Після моменту, коли він наважився обійняв його, все йшло добре. Цей ризикований хід, був того вартий. Ба більше, Сайон, який, здавалося б, мав би негайно відштовхнути його, цього не зробив.
Це було несподівано.
Але проблема була в іншому: не лише Сайон застиг, немов кам'яна статуя, а й сам Ийдже.
Здавалося, вони стояли, притиснувшись один до одного, мов два тверді дерев'яні бруси, неспроможні рухатися. Тіло Сайона було холодним. Занадто холодним. Холоднішим, ніж у звичайної людини. Майже як у мертвої.
Його шкіра вкрилася сиротами, а по хребту пробіг мороз. Він закусив губу, відчуваючи, як від напруги пересихає в роті.
‘…Ні, Лі Сайон живий.
Несвідомо Ийдже міцніше стиснув його в обіймах, ніби намагаючись переконати себе в цьому. І він відчув. Тонкий, ледь помітний ритм.
Тук, тук, тук…
Ийдже заплющив очі, вслухаючись у швидке серцебиття, яке було доказом життя. Він несвідомо нахилив голову, щоб краще чути. Кожен рух його руки, кожне легке погладжування по спині передавало йому напружене тремтіння м’язів під тонкою тканиною одягу. Він чув тихі, уривчасті вдихи Сайона.
Відчував знайомий солодкий аромат, який завжди супроводжував його. Відчував, як ті місця, де їхні тіла торкалися, поступово теплішали. Ознака життя.
Ийдже ледь нахилив голову ще більше, прислухаючись до цього прискореного ритму, який ставав дедалі виразнішим.
Гуп!
Раптовий сильний удар у плече. Ийдже різко розплющив очі. Сайон відштовхнув його, і так сильно, що він хитнувся на кілька кроків назад. Перед ним застиг сам Сайон – із витягнутою рукою, ледь зігнутими чорними пальцями.
Їхні погляди перетнулися в утвореному між ними просторі. Фіалкові очі Сайона були трохи розширені. Ийдже, який і сам не очікував побачити такого виразу на його обличчі, трохи насупився.
‘…Я обіймав його занадто довго?’
Плече, в яке його штовхнули, нило. Давно він не відчував подібного – його тіло рідко зазнавало пошкоджень навіть від атак. Ийдже потер долонею плече, намагаючись позбутися дискомфорту. Сайон не зводив із нього погляду.
Його очі уважно стежили за кожним рухом Ийдже. Якби на його місці був хтось інший, його, ймовірно, відкинуло б у той ящик із коробками, а плече, можливо, взагалі роздробилося б.
Може, варто сказати Сайону, щоб той контролював свою силу, коли штовхає людей? Або ж прикинутися, що йому дуже боляче?
Але щось у виразі Сайона змусило його стриматися. Він… виглядав стурбованим.
— …
Сайон просто мовчки дивився на нього. Було незрозуміло, чи спрацював останній хід Ийдже. Але зараз було важливіше не перемагати, не домінувати, а заспокоїти Сайона.
Ну, принаймні він не полетів у коробки.
Зробивши цей позитивний висновок, Ийдже легким рухом обтрусив плече.
— Тепер тобі краще?
Сайон здригнувся. Через мить він стиснув кулак і саркастично відповів:
— Ви зовсім нічому не вчитеся?
Ийдже, який щойно спокійно усміхався, одразу насупився.
— Гей, з чого це раптом?
— Вже забули, як блювали кров’ю?
— Кров’ю?
Ийдже коротко зітхнув. Сайон, схоже, мав на увазі момент, коли він блював кров’ю під час контракту.
Завдяки вмінню «отрута Василіска» він набув імунітету до отрути Сайона, тому вона вже не була для нього небезпечною. Але те, що той так хвилювався…
Сайон продовжував кепкувати, не наближаючись:
— Якщо ви знову блюватимете кров’ю, як плануєте розбиратися з наслідками?
— …
— Що, залишите прибирання на мене?
— …
— Навіть якщо антидот не подіє…
— Гей, Сайоне.
Ийдже, не подумавши, звернувся до Сайона, але відразу замовк. Хоч як багато Сайон і знав про приховану силу Ийдже, він не міг розповісти йому про існування вміння антидоту.
‘Це так підозріло.’
Вміння S-класу, що може миттєво нейтралізувати отруту й надавати імунітет. Навіть якщо він і приховує свою силу, це однаково могло б викликати зайві підозри.
— …
Запала коротка тиша. Сайон припинив кепкувати і подивився на Ийдже, стискаючи губи.
Це було зрозуміло – він був здивований. Людина, якій він дав антидот, ледь не померла прямо перед ним, не витримавши отрути. Мабуть, він жалкував, що витратив нектар даремно… і, ймовірно, продовжував роздумувати про це.
Ийдже знизав плечима.
— Ні… справді, все добре. Твоя отрута вже не така небезпечна.
Ийдже говорив правду, але Сайон виглядав ще більш незадоволеним. Він, тримаючи руки в кишенях, пробурмотів низьким голосом:
— О… і все одно дехто блює кров’ю?
— Я ж сказав, що зараз усе добре.
— Я не збираюся мати справу з трупом.
Ийдже намагався відповісти, але Сайон навіть не слухав. Натомість він мовчки витягнув квитки, зареєстровані на обох.
Як тільки Сайон порвав краї обох квитків, навколишній простір розплився, замінившись новим пейзажем. Там, де були неохайно складені коробки, тепер стояв довгий диван і стіл. Замість вкритої пилом стіни в темному кутку – чисті стіни і яскраве світло.
В лічені секунди вони опинилися в просторій, схожій на вітальню, кімнаті. На білих стінах, одна за одною, почали з'являтися чорні літери.
«Зала очікування для учасників виставки майстра»
[Створено особисто Хон Єсоном.]
[Кожна зала очікування доступна лише за наявності сертифікованого квитка.]
[Будь ласка, залишайтеся у своїх залах очікування до початку виставки.]
[Вихід із зали без дозволу та створення проблем може спричинити накладення покарання відповідно до Спеціального закону пробуджених.]
[Якщо існує загроза виникнення конфлікту, рекомендується негайно перейти до особистої зали очікування та зв’язатися з управлінням пробуджених ^^]
‘Чому «зала очікування» підкреслене?’
Поки Ийдже із підозрою розглядав написи на стіні, Сайон, який, схоже, був добре знайомий із цим місцем, кивнув у бік дивана.
— Сідайте.
Ийдже не зрушив з місця, оглядаючи приміщення з виразом неприхованої настороженості.
— Для чого це місце?
— Написано ж. Зала очікування.
Незважаючи на відповідь, вираз обличчя Ийдже залишався напруженим, тому Сайон додав пояснення, не приховуючи байдужого тону у голосі:
— Минулої виставки будівля мало не розвалилася.
— Чому?
— Бо серед учасників опинилося дитя без манер.
У пам’яті Ийдже мимоволі зринули уривки розмов, які він бачив у чатах. Невже всі ці заходи безпеки були запроваджені через досвід минулих років? Яким же полем бою була ця виставка, якщо довелося запроваджувати подібні обмеження?
І що це за людина, яка, прикриваючись запрошенням на побачення, ще й з елементами погроз, привела його в таке місце?
Поки Ийдже намагався осмислити ситуацію, Сайон пробурмотів без особливого інтересу:
— Сказали, що цього разу нас ізолюють… і створили ось такі окремі зони. Ніби клітки для хом’яків.
З його слів випливало, що минулого разу організатори припустилися фатальної помилки: вони помістили занадто багато хижих хом’яків, тобто мисливців, в одне приміщення, і в результаті будівля ледь витримала. Через це виставка опинилася на межі зриву. Щоб уникнути повторення катастрофи, цього разу вирішили дотримуватися принципу «один хом’як – одна клітка».
З одного боку, це був непоганий захід безпеки – ймовірність конфліктів між учасниками значно зменшувалася. З іншого боку, залишатися наодинці з цим підступним Сайоном у такому місці аж ніяк не вважалося приємною перспективою.
Попри це, Ийдже повільно сів на диван, продовжуючи триматися насторожено.
Сайон, схрестивши руки на грудях, уважно подивився на нього.
— Знімайте сорочку.
— Га?
— Знімайте.
Ийдже кліпнув, не розуміючи, до чого ця раптова вимога. Але, коли Сайон кивнув у бік його плеча, він нарешті второпав – той хотів перевірити місце удару.
Плече нило та біль був не настільки сильним, щоб він вважав це серйозною проблемою. Все й так загоїться. Ийдже не мав жодного бажання роздягатися, тож демонстративно махнув рукою.
— Це був не такий вже й сильний удар.
Сайон, примруживши очі, тихо промовив:
— Або знімете самі, або я зроблю це за вас.
У голосі прозвучало холодне, невідворотне попередження. Ийдже машинально міцніше стиснув краї своєї куртки, ніби це могло захистити його від наполегливості Сайона.
— Гей, ти ж свого протигаза тоді не зняв.
— І?
— Тоді яка різниця? Чому ти мені не віриш, коли я кажу, що все нормально?
— Ох, звичайно, я вам вірю.
Сайон розтягнув слова в глузливій манері, але його погляд продовжував свердлити плече Ийдже. Перш ніж він устиг обдумати свої слова, Ийдже сказав:
— Що, хвилюєшся за мене?
Сайон різко клацнув язиком і зробив крок уперед. Його чорна рука вперлася в спинку дивана, скорочуючи відстань між ними. Він нахилився, зустрічаючи погляд Ийдже.
Між ними запала напружена тиша.
Зрештою, Сайон ледве чутно видихнув і з деякою затримкою вимовив:
— … Ні за що.
Ийдже не відповів, лише продовжував спостерігати. Сайон, не змінюючи виразу обличчя, повільно випростався, прибрав руку зі спинки дивана, витягнув телефон і, швидко відповів комусь у повідомленнях.
Потім, ніби нічого не сталося, він розвернувся і попрямував до дверей. Перед тим як вийти, він кинув через плече коротке застереження:
— Відпочиньте тут. І навіть не думайте виходити та потрапляти комусь на очі.
Скрип.
Бам!
Двері щільно зачинилися. Ийдже мовчки дивився на них ще кілька хвилин, ніби очікуючи, що Сайон змінить думку й повернеться. Але ні.
Запевневшись, що він залишився один, Ийдже нарешті видихнув і розвалився на дивані.
Він не усвідомлював, наскільки був напружений увесь цей час, але щойно розслабився, як його тіло охопила важка втома. Наче всі сили, що підтримували його у стані готовності, випарувалися в одну мить.
Він залишився один.
Тиша, що панувала в кімнаті, не була гнітючою. Навпаки – у цій ізоляції було щось навіть заспокійливе. Можливо, тому, що він знав – це місце безпечне. Ийдже давно такого не відчував.
Стабільність.
А потім, раптово, у його голові виникло питання, про яке він раніше не замислювався.
‘Чому Лі Сайон не цікавиться мною?’
Зазвичай люди намагалися вивідати більше про його здібності. Іноді це було замасковано під легку цікавість, іноді відкрито проговорювалися реальні наміри: зрозуміти, як краще його використати.
Вони прагнули знати, на що він здатний, де проходить межа його можливостей. Тестували, досліджували.
Але Лі Сайон…
Він не ставив запитань. Більше того – навіть не намагався використати Ийдже у своїх цілях.
Після стількох подій, він уже мав би зрозуміти, що Ийдже – не звичайний пробуджений, а хтось, чий рівень не поступається його власному. І все ж, жодного натяку на цікавість.
Ийдже повільно повернувся на бік, утупившись поглядом у порожнечу.
‘Хіба не логічно спочатку оцінити людину, перш ніж укладати з нею угоду?’
Зазвичай, якщо дві сторони збиралися співпрацювати, вони спершу намагалися дізнатися одна про одну якомога більше: здібності, слабкі місця, ризики.
Але Сайон поводився так, ніби йому це абсолютно байдуже.
Ніби…
Йому потрібна не сила Ийдже. Не його здібності чи потенціал.
А саме його існування.
Ийдже повільно розкрив праву долоню й уважно подивився на неї.
Тонкий золотий ланцюжок ледь помітно мерехтів у світлі. Він стиснув пальці в кулак, потім знову їх розтиснув – блискуча нитка все ще залишалася на місці, ніби врізана в його шкіру.
Думка, що тільки-но зародилася в його голові, не зникала. Навпаки, вона тільки розросталася.
‘Можливо він знає, що я – J?’
Ні, це неможливо.
Якби Сайон дізнався, він би вже використав цю інформацію. Поставив би умови, змусив би його піти на угоду, в обмін на мовчання.
Але Сайон ніколи нічого не вимагав. Єдине, що він сказав – «Не зраджуйте мене».
‘Тоді чому?’
Ийдже не хотів повертатися в той світ, звідки вибрався. Після того, як він зміг втекти з розлому, єдине, про що він мріяв, – це спокійне, звичайне життя.
Життя, в якому не було місця для монстрів, хаосу та небезпеки. Життя, в якому не доводилося постійно озиратися, аналізувати кожен крок і не знати, чи переживе він наступний день.
Життя, в якому він просто… існував. Але реальність виявилася іншою. Навіть коли він намагався триматися осторонь, цей світ не залишав його у спокої.
Йому здавалося, що все навколо лише ускладнює досягнення того спокою.
А потім…
Якось, зовсім непомітно, Сайон вписався у цей ритм. Він наче завжди був поряд. Заповнив собою крихітні проміжки між буднями. Непомітно займав куточок у тому світі, який Ийдже намагався побудувати для себе.
І зараз він це усвідомив. Його життя стало заповненим Сайоном. Ийдже довго лежав, дивлячись у стелю, і обмірковував це відкриття.
***
Темна постать стояла між високими коробками в тісному провулку. Там, де вони були до того, як квиток було розірвано. Раніше їх було двоє. Тепер був лише один. Його погляд, який стежив за повільним танцем пилу в променях світла, ковзнув убік, зупинившись на стіні. Сайон мовчки стиснув кулак.
‘— …Гаразд. Вибач.’
Руки, що стискали його в обіймах. Тепло, що огортало його, затоплюючи спокійним, рівним ритмом. Долоня, що проводила по його спині. Тихе, ледве чутне серцебиття. М’яке волосся, що лоскотало його шию.
Стиснувши зуби, Сайон повільно видихнув. Звук розчинився в тиші провулку.
— Лідере гільдії.
Щось заворушилося в його тіні, і з темряви повільно випірнула голова.
Це був Со Мінґі – Маленьке диво.
Той самий Мінґі, що за всіма документами повинен перебувати у закордонному відрядженні.
Але, звісно, насправді він лише ступив порога літака… і одразу ж непомітно повернувся назад у бюро управління Пробудженими.
Його костюм, як завжди, був ідеально випрасуваний. Він вибрався з тіні, встав на ноги, склав руки за спиною і чемно промовив:
— Перепрошую за затримку. Довелося завершити кілька справ.
— Доповідай.
— Так, але спершу, будь ласка, погляньте на це.
Мінґі простягнув планшет. Сайон узяв його, увімкнув екран і одразу ж побачив великі червоні літери готичним шрифтом:
[Звіт про відстеження J]
Він мовчки втупився в екран, ніби намагаючись розгледіти щось поміж рядків. Мінґі обережно прокашлявся, ледь нахилив голову й продовжив рівним, спокійним голосом:
— Отже, я розпочну доповідь.
