Переклад непрофесіональний, можуть бути помилки, тому, якщо помічаєте – пишіть.Всі новини з перекладом можна глянути у тг каналі: Silarobdh
——————————————
— Отже, я розпочну доповідь.
Мінґі почав говорити впевнено, жодного разу не заглянувши у свої нотатки.
— Перш за все, дослідницька група повторно проаналізувала всі дані, отримані з пристроїв вимірювання, розташованих уздовж узбережжя, де виник розлом західного моря. Більшість показників залишалися стабільними, без значних змін, не виявлено жодних аномалій. Графік не зафіксував жодного різкого стрибка в момент відкриття розлому, що є доволі незвичним.
Настала коротка пауза.
— Однак приблизно шість місяців тому був один день, коли виміряні показники виявилися аномально низькими.
— Низькими?
Екран змінився графіком із записаними показниками. Серед рівномірних стовпчиків один вирізнявся своєю суттєво низькою висотою.
— Так. Загальновідомо, що високі показники зазвичай свідчать про підвищену ймовірність утворення розлому. Але цей випадок вперше продемонстрував зовсім іншу картину – низькі значення, що не відповідають нашим попереднім уявленням. Ми навіть звернулися за консультацією до розробника пристрою, але так і не отримали жодної корисної відповіді.
— Тобто подібне явище спостерігається вперше?
— Правильно.
Наступний слайд містив фотографію J у чорній масці. Це було єдине офіційне фото з минулого, і воно значно відрізнялося від розмитих кадрів, які потрапили у відеоматеріали. Сайон не відразу перелистнув сторінку, а на мить затримався, повільно провівши пальцем по зображенню маски, ніби намагаючись відчути щось невидиме за нею. Потім він швидким рухом продовжив перегортати звіт Мінґі.
Розлом західного моря не відкрився знову. Дослідницька група не досягла жодного прогресу в спробах повторно розкрити раніше закриті розломи. Жодного підтвердженого місця перебування пробудженого, якого підозрюють у причетності до J.
Довгиі і детальні звіти зводилися до одного – глухий кут.
Рука Сайона, що перегортала слайди, напружилася.
На екрані з'явилося нове повідомлення:
[Підтверджено формування групи з пошуку J у бюро управління пробудженими.]
Сайон пробурмотів, майже не рухаючи губами:
— Група пошуку від бюро управління пробудженими... Подейкують, що керувати нею буде Ґю-Ґю
— Ах, так, це правда.
Мінґі коротко кивнув, підтверджуючи інформацію.
— Я перевірив відомості й зміг дізнатися, що директорка Хам Сокджон особисто звернулася до Ґю-Ґю з проханням виконати певне завдання. Приблизно через тиждень після оновлення рейтингу ми отримали інформацію, що він таємно в'їхав до Кореї.
П'ятий номер у рейтингу Кореї, Ґю-Ґю. Справжнє ім'я – Пак Ґюмін.
Незважаючи на статус пробудженого S-класу, він не належав до жодної офіційної організації, залишаючись незалежним мисливцем, який подорожував світом і приймав завдання за власним вибором. Уряд, природно, намагався зробити все можливе, щоб утримати таку сильну бойову одиницю в країні, але Ґюмін завжди вислизав з рук чиновників, немов вугор.
Було лише дві причини, через які він міг прибути до Кореї.
Перша – його замовник або ціль перебували в цій країні.
Друга – настав період святкування нового року за місячним календарем.
Щороку, не пропускаючи жодного разу, Пак Ґюмін повертався до Кореї, щоб з'їсти ттоккук* – ніби демонструючи світові, що, незважаючи на свій статус, він усе ще кореєць.
*Ттоккук (кор. 떡국) – страва корейської кухні, суп з галушками «тток». Його зазвичай їдять на корейський новий рік.
Мінґі швидко продовжив доповідь, щоб не затягувати паузу:
— Після того як він підготував завдання для іспиту мисливців, Ґю-Ґю не залишив країну та досі перебуває на території Кореї.
Сайон, постукуючи пальцем по екрану планшета, запитав:
— Хто набрав найвищі результати на іспиті?
Мінґі на мить затримався, немов зважуючи слова, перш ніж відповісти.
— Ну... як ви й здогадуєтесь.
Після цих слів він перевернув екран, і перед очима Сайона з'явилися дві фотографії посвідчень, розташовані поруч.
Іспит мисливців був суворим випробуванням, пройти його з ідеальним результатом надзвичайно складно. Однак зазвичай у кожній сесії знаходилося хоча б п'ятеро кандидатів, які набирали максимальні бали. Цього разу їх було всього двоє.
Пробуджений D-класу Ча Ийдже.
Пробуджений C-класу Рю Ханбек.
Сайон, дивлячись на фото Ийдже, з його впертим виразом обличчя, трохи нахилив голову, оцінюючи зображення.
— Данні Ча Ийдже?
— Як ви наказали, ми сфальсифікували восьмирічний пробіл у його особистих даних. Навіть якщо проведуть перевірку, нічого підозрілого не знайдуть. Ми також підготували цілком правдоподібне пояснення: нібито почули уривки інформації від мисливців, які заходили до ресторану з супом від похмілля...
Сайон не промовив ані слова.
Цього року іспит мисливців включав безліч запитань, відповісти на які могли тільки ті, хто регулярно входив до розломів і підземель. Більшість кандидатів, які просто завчили спеціальні закони, провалили тест. Однак Ийдже здав його без жодних труднощів...
Сайон спокійним голосом віддав наказ:
— Продовжуйте поширювати дезінформацію. Щоб бюро управління пробудженими нічого не запідозрило.
— Зрозумів.
Мінґі на мить замовк, тримаючи руки за спиною, а потім, набравшись сміливості, знову заговорив:
— Лідере гільдії, можна поставити запитання?
— Так.
— ...Я правильно розумію?
Сайон не відповів одразу.
Зазвичай його накази мали цілком зрозумілу мету: усунути суперника чи принести користь гільдії Падо. Саме тому Мінґі ніколи не ставив зайвих питань і завжди виконував отримані розпорядження беззаперечно.
Однак після того, як J з'явився в оновленому рейтингу, накази стали... дивними.
Перше завдання після оновлення виглядало цілком логічним – відстежити місцеперебування J. Це було природно: він був національним героєм, і його розшукували всі. Мінґі виконав наказ без жодних заперечень.
Але потім з'явився новий наказ – приховати чиїсь дані про ранг.
Після цього накази посипалися один за одним: стежити за об'єктом, доповідати про кожен його крок, охороняти його, змінювати данні про нього, відстежувати всі його пересування... Одне за одним надходили накази, які здавалися Мінґі занадто незвичними.
Сайон не був людиною, яка діяла безпричинно. Мінґі теж не був дурним, щоб не скласти всі фрагменти мозаїки воєдино й не дійти до очевидного висновку.
Хоча цього не було озвучено уголос, обидва чудово зрозуміли, про що йшла мова. Фіолетові очі Сайона спокійно подивилися на Мінґі.
Мінґі відчув, як у нього пересохло в горлі, але не відвів погляду, терпляче чекаючи на відповідь.
Довга тиша.
Нарешті Сайон заговорив:
— Доказів усе ще недостатньо.
— Що ви маєте на увазі?
Сайон натиснув на кнопку, і екран планшета згас. У чорній поверхні відображалося його власне віддзеркалення – обличчя, приховане протигазовою маскою.
— Вирішального доказу. Абсолютної впевненості.
Мінґі не сказав ні слова.
Сайон на мить задумливо вдивився у порожню стіну, а потім несподівано промовив:
— У мене залишилося два чорні квитки. Я передам їх тобі, тож розпоряджайся ними відповідно.
— Перепрошую?
Мінґі кліпнув, здивовано озирнувся, а потім не впевнено вказав на себе пальцем.
— Ви маєте на увазі... мене?
— А тут є ще хтось?
— Але ж за документами я зараз у Малайзії! Якщо я раптом з'явлюся тут, це викличе величезні підозри!
— Скажеш, що повернувся раніше.
— Але ж варто комусь перевірити список пасажирів, і брехня одразу викриється.
— Тоді викинь їх. Або встав у рамку для пам'яті. Роби що хочеш.
— Лідере гільдії! Чому б не передати їх Романтичному відкривачу? Не думаю, що маю змогу розпоряджатися такими речами...
— Він у лікарні.
— Що? Він знову відчинив двері? Зачекайте, лідере гільдії!
Мінґі відчайдушно кликав його, але робив це достатньо тихо, щоб інші не почули. Проте Сайон не звернув уваги на його благання. Він дістав власний квиток і без жодних вагань зім'яв його в руці.
Обличчя Мінґі, перекошене від розпачу, розчинилося разом із локацією. Натомість перед очима розкрилася акуратна, добре освітлена кімната очікування.
На дивані біля дверей, згорнувшись клубочком, спав Ийдже. Диван здавався занадто малим для нього – його довгі ноги звисали навіть у такому положенні.
Сайон зупинився на місці, спостерігаючи за ним.
Це видовище змусило його згадати одну давню картину: той момент, коли Ийдже, втомлений і виснажений, мовчки заходив у крихітну, занедбану кімнату. Цей спогад викликав у Сайона дивне, невиразне роздратування. Треба буде сказати Хон Єсону, щоб замінив цей диван на більший.
Сайон безшумно рушив уперед. Дихання Ийдже залишалось рівним. Зазвичай той мав проблеми зі сном, та, схоже, цього разу спав міцно.
Сайон присів навпочіпки, щоб роздивитися його обличчя.
На диво, сон надавав Ийдже спокійного виразу. Риси здавалися м'якшими, дихання було рівним, а вії зрідка здригалися у такт глибокому сну.
Сайон повільно підняв руку над його чолом. Тінь чорної рукавички впала на рівні риси обличчя Ийдже, і він зупинив погляд на цій картині.
Голова Ийдже виглядала такою маленькою, ніби її можна було б легко вмістити в одній долоні.
Навіть усе його тіло, згорнуте в клубочок, здавалося значно меншим, ніж Сайон звик його бачити.
...Хіба він завжди був таким маленьким?
Серед звичайних людей його зріст вважається високим, але серед мисливців він зовсім не вирізнявся.
Ийдже трохи поворухнувся, і м'яке чорне волосся впало йому на очі.
Сайон тихо прошепотів його ім'я:
— Ча Ийдже.
Він залишався на місці, навпочіпки перед диваном. Його погляд зупинився на трохи розтулених губах Ийдже.
Сайон повільно заплющив очі.
Варто було лише трохи зосередитися, як звуки навколишнього світу відступали на другий план, і залишалося лише рівне, спокійне дихання Ийдже.
Коли Сайон знову розплющив очі, то зосередив увагу на тому, як грудна клітка піднімалася Ийдже і опускалася у стабільному ритмі.
Він стежив за ледь помітним тремтінням його вій, за кожним непомітним рухом тіла у глибокому сні.
Це була картина, яку неможливо було побачити, коли Ийдже не спав.
Щось у цьому моменті було... цінним.
Щось, що існувало тільки тут і зараз.
Сайон сперся підборіддям на руку й просто спостерігав. Захлинаючись у цій тиші, він вдивлявся в кожну деталь, яка була доступна лише в цей короткий проміжок часу.
І зараз, як ніколи...
Він потребував абсолютної впевненості. Більшої, ніж будь-коли раніше.
***
Кафе у виставкового центру, де проходила виставка майстра, відрізнялося від звичайних закладів. Тут працювали не звичайні тимчасові працівники, а пробуджені найманці. Це було зручніше: якщо виникали якісь проблеми, їх було легше вирішити, коли в справу втручався пробуджений. Проте це була та обставина, про яку не говорили відкрито.
До цього кафе увійшла жінка з довгим світлим волоссям. Це була Ганібі, одягнена в чорну шкіряну куртку. Вона легким рухом опустила сонцезахисні окуляри, пробіглася поглядом по меню і, не вагаючись, зробила замовлення:
— Одне хот американо і одне айс американо. Обидва великого розміру, будь ласка.
— З вас двадцять тисяч вон.
— Який абсурд... Хеджан-ґук і то дешевший, – пробурмотіла вона, дістаючи картку. – Ось, тримайте.
У цей момент з кафе пролунав сонний голос:
— Давно не бачились, Шершню. Дивлюсь, твої смаки стали досить домашніми.
Почувши знайомий голос, Ганібі миттєво озирнулася. В одному з кутків кафе, зручно вмостившись у кріслі, сидів чоловік з розпатланим біло-жовтим волоссям, частково зібраним у недбалий хвостик. Його поза була розслабленою, навіть дещо неформальною, наче він просто насолоджувався неспішною прогулянкою.
Він заговорив першим, але, сказавши свої слова, одразу ж відвернувся. Ганібі, яка ще мить тому підтримувала бездоганну усмішку заради свого публічного іміджу, різко насупилася.
— Якого біса? Ґю-Ґю, що ти тут робиш?
Чоловік, якого вона назвала Ґю-Ґю, тобто Пак Ґюмін, п'ята найсильніша людина Кореї, ліниво відкинувся назад у кріслі, знову подивився на неї – цього разу перевернутим поглядом, не випускаючи з рота соломинку, якою потягував свій напій. Його губи розтягнулися в лукавій усмішці.
— А як ти думаєш? Я тут, щоб купити зброю.
— Ха! – скептично пирхнула Ганібі, схрещуючи руки на грудях. – Не сміши мене. Всі знають, що тебе занесено до чорного списку виставки майстра.
— Ну так, – спокійно визнав Пак Ґюмін. – Але якщо маєш друзів на високих посадах, навіть заборони можна обійти.
— Годі верзти дурниці. Що ти насправді задумав?
— Та що я можу задумати? Кажу ж, прийшов купити зброю.
— Чонбін знає, що ти тут?
— Ну-у-у, якби не знав, я б зараз не каву пив, а в наручниках сидів, – відповів Ґюмін, безтурботно крутячи в руках прозору пластикову склянку з коричневою рідиною.
Ганібі помітила, що в його напої плавають маленькі рисові зернятка. Він пив сікхе. Її аж пересмикнуло.
*Сікхе (кор. 식혜) — корейський традиційний солодкий рисовий напій, який часто п'ють як десерт.
— Просто неймовірно... Вони дозволили увійти людині, яка ледве не знищила минулу виставку.
Пак Ґюмін, більш відомий під прізвиськом Ґю-Ґю, той самий, хто ледь не перетворив минулу виставку на хаос і змусив Чонбіна поводитися, як сварливий шкільний директор.
Він поставив свою склянку на стіл, а потім ліниво почав колупатися у вусі, роблячи вигляд, що чистить його.
— Гей, ну це не моя провина. Я ж не планував бійку. Той хлопець сам до мене поліз, а я що, мав просто стояти і терпіти? – промовив він. Потім поглянув на Ганібі з хитрою посмішкою. – До речі, Ганібі, якщо кореєць б'ється з іноземцем, хіба не варто підтримувати свого? Оце справжній патріотизм.
Ганібі глибоко зітхнула і закотила очі.
— Ха... Приперся нізвідки, і ще має нахабство називати мене зрадницею.
Зціпивши зуби, Ганібі стрімко рушила до Ґюміна й різко схопила його за комір. Її очі палали люттю, а пальці міцно стискали тканину його одягу. Ґюмін лише удавано підняв брови, прикидаючись здивованим, і водночас легким рухом підняв склянку сікхе, ніби побоюючись, що напій може розлитися.
— Думаєш, якщо повернувся до Кореї, то тепер можеш робити все, що заманеться? – прошипіла вона, не послаблюючи хватку.
Ґюмін невинно схилив голову набік, в очах блиснув лукавий вогник.
— Ой, невже я вже себе видав?
— Чорт, ось і все, – пробурмотіла Ганібі крізь стиснуті зуби.
Вона потягнулася до свого інвентаря. Щойно її пальці торкнулися просторової кишені, як у приміщенні пронизливо завила сирена. Гучний, різкий звук буквально розірвав повітря, вдаривши їм у вуха.
Ганібі та Ґюмін одночасно різко повернули голови в бік джерела цього шуму. Біля стійки стояв пробуджений працівник кафе, його руки тремтіли, а в очах блищали сльози. Він стискав у пальцях велику, яскраво-червону кнопку.
Ганібі знову зціпила зуби в роздратуванні.
— Що, в біса, це таке?
— Гм, може, твоя кава готова? – недбало припустив Ґюмін, не випускаючи соломинку з рота. – Замість звичайного дзвінка вони тепер використовують сирену, щоб сповістити клієнтів.
— Ти взагалі вмієш говорити хоч щось розумне? – Ганібі блиснула очима, повна бажання розтрощити його.
Проте відповідь на її запитання з'явилася швидше, ніж вони очікували. Ще до того, як сирена остаточно замовкла, двері кафе відчинилися, впускаючи людина, що випромінювала спокій та впевненість. Його постава була рівною, кожен крок – точним і розміреним. На шиї погойдувався бейдж.
— Доброго ранку. Яке ж несподіване видовище - бачити вас двох разом, – промовив він, і його голос був спокійним, але водночас напруженим.
Настала тиша.
Ганібі повільно відвела руку від інвентаря, розуміючи, що будь-які різкі рухи зараз будуть недоречними. У Ґюміна, який ще мить тому безтурботно усміхався, обличчя поступово стало серйозним.
Ця людина увійшла, немов жнець, що з'являється на звук сирени, із руками, закладеними за спину. Його обличчя прикрашала спокійна, майже тепла усмішка, але ті, хто його знав, чудово розуміли, що за нею ховається.
— Чому ви не користуєтеся кімнатою очікування, яку Хон Єсон-нім облаштував із таким старанням? – ледь нахиляючи голову, поцікавився він.
І тут усе стало зрозуміло.
Кнопка, яку вручили працівникові, виявилася не звичайною...
— Так, як зробив це Лі Сайон.
Це був пристрій, який напряму викликав Чонбіна!
