— Ах, ось як…
Бе Вону збирався щось сказати, але помітив Кан Джісу поруч з Ийдже й міцно стиснув губи.
“— Перед пробудженням…”
Ийдже дивився на Сайона, що лежав в його руках. Щойно з нього зняли ланцюги, його нерівне дихання почало поступово вирівнюватися. Бліде обличчя також потроху набувало кольору.
Нарешті, задушливе відчуття, ніби йому стискають горло, послабшало. Ийдже трохи схилив голову й мовчки вирівняв дихання.
— Зараз найважливіше перевірити стан Лі Сайона, тож я навідаюся до гільдії Падо, й до нього пізніше, щоб офіційно перепросити.
Чонбін витягнув з інвентаря пляшечку з фіолетовим вмістом й відкрив кришку. Ийдже одразу підтримав голову Сайона, злегка відкинувши її назад. Чонбін кивнув і налив рідину йому до рота, після чого запитав:
— Я ще не встиг повністю оцінити ситуацію в залі після повернення з иншої справи. Можете пояснити, що тут сталося?
— Аукціон щойно завершився, і… мисливці влаштували бійку через великий спис. Ось чому тут такий безлад… Що ще варто сказати?
Вону незручно зиркнув убік, і Кан Джісу втрутилася:
— Спис дістався лідеру гільдії!
— Це варто було згадувати?
— Лідер гільдії зараз непритомний, і якщо ми нічого не скажемо, він може не отримати його.
— …Зрозумів. Поки цього достатньо. Дякую.
Чи то завдяки зняттю обмеження, чи то через дію ліків Чонбіна, стан Лі Сайона швидко покращився. Здавалося, що той просто задрімав.
Щойно стан Сайона стабілізувався, Чонбін швидко окинув поглядом залу й почав роздавати накази.
Спершу Хон Єсон мав ще трохи насолодитися світом, перш ніж узятися до роботи, але з міркувань його ж безпеки урядовці вирішили негайно відправити його в гори.
Намагаючись ухилитися від рук, що тягнулися до нього, Єсон спритно зіскочив із платформи.
— Хто ухвалив це рішення?!
— Це наказ директорки.
— Зачекайте, зачекайте! Я ще не завершив угоду…
Його розгублений погляд пробігався залом, аж поки не зупинився на Ийдже. Він уже збирався гукнути його, як раптом…
— Угх!
— Співпрацюйте, Майстре!
— Що за… Відпустіть мене!
Охоронці рвонули вперед. Враховуючи, що Єсон уже влаштовував втечу, розсипавши порошок, цього разу вони діяли блискавично та злагоджено – вмить замотали його в ковдру. Згорнутий, наче рулет у жовту клітинку, він щосили пручався.
— А-а! Зачекайте! Серйозно! Я не зможу без цього працювати! Дайте хоч хвилинку!
— Відправляйте його.
— Так.
Після того, як Єсон, залитий сльозами, зник, Гільдія HB подбала про суперхом'яків, що знепритомніли від бою. Ганібі, бурмочучи собі під ніс, переносила мисливців, яких сама ж і нокаутувала, а Чонбін низько вклонився Меттью.
— Дякую за твою допомогу.
— Та годі вже, ти й так завжди багато працюєш. Ось, тримай.
Меттью простягнув йому теплу гомілку кальмара, а сам разом із Ганібі рушив до непритомних мисливців. Чонбін низько вклонився Бе Вону, який незграбно стояв осторонь.
— Мені справді шкода. Уся ця ситуація – моя провина. Я візьму на себе відповідальність.
Вону ніяково почухав потилицю.
— Ну, що сталося, те сталося. Це ж було не навмисно, так? Буде достатньо, якщо ви якось відвідаєте Падо. Ти зараз у гільдію Севон прямуєш?
— Так. Нам Уджін найкраще знає про стан Сайона.
— Будь ласка, подбай про нього.
— Звісно.
Коли Чонбін пішов разом із Сайоном, у залі залишилися лише Вону, Джісу та Ийдже.
Джісу, схрестивши руки на грудях, невдоволено пробурчала:
— …І ми отак просто спустимо це з рук? Глава гільдії знепритомнів! Нам ледь голови не знесло!
— Досить. Це був нещасний випадок. Лі Сайон сам подбає про компенсацію від відповідальних осіб. Ходімо.
— Гаразд.
Коли вони попрямували до виходу, Вону раптово зупинився, широко розплющив очі й обернувся.
— А ти чого не йдеш, секретарю?
— …Перепрошую? Я?
Ийдже, який досі стояв на місці, здивовано підвів голову. Вону широко всміхнувся, вказавши великим пальцем на двері – то була та сама усмішка, яку він не раз демонстрував у закладі з супом від похмілля.
— Ходімо разом! Ми ж на машині. Підкинемо тебе до гільдії.
— Ні, я… все гаразд…
— Гей.
Джісу вже непомітно підійшла до нього ззаду й легенько підштовхнула його в спину. Зрештою, ноги самі рушили вперед. Вону швидко обійняв його за плечі, притягнувши ближче.
— Ну ж бо, ходімо!
Дещо згодом, у машині.
Поки вони виїжджали з конференц-центру на знайому дорогу, в салоні панувала тиша. А потім на скло почали падати краплі дощу. Вону клацнув язиком.
— Ех, дощ пішов.
І тут секретар, який досі мовчки сидів на задньому сидінні, нарешті озвався.
— Вибачте, можна я тут вийду?
— Заступнику лідера, у вас є парасолька? У секретаря, мабуть, немає. Позичте йому свою.
— Ні, справді, не потрібно…
— Та нащо мокнути, якщо є парасолька? Ось, бери!
Вону рішуче всунув йому в руки чорну парасольку. Застаний зненацька, секретар нерішуче прийняв її, а тоді схилив голову.
— …Дякую.
— Бережи себе. Сьогодні ти добре попрацював із Сайоном.
З тихим клацанням двері зачинилися, і секретар, розкривши чорну парасольку, вийшов під дощ. Пройшовши кілька кроків, він на мить озирнувся. Крізь опущене вікно Вону й Джісу одночасно помахали йому рукою.
Шурх – Дощ посилився.
Навіть коли фігура секретаря сховалась за рогом, Вону не поспішав рушати з місця. Він спирався на кермо, гортаючи щось у телефоні. Джісу, похрумкуючи закуску, зрештою порушила тишу.
— Слухайте, заступнику.
— Ага?
— Хто це взагалі був?
— …
Фігура в костюмі вже безслідно розчинилася в дощу. Джісу витягнула шию, вдивляючись у темний провулок, і пробурмотіла.
— Я нічого не казала, бо ані лідер гільдії, ані ти не згадували про це. Але я ніколи не бачила цього чоловіка ні серед секретарів, ні в гільдії. Хіба не варто його покликати назад?
— Джісу.
— Так.
Вону урочисто простягнув руку. Вона без зайвих питань поклала йому в долоню закуску, і він неквапливо підніс її до рота.
— У Сайона завжди є причина для всього, що він робить.
— …
— …Напевно.
Джісу скептично глянула на нього, але Вону нарешті завів авто, і склоочисники почали ритмічно змітати дощові краплі зі скла.
— Якби його треба було затримати, Сайон сказав би нам. Але він цього не зробив.
— Може, просто був не в собі?
— Ні. Не недооцінюй цього хлопця. Він, мабуть, навіть втрату свідомости розрахував за графіком.
І справді, якщо це був Сайон, то все сходилося. Навіть падаючи непритомним, він продовжував віддавати накази. Инколи здавалося, що він не стільки хворий, скільки просто вдає. Джісу обережно запитала:
— Але лідер гільдії справді нездужає?
— Так, це правда.
— Він і до пробудження був у поганому стані?
— Ну… Я таке чув.
Вону невиразно відповів, жестикуючи однією рукою.
— Насправді я й сам не знаю, хто цей секретар. Може, новенький у команді бойової підтримки… або це була якась спільна операція з иншою гільдією.
— Гаразд, гаразд. Тобто не варто надто цікавитися, зрозуміла.
— Ні, справді, я не знаю.
Джісу байдуже знизала плечима, й увімкнула радіо. З динаміків одразу залунала знайома рекламна мелодія: «Складай національний іспит із HunterOne, складай іспит мисливця з HunterOne…»
Слухаючи цей набридливий мотив, вона тихо промовила:
— Ну, він не здався поганою людиною.
— Га? Чому?
— Ти що, не бачив, заступнику?
— Що саме?
— …Забудь.
Джісу ледь чутно зітхнула й притулилася головою до вікна. Вону щось бурмотів, але після всіх цих біганин на виставці їй було надто ліньки відповідати. Тим більше він і сам не все їй розповідав, тож і вона мала право мовчати.
Руки секретаря, які тримали Сайона, були напружені, вени виступили, а пальці аж побіліли. Він не зводив очей з Сайона, аж доки вони не пішли із Чонбіном. Джісу була впевнена, що навіть під протигазом його обличчя було блідим. Можливо, навіть блідішим за Сайона. Вона міцніше стиснула губи.
‘Він хвилювався більше, ніж я.’
— Як щодо вечері?
— Ресторан із супом від похмілля сьогодні зачинений.
— …Ах, точно.
— До речі, заступнику, може, вже досить їсти цей суп? Він скоро в тебе замість крови по венах потече.
— Ти просто не розумієш справжнього смаку похмільного супу…
Їхня розмова поступово розчинилася в шумі дощу.
***
Наприкінці цього виснажливого дня Ийдже нарешті залишився сам. Вітер був незвично холодним.
Зайшовши в безлюдний провулок, він стягнув задушливий протигаз. Чисті, акуратні черевики, що, здавалося, були тут не на своєму місці серед брудної землі, усіяної розмоклими листівками та візитівками, привернули його увагу. Він легенько вдарив ногою об землю, розкидаючи бризки води.
Блукаючи провулками, де навряд чи можна було когось зустріти, він нарешті побачив у далечині сяючий червоний напис. Ресторан хеджан-ґуку. Те місце, куди йому потрібно повернутися. Ийдже закрив парасольку й неквапливо рушив до ресторану.
Зупинившись перед входом, він підвів очі, і одразу помітив папірець, який залишив раніше. Той промок від дощу, а чорнило розпливлося, проте було очевидно: на ньому з’явилося багато написів.
Ийдже примружився в намаганнях розібрати розмиті слова. Останнього разу там була лише одна відповідь. Тепер же весь вільний простір заповнили різні повідомлення.
[Зачинено у день виставки майстра.]
[Причина: відвожу бабусю до лікарні.]
⤷ Нехай бабуся швидше одужує!!
⤷ А я то думав, чому сьогодні зачинено. Сподіваюся, все добре?
⤷ Якщо потрібна допомога з рахунками за лікарню, скажіть…
⤷ Тримайте цей заклад відчиненим якнайдовше! Будь ласка.
⤷ Не забувайте й про здоров’я помічника!
⤷ Завтра працюєте?
Саме тоді в кишені завібрував телефон. Короткий сигнал означав, що прийшло повідомлення від Пак Хаин. Ийдже повільно дістав телефон і поглянув на екран.
Сайон: Зі мною все гаразд
Ийдже глибоко вдихнув. Вологе повітря наповнило легені. Він сперся лобом об скло й заплющив очі. Десь у далечині дощ тихо розбивався об землю. Напруга, що здавалася нерозв’язним вузлом, поступово розплуталася.
За мить він повільно розплющив очі – у них з’явився рішучий блиск.
