Ча Ийдже виглядав напрочуд спокійним, як для того, хто опинився в центрі уваги. Якби не важка вага Сайона, яка безжально спиралася на нього, не зважаючи на його власну масу.
Гуп! Гуп!
— Сайоне, це точно правильно?
— А, лідере гільдії! Просто потерпіть до кінця аукціону!
— Це справді необхідно?
— Так. Тільки блокуйте, не контратакуйте… Нам потрібен привід.
Брязк! Брязь!
Леза, що мчали до Сайона, наштовхувалися на величезну стіну й зі дзвоном впали додолу. Тож загалом, поза цим хаосом все відносно спокійно.
Сайон відповідав ліниво, не розплющуючи очей, а Вону лише фиркнув і змінив свою позицію. Відтоді, як Сайон зробив ледь помітний жест, він стояв перед диваном, відбиваючи всі удари.
— Лідере гільдії! Можна кричати?
— Так.
— Гаразд.
Кан Джісу, рудоволоса жінка, яку Ийдже кілька разів бачив у ресторані з супом від похмілля, глибоко вдихнула, підняла табличку з номером 7 і загорлала справжнім лев'ячим ревом:
— СІМ СТАВКА—!
Здалося, що від її голосу здригнулася вся будівля. Двоє мисливців, які тільки-но гамселили один одного, схопилися за вуха й звалилися на підлогу. Ийдже навіть помітив, як затремтіли таблички на столах.
Аукціонер, який затулив вуха руками, нарешті отямився й знову схопився за мікрофон:
— Т-так… номер сім!
Аукціон мав би бути місцем, де той, хто запропонує найвищу ставку, отримує лот. Вони навіть підготували таблички для торгів… Тоді чому ж ці суперхом'яки використовували їх, щоб гамселити людей? Замість того, щоб підіймати ставки, мисливці фізично зменшували кількість конкурентів.
І Ийдже це бачив. За широкою спиною Вону, Ганібі підскочила, мов метелик, і з розмаху врізала одному з мисливців по голові табличкою. Ляп! Пролунав дзвінкий звук, і табличка тріснула навпіл. Ганібі тихо вилаялася й відшвирнула уламки.
— Меттью! У тебе є запасна?
— Ні.
Глибокий, наче відлуння з печери, голос відповів їй. Ийдже глянув ліворуч. У цьому хаосі було ще одне тихе місце, окрім того, де знаходились він і Сайон. Це був куточок, де сиділи Ганібі та кремезний чоловік.
Попри те, що Ганібі відлупцьовувала мисливців, чоловік спокійно залишався на місці.
Тоді Меттью повернув голову. Його погляд упав не на самого Ийдже, а на Сайона, який, заплющивши очі, спирався на плече Ийдже. Попри ведмежу статуру, чоловік у сірому костюмі та окулярах у срібній оправі мав доволі інтелектуальний вигляд.
— Лі Сайон-нім, вам не здається, що ви маєте взяти ситуацію під контроль?
Сайон, не розплющивши очей, лише ліниво схрестив ноги та, не підвівши голови з плеча Ийдже, мляво відповів:
— А що я такого зробив, що потребує контролю?
— Ви ж зачепили їхню гордість.
— Хіба це не їхня провина, що їм бракує терпіння? Я не винен у тому, що вони не пройшли нормальне навчання з самоконтролю.
Хоч тіло його боліло, язик – аж ніяк, і Сайон негайно почав говорити саркастично, ніби тільки й чекав слушної нагоди.
Ийдже, затиснутий між другою та третьою найсильнішими фігурами в цій боротьбі за владу, мріяв лише про одне – втекти в тихе місце. Якби ж вони могли обговорювати свої справи без нього…
— …
Меттью не поспішав підіймати кулак чи відповідати агресією. Він просто мовчки слухав. Сайон цокнув язиком, зітхнув і додав:
— Краще займися Ганібі… Тобі ж знадобиться виправдання, коли прийде Чонбін.
— …Зрозумів. Дякую за пораду.
Меттью чемно кивнув. Він справді сприйняв це як пораду, а не як провокацію?
‘Цей чоловік святий чи що…’
Поки Ийдже був ошелешений, Меттью почав діставати щось зі свого інвентаря. Ийдже краєм ока стежив за його рухами. Чи це раптовий сплеск гніву? Та його хвилювання виявилося марним, бо те, що Меттью витягнув, було…
«Смак ностальгії! Кукурудзяні снеки».
Довга жовта упаковка кукурудзяних снеків.
Попри зацікавлені погляди, спрямовані на нього, Меттью спокійно відкрив упаковку, підняв вказівний палець правої руки – і на кінчику спалахнув маленький вогник.
Та найвражаюче сталося потім – він почав обсмажувати кукурудзяні снеки пальцем! Полум’я було під ідеальним контролем.
Відчувши апетитний аромат, Сайон пробурмотів:
— Цей виродок знову щось смажить…
— …Він часто смажить кукурудзяні снеки?
— Ну…
Сайон мляво промовив хриплим голосом:
— Коли лідери гільдії збираються, він инколи смажить для них кальмара з маслом.
‘Він що, місцевий постачальник закусок?’
Поки Ийдже розгублено намагався усвідомити цю інформацію, щось тепле й золотаво-коричневе несподівано з’явилося збоку.
Меттью простягав дві обсмажені кукурудзи.
— Будь ласка, пригощайтеся. Вийшло як слід.
— …
— Беріть.
Ийдже, відреагувавши як зразковий секретар, чемно прийняв снеки обома руками. Злегка вклонився на знак подяки, і Меттью теж кивнув у відповідь, перш ніж узятися смажити нову порцію.
Шум у залі трохи вщух, і Ганібі, відкинувши назад волосся, повернулася на своє місце.
— Ах, ці слабаки не дають спокою… Га? Що це?
— Їж.
— Та ну, я ж думала, ти нічого не взяв! Дякую.
Яскраво усміхнувшись, Ганібі відкусила шматочок кукурудзи й вмостилася на дивані, схрестивши ноги.
Коли стіна, що утворював Вону, опустилася, стало видно напівзруйновану залу. Більшість тих самих “суперхом'яків”, що розмахували зброєю, тепер валялися на підлозі.
— Отже… раз усі конкуренти вибули з гри…
Пробурмотівши це, Сайон розпрямив своє розслаблене тіло й сів рівно. Недбало махнув рукою в бік Кан Джісу, яка все ще тримала табличку.
— Кан Джісу.
— Так, лідере гільдії.
— Збери всі таблички з столів і зламай їх…
— Добре.
Кан Джісу зникла, мов подих вітру. Сайон зі зв’язаними руками, підняв зі столу табличку з номером два і кинув погляд на аукціоніста.
— Ви казали, щоб брати участь, потрібні таблички?
— Ах, так! Все правильно.
— …
Його фіалкові очі оглянули залу.
Хрусь! Хрусь!
Десь у віддаленому куточку регулярно долинали звуки ламаних табличок – Кан Джісу сумлінно виконувала завдання.
Сайон підняв свою табличку на рівень голови й задоволено всміхнувся.
— Гм… Схоже, брати участь можу тільки я.
— Що?! Гей! Хто сказав, що тобі дозволено!
— Ганібі, я ще й зефір посмажив.
— Мм! Мф!
— Що? Ще й кальмара з маслом хочеш? Добре, зрозумів.
Поки Ганібі намагалася щось жестикулювати, Меттью пхав їй до рота обсмажені ласощі.
Аукціоніст, геть розгублений, повернувся до Єсона в пошуках підтримки… але той уже подумки здався.
Замість відповіді Хон Єсон просто вихопив аукціонний молоток і голосно вигукнув:
— Отже, вирішено! Лі Сайон виграв у аукціоні. Нумо швидше закінчимо!
Бах! Бах! Бах!
Звук молотка заповнив залу. Сайон повільно кліпнув і, протяжно зітхнув, знову схилив голову на плече Ийдже, шепочучи йому на вухо:
— Тоді… Хьоне.
— Так?
— Передай Чонбіну лише одне.
— …
— Скажи йому, що цей борг я стягну вдвічі.
Голос його затих у ледве чутному шепоті, а тіло раптово похитнулося вперед. Табличка, яку він стискав у руці, впала на підлогу. Ийдже рефлекторно підхопив його тіло, Сайон був холодний, немов крижана скеля.
В голові спалахнуло єдине слово. Оточуючі голоси віддалилися, стали приглушеними.
‘Чому?’
Че не просто він почувався зле… Хіба зв’язування його сили могло так сильно виснажити тіло? Невже стан був настільки критичним, що він ось так знепритомнів? Кого викликати? Куди бігти?..
Думки плуталися, серце калатало в грудях. З пересохлими губами Ийдже гукнув:
— Сайоне…
— …
— Гей, Лі Сайоне.
Пульс ніби слабшав. Дихання теж ставало ледь відчутним.
Ні, цього не може бути.
Руки, що тримали Сайона, тремтіли. Ийдже швидко озирнувся, і в цей момент перед ним з’явилася масивна фігура.
Бе Вону, очевидно, розгублений, швидко збудував навколо них стіну. Окинувши поглядом укриття, він запитав:
— Секретарю, що з ним? Що відбувається?
Ийдже відкрив рота, щоб відповісти, але навмисне сильно прикусив щоку. Різкий біль і металічний присмак крови повернули його до тями. На щастя, голос прозвучав рівно.
— Не знаю. Йому було погано ще відтоді, як його зв'язали, але зараз він раптом… знепритомнів.
— Якого біса? Раніше ж йому ніколи не було настільки зле… Я теж був зв’язаний, але це… Джісу! Шукай Чонбіна!
— Чорт… Де, до біса, цей Чонбін!? Я вже йду!
Джісу спритно прослизнула крізь вузький прохід у стіні. Тим часом Вону витягнув з інвентаря всі можливі зілля, розклав їх у ряд, і в розпачі тримався за голову.
Скільки часу минуло? Холодний піт стікав по шиї Ийдже, коли раптом від стіни долинуло ритмічне стукотіння. Одна її частина відчинилася, і Джісу, важко дихаючи, втягнула усередину Чонбіна.
— Кан Джісу, можете пояснити, чому зал у такому стані?
— Чонбін!
— …Лі Сайон-нім? Що, чорт забирай…
Обличчя Чонбіна змінилося миттєво. Він опустився на коліна перед Сайоном, вдивляючись у його стан. У повітрі повисла гнітюча тиша. Глибоко зітхнувши, він нарешті заговорив:
— Вибачте. Я недооцінив ситуацію. Не думав, що минуло так багато часу.
Його руки, трохи тремтячи від поспіху, стягнули ланцюг із зап’ясть. Ослаблі кінцівки безвольно впали. Поруч Вону, також на колінах, занепокоєно пробурмотів:
— Сайон ще ніколи не був у такому стані. Що відбувається?
— Гм…
Чонбін на мить завагався. Після митті роздумів він набув рішучого вигляду. Голос його звучав спокійно:
— Ви знаєте, що мої ланцюги можуть стримувати джерело сили пробудженого. Це – офіційна версія, та насправді…
Ийдже, тримаючи холодну руку Сайона, підвів голову, почувши наступні слова Чонбіна:
— Насправді вони повертають тіло пробудженого до стану, в якому воно було перед його пробудженням. Вони тимчасово фіксують цей стан, відмотавши час…
У ту ж мить у пам’яти Ийдже знову пролунав голос, що не належав нікому в кімнаті – голос Нам Уджіна:
“— Посеред чорних руїн він сидів один, у широкому лікарняному одязі…”
“— …Повертають тіло до стану звичайної людини, якою він був перед пробудженням.”
