'Лі Сайон...?'
Ийдже став серйознішим, уважно вдивляючись в обличчя Уджіна. Той відвів очі й неспішно рушив уперед.
— Те, що я розповідатиму вам, – це історії, не відомі зовнішньому світу. – Він підняв руку і вказав пальцем у небо. – Це сталося невдовзі після того, як було оголошено про смерть J... Уряд був неспроможний функціонувати, а країна занурилася в хаос.
Неспокійні часи, коли держава втратила свою силу. Влада, у спробах заспокоїти суспільство, зам'яла безліч подій. Ийдже замислився про вісім років, які залишені в тіні. Вісім років, сповнених похованих таємниць.
Вони вже пройшли сад і занурилися в глибини лісу. Серед густого моря листя, біле волосся Уджіна світилося, відбиваючи світло.
— Лі Сайон був знайдений у лабораторії.
— ...
— Ні, точніше буде сказати, в місці, яке колись було лабораторією. Все довкола було роз'їдене отрутою. Серед чорних руїн він сидів один, у розтягнутому лікарняному одязі.
В пам'яті Ийдже миттєво спливла картинка: величезний, розкішний ліс, такий же зелений, як цей, розсипався в труху у розломі. Варто було Сайону лише доторкнутися до землі, як квітучий сад почорнів, перетворюючись на отруйне болото, в якому не могло вижити жодне живе створіння.
Отрута, настільки смертоносна, що навіть мисливець рангу А, Со Мінґі, не міг наблизитися. Якби не здібність Ийдже – отрута Василіска – ймовірно, він не зміг би вижити, перебуваючи поруч із Сайоном.
— Все навколо було повністю зруйнованим. Підійти до нього було вірною смертю.
Уджін продовжував говорити розміреним голосом.
— Єдиний, хто зміг наблизитися – Чонбін. Але навіть він, попри захисне спорядження, зрештою піддався отруті й змушений був прийняти ліки.
Лі Сайон, якого знайшли серед розплавлених руїн лабораторії «Прометей», і цей ж Лі Сайон зараз переслідує їх. «Прометей», організація, що прагне створювати штучно пробуджених.
Усі ці деталі, які не складалися докупи, тепер поступово ставали частинами єдиного цілого.
Ийдже трохи напружився, брови ледь помітно сіпнулися.
— Ви хочете сказати... що Лі Сайон – їхній перший успішний експеримент?
— Ну, цього я не можу сказати напевно.
Десь далеко пролунав спів птаха.
— Чи він пробудився в результаті їхніх експериментів, чи система відгукнулася на його відчайдушні благання...
— ...
— Я більше схиляюся до другого варіанту.
Незважаючи на всю серйозність і шокуючу суть своєї розповіді, Уджін усе ще зберігав ту ж легку усмішку, ніби просто переказував цікаві факти.
— На той момент їхнє дослідження ще не зайшло надто далеко, тож вони обирали піддослідними людей із певними особливостями.
— Зі особливостями?
— Так. Ті, хто якось був пов'язаний із розломом. Ті, хто отримав поранення від чудовиська. У будь-якому разі, у них мало бути щось особливе, пов'язане з розломом. У тому хаосі вони мали змогу викрадати людей для своїх експериментів.
"Щось особливе, пов'язане з розломом."
Ледь помітний шепіт, схожий на галюцинацію, промайнув у голові Ийдже, немов голос із далекого минулого.
"Будь ласка... врятуй мене."
Його спогад – чіткий і нещадний.
Хлопчик помирав у обіймах двох людей, чиї тіла розтанули від отрути, що просякла повітря розлому.
Світ, вкритий смертоносним токсином.
J, незважаючи на всю небезпеку, пробивався крізь цей отруйний хаос, чіпляючись за примарну надію знайти хоча б одного живого.
І зрештою натрапив на нього.
Хлопчик, чиє тіло тануло в смертельній отруті, з останніх сил підняв голову. Його погляд, сповнений болю та страху, зустрівся з очима J. Губи, пересохлі та потріскані, ледь ворухнулися, складаючи прості, відчайдушні слова.
"Будь ласка... врятуй мене."
Голос хрипкий і зламаний. Можливо, через те, що токсин роз'їв його голосові зв'язки.
Ця картина нагадала Ийдже його самого.
Сімнадцятирічного хлопця, що опинився в пастці темряви. Відчайдушного, охопленого страхом, що благав про допомогу.
Тому він не зміг не простягнути йому руку.
Навіть якщо, прокинувшись, він опинився у новій трагедії. Навіть якщо втратив усю родину. Навіть якщо Ийдже не мав жодної впевненості, що знайде протиотруту.
Навіть якщо попереду на нього чекало життя, гірше за смерть. Навіть якщо весь гнів і ненависть світу падали на нього.
Він не зміг відвернутися від того відчаю.
Ийдже перевів погляд на Нам Уджіна. Біле волосся чоловіка здавалося ще яскравішим на тлі темної зелені лісу. Можливо, той хлопчик теж став мішенню «Прометея».
Уджін, засунувши руки в кишені білого халата, мовчки спостерігав за ним, наче уважно вивчаючи його реакцію.
І саме в цей момент Ийдже нарешті зрозумів, що за неприємне відчуття не давало йому спокою. Його губи ледь ворухнулися, але голос пролунав чітко:
— Навіщо ви мені це розповідаєте?
Нам Уджін не відповів одразу.
Ийдже бачив у його очах щось незрозуміле, немовби прихований мотив.
Якщо Сайон не розповідав про своє минуле, значить, у нього були на те причини. Так само, як і у Ийдже були таємниці, Лі Сайон мав свої. Їхня домовленість працювала саме тому, що вони не копирсалися в минулому один одного.
Звісно, Сайон знав щось про нього. Але він жодного разу не запитав, чому Ийдже так прагне спокійного життя. Тому він не хотів слухати історію Сайона за його спиною. Якщо він сам не розповів, значить, це не його справа.
— Я не думаю, що заслуговую чути це тільки тому, що я «партнер» Лі Сайона.
Уджін трохи підняв брови. А потім.. несподівано усміхнувся.
— Саме такої реакції я й очікував. Було б тривожно, якби ви відреагували інакше.
— Що?
— Ну... Вважайте це своєрідними кайданами.
— Що це озна—?
Але перш ніж він встиг закінчити питання, відчув позаду себе ледь помітну присутність.
Ийдже різко повернув голову. На самому краю саду стояв хлопчик. В одну мить він зрозумів. Це... не була людина.
Очі хлопця – прозорі, мов скло, дивилися прямо на нього.
Хлопчик повільно нахилив голову у мовчазному привітанні.
— Лікування пацієнтки завершено. Я прийшов повідомити вас, майстре, і вашого гостя.
— Тоді, мабуть, варто завершувати нашу прогулянку. Я проведу вас до вашого супутника.
Ийдже навіть не встиг помітити, як сад зник, а довкола знову простягалися нескінченні ряди книжкових полиць. Уджін зробив знак слідувати за ним і пішов уперед.
Одного дня, коли настане кінець, ця ретельно впорядкована бібліотека теж розсиплеться й згниє. Чи знав він про це?
Та перш ніж Ийдже встиг заглибитися в ці думки, Уджін несподівано запитав:
— До речі, знаєте Хон Єсона?
— Так, знаю.
Не просто знає. Він тримає давню образу на цього клятого базікала, «папугу з магічним каменем». Ча Ийдже дав собі слово, що якщо зустріне його, то неодмінно вріже тому по голові.
Коли вони дійшли до центрального залу, Уджін зупинився, витягнув із кишені халата два картонних квитки й передав їх Ийдже. Чорні квитки, схожі на запрошення на виставку, були розписані білими мазка
ми – китайськими ієрогліфами та ханґилем.
[Виставка майстра Yìxīng]
— ... Виставка майстра?
— Так називається аукціон спорядження Хон Єсона. Він відбудеться за кілька днів у Сондо, і потрапити туди можуть лише власники квитків.
Уджін спокійно пояснював Ийдже, який розгублено дивився на квитки в своїх руках.
Аукціон спорядження Хон Єсона... Там, напевно, повно першокласного екіпірування S-класу.
Мисливці готові піти на що завгодно, аби дістати найкращу зброю. Ці квитки напевно коштували нечуваних грошей.
Звісно, Ийдже хвилювало тільки кухонне приладдя, тому для нього ці квитки були не більше, ніж два шматки дорогого сміття.
— Навіщо ви мені це даєте...?
— Це винагорода за те, що ви ризикували життям, рятуючи PRO-009.
Уджін усміхнувся так приязно, що Ийдже аж пересмикнуло. Голова наповнилася тривожними думками.
'Я не можу це прийняти. Ці квитки – корінь усіх майбутніх бід.'
Що він має сказати, якщо його спитають, звідки це в нього? Якщо відповість, що їх дав Нам Уджін, це викличе лише підозри. Якщо скаже, що знайшов на вулиці, – це зробить ще гірше.
А якщо спробує виставити їх на продаж на томатному ринку, це спричинить такий же галас, як і історія з магічним каменем. Ийдже вже передчував хаос, який мав розгорнутися.
— Ні, я ж D-клас, мені це не потрібно. Та й грошей у мене немає, як я...
— Тоді продайте її іншим мисливцям. Вони, мабуть, божеволіють, намагаючись дістати ці квитки.
'Та я не хочу кидати приманку цим божевільним! А якщо хтось дізнається, що це я продаю квиток, ресторан вибухне в той же же день!'
Зрештою, квитки опинилися в руках Ийдже. Він відчув бажання заридати.
***
На зворотній шлях гільдія Севон люб'язно надала трансфер. Бабуся та Ха Ін сиділи разом попереду, а Ийдже та Сайон – позаду.
Ха Ін, повна енергії, одразу ж почала розповідати:
— Дядьку, було дуже весело! Там було так багато книжок, і всі люди були дуже добрі. А ще там була купа коміксів! Один хлопчик навіть розфарбовував їх разом зі мною!
— Справді?
— Ага! І ще...
Вона на мить поковзала на місці, потім розвернулася до Ийдже і, витягнувши одну руку, показала пальцями "V", а другою накрила її зверху. Ийдже одразу впізнав цей жест.
Це ж...
Це був той самий рух, який протигаз робив наприкінці всіх випусків шоу та драм, які Ийдже дивився на вихідних!
Його обличчя миттєво скривилося.
Але Ха Ін, здається, цього не помітила і продовжувала захоплено розповідати.
— Оцей брат поруч із тобою робив це для мене!
— Га?
— Він робив це для мене понад двадцять разів!
Ийдже широко розплющив очі й ошелешено втупився в Сайона. Той сидів біля вікна, схрестивши руки на грудях, і дивився назовні, але, почувши ці слова, повільно повернув голову. Їхні погляди зустрілися.
— Ти...
'Ти ж не міг... справді зробити це? І ще й понад двадцять разів?'
Ийдже відчув, як слова застрягли в горлі. Він відкрив рота, але нічого не міг сказати. Лі Сайон, який уважно спостерігав за ним, раптом коротко засміявся. Його сміх був глузливий, майже знущальний.
— Що? Настільки вдячні, що аж втрачати розум почали?
— ...
— Я й гадки не мав, що в мене є талант доглядати за дітьми. Але завдяки одній особі я це з'ясував.
— ...
'Цей негідник... Він справді робив ту безглузду річ заради неї?'
Ийдже не міг у це повірити. Ха Ін, мабуть, щось наплутала. Він різко штрикнув Лі Сайона пальцем у бік. Тіло, поруч з ним, здригнулося від несподіваного поштовху.
***
— Хух... хах...
З підніжжя Чірісана, спотикаючись, спускався молодий чоловік у яскравому туристичному одязі, з широким капелюхом і темними сонцезахисними окулярами. Його важке, уривчасте дихання змушувало людей, що підіймалися вгору, кидати на нього здивовані погляди. Але те, що робило його ще помітнішим, були кілька чоловіків у костюмах, що бігли позаду.
Чон Йонсук, секретар клубу альпіністів «Ханмаум», спостерігав за цією сценою, цокаючи язиком.
— Ой-йой, нам варто повідомити в поліцію?
— Справді, що це за агенти на горі?
— Та залиште, може, вони фільм знімають.
— Ой, то я можу потрапити в кіно?
Поки члени клубу жваво обговорювали побачене, цей молодий чоловік, тільки-но добігши до рівної землі, з гучним стуком гепнувся на землю, широко розкинув руки й вигукнув так, що навіть птахи на деревах сполохано змахнули крилами:
— Прокляття! Нарешті! Нарешті я вільний!
Раптовий порив вітру підхопив його капелюх. В його ясних очах блищали сльози радості.
Один із чоловіків у костюмах, який стояв позаду, без жодних емоцій витягнув рацію, підніс її до губ і заговорив у діловому тоні:
— Так, керівнику. Хон Єсон-нім щойно завершив спуск. Ми вирушаємо до Сондо негайно.
— Увааааах!
— Ні, це не звук оленя. Це Хон Єсон-нім радіє. Так, так, зрозумів.
Молодий чоловік, який тільки-но відчув тверду землю під ногами, після довгого ув'язнення на піку Баня в Джірісані, не приховував своїх емоцій. Це був не хто інший, як Хон Єсон – єдиний у світі ремісником S-класу.
— Юху!
Він прибув, щоб взяти участь в аукціоні в Сондо!
І тепер... залишається рівно тиждень до виставки.
