкусив шматок. Тільки тоді Ґаиль відкрила рюкзак і витягла пакет в'яленого м’яса.
Закінчивши їсти батончик, Чонбін акуратно склав обгортку й заговорив:
— Можеш спокійно їсти, поки слухаєш. Раз уже в нас з’явилася хвилинка, варто розібратися в ситуації. Лі Сайон і я досліджували ерозійне підземелля, але щойно Сайон сказав, що хтось проник усередину, воно перебудувалося… і тоді я зустрів вас. Чому ви тут – не знаю.
Чонбін наголосив на словах «ви двоє» та «чому». Ґаиль, виглядаючи так, ніби ось-ось вдавиться, лише мовчки жувала в'ялене м’ясо. Чонбін, усе ще тепло усміхаючись, перевів погляд на її супутника. З-за каменя виднівся тільки край темно-синього туристичного капелюха.
— Ну що, Хон Єсон-нім?
— …Кхем.
Капелюх почав повільно опускатися нижче. Але втекти зараз було вже неможливо. Яким б безрозсудним не був Єсон, він би не вчинив такої дурниці, як самотужки блукати підземеллям рангу S+. Усвідомивши це, Чонбін продовжив без жодних вагань:
— Людина, яка раптово зникла, поставивши бюро на вуха, зараз у ерозійному підземеллі. Я хочу почути від початку і до кінця, чому ви двоє опинилися тут разом.
— …
— Посилатися на право мовчати тут марно.
Курча, що сиділо на капелюсі, нахилило голову, а Ґаиль, з похмурим виразом обличчя, продовжувала повільно жувати тонкий шматочок м'яса. Єсон усе ще не показувався – тільки верхівка голови визирала з-під капелюха. Жоден з них не квапився давати пояснення.
Чонбін глибоко зітхнув, складаючи із обгортки паперового журавлика.
— Ми досліджували вже не одне ерозійне підземелля, але ще жодного разу не стикалися з тим, щоб воно змінило структуру і підвищило свій ранг. Взагалі, сама по собі така зміна – це вперше…
Бум… Земля загуртіла вдалині. Такий потужний поштовх міг спричинити тільки володар підземелля. Аби зачистити підземелля, доведеться його вбити.
— Мої здібності спеціалізуються на бородьби із людьми, тож проти монстрів вони майже марні. Досі я покладався на свій ранг і характеристики, але у всього є межа.
Чонбін коротко зітхнув.
— Чесно кажучи, я не впевнений, що зможу захистити вас обох, одночасно борючись із володарем підземелля. Саме тому нам потрібне чітке пояснення ситуації.
— Я поясню!
У ту ж мить Ґаиль підняла руку, попередньо запхавши в рот Єсону шматок в'яленого м'яса, щоб той не втручався. Але не встигла вона щось сказати, як над ними раптово нависла велетенська тінь. Всі троє, разом із курчам, одночасно підняли голови.
Гігантська...
— …Рука?
Долоня.
Вона була настільки величезною, що навіть незначний її рух розривав застигле повітря. Звідки вона взялася? Чонбін швидко обмотав ланцюг навколо руки й крикнув:
— Єсон, щит!
— Зрозумів!
Наступної миті…
Бах!!
Потужна ударна хвиля сколихнула усе довкола.
***
Трохи раніше.
‘Скільки часу минуло?’
Розтрощивши жердиною руку ґолема, Ийдже кинув погляд на Сайона. Той розносив ґолемів кулаками. Очевидно, вирішив, що ламати їх таким чином буде швидше, ніж розчиняти камінь своєю отрутою.
Перш ніж вони встигли вирішити, чи возз’єднатися з Чонбіном, чи спершу атакувати володаря підземелля, на них безупинно ринулися монстри. Ийдже швидко помітив щось дивне. З плином часу форми монстрів, що нападали, змінювалися.
Одразу після перебудови вони зіткнулися з білими, худими монстрами, схожими на тих, що зустрічалися в розломі західного моря. Як тільки всіх знищили, уламки почали знову збиратися докупи, утворюючи повноцінних кам'яних ґолемів. Ті неквапливо блукали навколо. Ийдже міцніше стиснув жердину.
‘Помилка під час перебудови? Чи…’
Підземелля раптово змінилося у відповідь на титул Ийдже, тож перші створіння, що з’явилися, безперечно, були пов'язані з ним. Лише після їх знищення почали проявлятися знайомі ґолеми. Як правило, монстри у підземеллі тісно пов’язані з його володарем. З огляду на те, що ґолеми з’являлися один за одним, ймовірно, що й сам володар підземелля – ґолем.
Ийдже загнав жердину у чергового ґолема, поглиблюючись у роздуми. Всього в підземеллі було п’ять суперхом’яків, двоє з яких – бомби. Одна бомба була поруч, тож із цим проблем не виникало. Але Єсон… В його свідомості спалахнули спогади про хаос на виставці майстра, і вираз обличчя Ийдже став серйозним.
Сайона ще можна було вмовити й заспокоїти, але якщо Єсон уже на чомусь зосереджувався – переконати його було неможливо. Залишалося лише безпорадно прийняти неминучу катастрофу на ім'я Єсон. Висновок напрошувався сам собою.
— Замість того щоб безглуздо битися тут, краще приєднаємося до Чонбіна. Ходімо.
— Про що це ти так задумався?
Сайон хмикнув, вловивши його ледь чутний шепіт.
— Що зробило тебе таким впевненим… Ще й мої слова проігнорував, м?
— Я тебе вислухав і прийняв раціональне рішення.
— О, раціональне, зрозуміло. Добре
Сайон прикрив рота рукою й тихо засміявся. Проте в його очах, на відміну від усмішки, не було й натяку на веселощі – лише холодна гострота.
— Спершу зніми це худі, а вже потім ми поговоримо. Ти ж не думаєш, що все гаразд тільки тому, що на тобі немає фартуха? Це було б надто наївно…
— І знову починається.
З моменту їхньої зустрічі серед руїн Сайон поводився якось дивно – більш доброзичливо. І це не було грою уяви. Він вдавав із себе пораненого, симулював біль, а коли Ийдже з розвороту вдарив монстра, той навіть захоплено заплескав у долоні й сказав:
— Ого, вражаюче. Ти що, тхеквондо займався?
Раніше він би неодмінно кинув колючий коментар про приховування здібностей, але, схоже, і цьому прийшов кінець.
‘Що ж йому потрібно?’
Скривившись, Ийдже штовхнув ногою ґолема, розтрощивши того на шматки.
— І що тебе тепер турбує?
— Нічого… Просто цікаво.
Сайон раптово зупинився. Ийдже обернувся, і той, ніби тільки цього й чекав, ледь схилив голову набік.
— Ти поводишся так, ніби мусиш узяти на себе відповідальність і вирішити всі проблеми самотужки.
— …
— Чи не настав час усвідомити, наскільки марними є такі думки?
