— Хто такий J?
— Гмм~
Протягуючи звук, Ґю-Ґю всміхнувся й розгойдувався вперед-назад.
— А що, як я не хочу казати?
— Доведеться.
Коли Чонбін міцно стиснув кулак, чорний ланцюг, що сковував верхню частину тіла Ґю-Ґю, натягнувся ще сильніше. Инший ланцюг петлею звився навколо його шиї. Ґю-Ґю знизав плечима й важко зітхнув.
— Гаразд, гаразд. Але! Спочатку відповіси на одне запитання. Тоді я скажу тобі одразу.
— Я вирішу, коли почую.
— Ох~ нічого особливого…
Ґю-Ґю повільно повернув закляклу шию.
— Навіщо ти шукаєш J?
— Такий наказ верхівки.
Чонбін коротко відповів і кивком наказав говорити. Ґю-Ґю скривився.
— А тепер подумай без наказів. Чи справді нам потрібно його шукати?
Лампа на стелі невпевнено хитнулася. Чонбін холодно відповів, поглянувши на Ґю-Ґю, який все ще усміхався.
— Який сенс у твоїх словах? Кажи прямо.
— Це ж смішно, хіба ні?
Ґю-Ґю дмухнув на свій чуб, відкидаючи розпатлане біло-жовте волосся, під яким блиснули карі очі.
— Чи справді нам варто так старатися, щоб знайти J, немов полюючи на щура?
— …
— Візьмемо, наприклад, Хам Сокджон. Вона навіть не змогла завадити мені покинути країну, й отримала догану від начальства… А тепер вона довірила пошуки J комусь на кшталт мене? Це взагалі має сенс?
Пак Ґюмін. П’ятий пробуджений S-класу в Південній Кореї. На відміну від инших, які обрали залишитися в країні, він заявив, що стане вільним мисливцем і мандруватиме світом. Звісно, країна перевернулася догори дриґом, а Хам Сокджон щодня намагалася переконати його змінити рішення.
Перед мовчазним Чонбіном, Ґю-Ґю говорив безупинно, ніби від початку не чекав відповіді.
— Також смішно, що ми шукаємо J через апокаліпсис, про який ми нічого не знаємо. Не знаємо коли, де та як він станеться. Хіба ми не можемо зупинити його без J?
— …
— Навіщо? Щоб знову кинути в розлом того, хто ледве вибрався звідти?
Ґю-Ґю всміхнувся, а його голос ряснів сарказмом. Чонбін не знав, що сказати. Слова Ґюміна були гострими настільки...
— Гм? Ви ж з одного покоління. Перший S-клас і другий. Хіба ви не добре знайомі між собою?
— …
…що змогли пробудити глибоко поховані спогади в його серці.
***
Дев’ять років тому.
Чонбін глибоко вдихнув, стоячи перед дзеркалом. Його акуратно підстрижене волосся, бездоганна форма поліцейської академії – усе мало виглядати ідеально. Він кілька разів перевірив, чи немає складок на одязі, коли двері ванної кімнати раптово відчинилися, і до приміщення просунулася голова чоловіка середніх років із загостреними, тигровими рисами.
— Чонбін, готовий?
— Так, сер!
— Добре бути таким пунктуальним.
Чоловік щиро засміявся. Це був Сон Джохон, відомий мисливець рангу А.
Чонбін шанобливо кивнув, і Сон Джохон ширше відчинив двері, запросивши слідувати за ним.
— Ходімо. Він зайнята людина, не змушуймо його чекати.
— Так, сер!
— Пам’ятаєш, що я тобі казав? Не дивися занадто довго й не став зайвих питань.
— Так, пам’ятаю.
— Добре, добре. З ним не так вже й складно спілкуватись.
У його голосі промайнуло легке напруження, але Чонбін не подав вигляду й мовчки рушив слідом. Пройшовши довгим коридором, вони зупинилися перед дверима.
— Ми на місці.
Коли Сон Джохон відчинив двері, перед ними відкрився вид на простору конференц-залу. Посеред овального столу сутуло сидів юнак і перегортав якийсь товстий файл. Його обличчя повністю закривала маска, а чорний бойовий костюм місцями був забризканий засохлою кров’ю.
Не потрібно було пояснень. Це був J – національний герой.
J не відірвався від читання, наче зовсім не цікавився тим, хто зайшов. Чонбін випростався й віддав честь, а Сон Джохон вклонився з легкою усмішкою.
— J-нім! Це Чонбін, щойно пробуджений S-клас. Прошу, представся.
— Гм?
Тільки тоді J повернув голову до Чонбіна. Здавалося, їхні погляди зустрілися крізь маску.
J відклав файл, який читав, і невимушено запитав:
— О… Скільки тобі років?
— Двадцять один.
— Виглядаєш молодшим, ніж я думав.
Його голос був дивно змінений, ніби спеціально оброблений, щоб неможливо було визначити ані вік, ані стать, ані настрій. Чонбін мимоволі почав уважніше його вивчати.
На телебаченні та радіо J був надійним національним героєм. Але в реальному житті, стоячи перед ним…
‘Чи можна взагалі називати його юнаком?’
Чонбін завжди відзначався спостережливістю. Йому здавалося, що J був далеким від дорослого. Він скоріше нагадував старшокласника, який тільки-но переступив поріг юности.
Поки він розмірковував, J наблизився до нього. Їхні погляди зустрілися під трохи нижчим кутом, і раптом той простягнув руку.
— Привіт, я J.
— Ах, я Чонбін. Приємно познайомитися.
Захоплений спостереженнями, Чонбін не одразу відповів, аж поки Сон Джохон легенько не підштовхнув його. Він поспішно потиснув простягнуту руку. Вона була кістлявою, але водночас міцною і теплою. Після кількох потисків J весело запитав:
— Яка в тебе здібність?
Чонбін кинув погляд на Сон Джохона, який ледь помітно кивнув. Тоді він щиро відповів:
— Обмеження. Я можу підкорювати супротивників.
— Монстрів?
— Пробуджених.
— Вау, чудово. Зараз так багато пробуджених злочинців, ще той головний біль.
— Точно. Ха-ха, ідеальний час для пробудження.
Джохон поплескав Чонбіна по спині й підштовхнув уперед.
J, здавалося, про щось розмірковував.
— Гаразд. Нам час іти. Дякую за вашу увагу.
J помахав рукою, розвернувся до вікна й вистрибнув. Холодний вітер увірвався в кімнату. Джохон подивився на Чонбіна, який не відривав погляду від вікна, і знову поплескав його по спині.
— Гей, не надто захоплюйся.
— Перепрошую?
— Не надто захоплюйся J.
Помітивши здивування на обличчі Чонбіна, Джохон знизав плечима.
— Зараз нам потрібен герой. Дізнаєшся про нього забагато – все лише ускладниться. Тому просто попереджаю, тримайся дистанції. Але й ворогом собі його не роби.
Чонбін не зміг приховати розгублености. Джохон цокнув язиком і з бурмотінням покинув конференц-зал.
— Вибору немає. Поки все не владнається, сильні мусять жертвувати собою. Країна в такому стані…
Чонбін поглянув на файл, що залишився на столі. Він лежав розгорнутим, відкривши свій вміст.
[Болотяна жаба: Важливо не дозволяти їй блювати. ★★★ Спершу варто атакувати голову та рот.]
[Червохвостий дракон: Якщо він приєднається до своєї зграї – у вас будуть проблеми! Проткніть йому горло, щоб він не зміг покликати своїх товаришів.]
J переглядав список монстрів та способи боротьби з ними, написані твердим, чітким почерком. Раптом Чонбін відчув тиск у грудях. Він зрозумів: якщо продовжить читати, може почати сумніватися в тому, в чому не слід. Він мовчки розвернувся та послідував за Джохоном.
***
Чонбін пильно дивився на Ґю-Ґю. Лампа, що досі розгойдувалася, нарешті замерла.
— Ми повинні знайти його, навіть якщо це не наказ.
— Навіщо?
Він згадав ту постать, що завжди першою стрибала в розломи. Фігуру, яка щоразу йшла у бій на самоті. Самого себе – молодшого, який відвернувся від неї. Дивний неспокій, якого він тоді не розумів, усе ще був занадто яскравим у пам’яти. Він не міг припуститися тієї самої помилки, не після всіх цих років.
— Щоб захистити його.
Чонбін різко вдарив по металевому столу й підвівся, пильно дивлячись на Ґю-Ґю.
— Тож відповідай. Хто такий J?
— Ну… не знаю.
Хоча Чонбін занурився у свої спогади, аби знайти відповідь, почув він лише ледачу, байдужу відмову. Він насупився й підняв вказівний палець. Чорні ланцюги ще сильніше стиснули шию Ґю-Ґю.
— Ти справді нетерплячий. Хвіст у мене є! …Але він відрізаний*.
*Метафора означає частковий успіх або незавершеність – коли щось майже досягнуто, але бракує важливої частини.
Ґю-Ґю швидко додав:
— Подивися на Лі Сайона.
— Навіщо?
— Я добряче покопався і звузив список можливих кандидатів J… Але всі сліди обриваються на Лі Сайоні та гільдії Падо. Той хлопець розкидається хибною інформацією, і це дратує до божевілля.
Почувши це, Чонбін раптом згадав один момент. Того дня, коли оновлювалися рейтинги, Сайон стояв перед меморіалом, дивлячись на ім’я J. Він стверджував, що все, що вийде із розлому в західному морі, належить йому.
Чонбін з підозрою дивився на Ґю-Ґю, який щось наспівував.
— До речі… Чому ти раптом такий поступливий?
— Га? Ну, ти здаєшся союзником J.
Ланцюг на його шиї повільно сповз, повернувшись до зап’ястя Чонбіна. Отже, Ґю-Ґю пробудився вже після зникнення J. Чонбін спитав із цікавістю:
— Тебе щось пов'язує із J?
— А, нічого особливого.
Ґю-Ґю усміхнувся.
— Якось він убив монстра, що збирався знищити нашу церкву.
— …
— Ну, а я ж відплачую за добрі справи~
Ґю-Ґю заплющив очі й знову почав наспівувати. Це була мелодія, якої Чонбін ніколи раніше не чув:
Моменти, через які я пройшов, були не просто звичайними, а благодатними…
Тим часом заповнений мисливцями зал без Чонбіна скидався на восьмитонну вантажівку зі зламаним кермом.
— Номер 7! Номер 10! Номер 2! Номер 7! Номер 11!
Можливо, навіть без гальм. Таблички підіймалися невпинно, а ставки злітали до небес.
— Гей, не перебивай ставку на зброю, яку я поставив! Ти що, табличку не опустиш?
— Хах~ А що такого?
— Я відрізав телефонні лінії, щоб іноземці не могли торгуватися.
— Хороша робота. Убий їх!
Посеред цього полю бою, де суперхом’яки кидалися один на одного зі зброєю, Ийдже ненароком підкинув газовий балон у вогонь,
— …Це весело, – пробурмотів, трусячи ногами, які слугували опорою для Сайона, розпластаного, наче мокра ганчірка.
‘Де ж тебе носить, Чонбіне, коли ти так потрібен…’
Він сумував за ним більше за всіх.
