Ледь відчутне тремтіння, яке могли помітити лише найчутливіші, поступово наростало, аж поки не почало зрушувати уламки довкола. Раніше застигле повітря заворушилося.
Чонбін насупився й вихопив свій чорний жезл стримування.
— З чого б це раптом?..
Сайон зняв протигаз.
— Чонбіне, в ерозійних підземеллях коли-небудь траплялися такі різкі зміни?
— Жодних зареєстрованих випадків. Цей тип підземель досі досліджується, тож усе можливо, але…
— …
— Повинна бути причина. Хтось щось зачепив або знайшов – такі раптові зміни не відбуваються просто так.
— …Згоден.
Сайон роздратовано зітхнув. У ту ж мить у блідому небі з тріском з’явилася чорна тріщина.
Чонбін і Сайон одночасно підвели голови.
Перед ними з’явилося біле вікно системи.
[Підземелля реагує на титул!]
[Триває перебудова підземелля!]
— …Що?
Бах! В небі роздався гучний грім, наче воно ось-ось обвалиться. З глухим гуркотом земля під їхніми ногами почала підійматися. Навіть ці два S-класи, які досі зберігали рівновагу, похитнулися. Потужна, невідома сила змітала їх із місця. Чонбін простягнув руку до Лі Сайона…
Але не зміг до нього дотягнутися.
***
Хто зна, скільки часу минуло.
Чонбін повільно розплющив очі. Кліп, кліп. Він із зусиллям підіймав важкі повіки, поки погляд нарешті не сфокусувався на білій поверхні.
Земля? Він поворухнув рукою й сів. Виходить, він знепритомнів, лежачи на землі. Хоча зазвичай міг легко витримати значний біль, тепер він насупився, коли його тіло запульсувало від болю.
— …Арх…
Він видав короткий стогін, та зрештою підвівся. Останнє, що він пам’ятає… перебудова підземелля. Але що це таке? Він ніколи не чув про щось подібне. Хіба відкриті підземелля можуть змінюватися?
‘Спершу треба знайти Сайона…’
Рухатися самому в невідомому підземеллі – самогубство. Чонбін повернув голову, як раптом почув слабкий стогін. Лі Сайон? Він швидко повернувся до джерела звуку.
Але замість Сайона там був…
— Ох… я вмираю… Чорт… Що, в біса, відбувається?..
Чоловік у яскраво-синій похідній куртці розпластався на землі й бурмотів, наче зомбі. Поруч із ним схлипувала дівчина у піжамних штанах. А навколо них кудкудахкало кругле, безглузде на вигляд курча. Їхні обличчя здавалися знайомими. Настільки, що Чонбін роззявив рота від подиву.
— …Хон Єсон? Юн Ґаиль?
— …Гей, дитино. Я в пеклі? Чому я чую голос Чонбіна?
— У-ух…
— Так. Відчувається, ніби це пекло? Я теж так думаю…
— …
— Ку-ку!
Порцелянове курча голосно кудкудахуло, зустрівшись поглядом із Чонбіном. Той лише ошелешено витріщився на неймовірну картину.
***
J глибоко вдихнув, заплющивши очі. Знайоме повітря наповнило його легені.
У розломі повітря було тихим, не було ні смаку, ні запаху – навіть попри те, що довкола лежали трупи та калюжі крови. Саме тому мертві тіла не розкладалися.
Це добре, подумав J. Це полегшувало пошуки серед нерозкладених тіл.
Він повільно почав ворушити пальцями, перевіряючи наявність травм. У розломі, де монстри могли з’явитися будь-якої миті, він міг покладатися лише на власне тіло. Люди гинуть, зброя псується. Кров, жир і масло притуплюють навіть найгостріші леза…
Переконавшись, що з ним усе в порядку, J нарешті розплющив очі, готуючись знову зустрітися з пеклом.
Але…
Перед ним розкрилися зовсім не залиті багряною кров’ю руїни.
— …Що?
J здивовано озирнувся. Жодних куп тіл чи монстрів. Натомість білий попіл вкривав зруйновані будівлі та уламки. Поспіхом оцінивши незнайому місцевість, він помітив зім’яту білу бейсболку, що самотньо лежала на землі.
Він точно пам’ятав її.
‘…Хіба вона не належить Юн Ґаиль?’
І довга, міцна жердина поруч.
‘Це ж Хон Єсона.”
Ах. З коротким видихом Ийдже різко підхопився на ноги, відчуваючи, як у нього закрутило шлунок. Трясця. Він схопився за груди, намагаючись уповільнити дихання.
Це не розлом західного моря. Ийдже швидко перебрав у пам’яти уривки подій.
Системне сповіщення підтвердило їхній вхід у підземелля Чонльо 3-га разом із Юн Ґаиль та Хон Єсоном. Потім було розблокування титулу… Біле світло заповнило системне вікно, оголосивши про перебудову підземелля. Він виразно пам’ятав, як блискавка вдарила з неба і як з його рук вислизнули долоні товаришів, перш ніж він устиг усвідомити ситуацію.
Ийдже підняв бейсболку та жердину. Жодного сліду власників. Вочевидь, їх кудись віднесло під час перебудови.
‘Де Юн Ґаиль і Хон Єсон?’
Навколо – жодної людської душі. Закусивши губу, Ийдже заплющив очі, а потім різко розплющив.
<Око спостерігача!>
Його блакитні очі швидко оглянули місцевість.
Монстри, монстри, монстри, монстри…
Серед незліченних монстрів яскраво виділялося одне палаюче полум’я. Фіолетове полум'я. Ийдже миттю впізнав власника.
Лі Сайон.
‘Що він тут робить?’
Та питання навіть не встигло сформуватися до кінця – його ноги вже рушили вперед.
Ийдже кинувся бігти, здіймаючи білий попіл. Руїни, численні вогники мерехтіли повз його сяючих, блакитних очей.
Монстри, монстри, монстри.
Перебудоване підземелля кишіло ними – такими знайомими, такими остогидлими з часів розлому в західному морі.
Вереск!
Раптом монстр, що блукав неподалік, кинувся на нього. Не зупиняючись, Ийдже відштовхнувся від землі й проткнув його голову жердиною. Глухий удар. Замість крови з голови виплеснувся білий попіл.
Швидко. Чітко. Мінімальні витрати сил – максимальна ефективність.
Хоч він і не був таким майстерним, як Сайон. А якщо той тут, то… схоже, вони потрапили в те саме підземелля, де вже перебували Лі Сайон і Чонбін як передова група.
У полі зору зібралося чотири яскраві вогники. Двоє з них це, мабуть, Юн Ґаиль і Хон Єсон.
Инше яскраве світло біля Ґаиль, ймовірно, належить Чонбіну. Світле золоте сяйво – його унікальний вогник. А ось четвертий спалах був незнайомим.
Але перш ніж він встиг все обдумати, його увагу привернув вигляд полум’я Сайона.
Хоча він не міг бути впевненим, не побачивши на власні очі, його гостра інтуїція, ноги, що безупинно мчали вперед – усе в Ийдже кричало йому:
‘Мені треба дістатися до Сайона.’
Він не знав чому. Ийдже змахнув жердиною на монстрів поблизу, розтрощуючи їх голови, мов м'який тофу. Знайомі вібрації глухих ударів не давали йому дихати. Він відкинув усі думки і побіг далі, підкорившись інтуїції.
***
Серед хаотично перебудованого підземелля й руїн, що виросли просто з-під землі, Сайон, спопеляючи монстрів і оглядаючи місцевість, нарешті зупинився в більш-менш уцілілій частині.
Простір, вкритий білим попелом, що огортав усе довкола, викликав у нього дивне, гнітюче відчуття – він більше не хотів це бачити. Спершись на стіну, Сайон коротко видихнув. Він не міг стримати роздратування, що наростало всередині.
‘Чонбін сам знайде дорогу, чорт забирай…’
Все було не так, як хотілося. Через звичайну непритомність Чонбін відніс його до Нам Уджіна, а після цього Сайон не міг зайнятися нічим иншим, окрім як тягатися по ерозійних підземеллях.
‘Я не хотів бути комусь винен…’
Нам Уджін, одержимий дослідженням походження світу, не зупинявся, щойно отримував бодай натяк на щось нове. Він навіть залучив членів гільдії Севон, але туди, куди вони не могли потрапити, доводилося йти Чонбіну чи Сайону. Таким був їхній контракт. Йому треба було якнайшвидше закінчити справу й повернутися назад.
Щойно Сайон тривожно стиснув кулак, як відчув стрімке наближення різкого, нестримного потоку енергії. Обережно він підійшов до отвору, що вів назовні.
Сайон різко розширив очі. Серед білого попелу, що кружляло в повітрі, нагадуючи сніг, щось сіре мчало прямо на нього. Не може бути… Навіть подумки заперечивши, він не міг упоратися з шаленим биттям серця.
Але чому він тут? Це ж підземелля.
У голові збентежено вирували запитання.
Проте Сайон усе ж вимовив його ім’я:
— …Ча Ийдже.
— Лі Сайоне!
Голос відгукнувся, пронизавши його вуха, наче удар блискавки. Сайон лише застиг й мовчки дивився, як Ийдже, розкидаючи білий попіл, стрімко наближався.
— Ти…
— Ти цілий?
— Ах…
— Все добре. Це я.
Прориваючись крізь руїни, Ийдже раптом кинув жердину на землю. Його міцна рука схопила Сайона за щоку, повертаючи голову то в один, то в инший бік. Сайон навіть не подумав відсторонитися, лише нерухомо дивився на його обличчя.
Задиханий, блідий, наче смерть, з очима, що світилися, мов океан. Він не міг відвести погляду від цих блакитних очей. Думки накочувалися хвилями, розбиваючись об його свідомість.
‘Чому ти тут?’
‘Як сюди потрапив?’
‘Ти взагалі розумієш, що це за місце?’
‘Яке ти маєш право питати, чи в порядку я?’
Але…
— Ти, дідько… Якого біса ти пхаєшся в підземелля, якщо нещодавно був непритомним? Ти що, з глузду з’їхав?
Долоня, що обхопила його обличчя, була такою теплою. А голос, що питав, чи з ним усе гаразд, такий… знайомий.
Це тепло долоні на його обличчі, цей знайомий голос, що говорив до нього, викликали тремтіння… Він не міг не тремтіти. Слова раз по раз підступали до горла, але жодне не злітало з язика. Його немов кидало в розпечене полум’я, тіло палало. Губи ворухнулися беззвучно – він хотів сказати стільки всього, але так і не зміг щось сформулювати.
І все ж, серед усього цього хаосу думок, що були так довго поховані, виринула одна чітка емоція.
Радість.
Він знайшов його.
Сайон розтулив губи, щоб заговорити. Та в цю ж мить тверда рука накрила частину його обличчя. Його очі широко розплющились від несподіванки.
Але той, кого він шукав, навіть не дивився на нього. Його пронизливий погляд був спрямований назовні, на руїни.
— …Тихо.
Він…
— …
— Все добре. Просто мовчи.
Туп. Туп. Туп.
Величезні кроки заповнили руїни.
