Том 1. Розділ 59

Волосся Нам Уджіна, як і його зіниці, було сніжно-білим. Кивнувши Лі Сайону на знак привітання, він перевів погляд на Ийдже, літню жінку та Ха Ін. Його білі очі, приховані за сріблястими оправами окулярів, уважно оцінювали трьох людей. Потім він вклонився та сказав:

— Приємно познайомитися. Ви ж пацієнтка Чве Пільсун і її опікун Ийдже, правильно?

— Ах, так. Все вірно.

Ийдже також чемно вклонився у відповідь. Спочатку він нервував, думаючи, що Нам Уджін може бути близьким знайомим Лі Сайона, але той справляв враження розважливої людини, що трохи заспокоїло. Білявий чоловік випростався та глянув на годинник на зап’ясті.

— Що ж… Розпочнемо консультацію? Час – цінний ресурс. Я проведу вас до кабінету.

— Ми можемо взяти Ха Ін із собою?

— Так, звісно.

Ийдже запитав про це з ноткою хвилювання, але сама дівчинка, схоже, зовсім не цікавилася розмовою дорослих.

Ха Ін роззиралася довкола, вертячи головою в усі боки. Здавалося, очі в неї ось-ось підуть обертом ‐ вперше в житті вона бачила таку величезну бібліотеку. Навіть для Ийдже це місце виглядало вражаюче.

Її увагу привернув бібліотекар, який поспіхом котив візок із книгами.

‘Схоже, вона хоче покататися на цьому…’

Ийдже вже прикидав, у який бік і коли потрібно буде схопити дівчинку, якщо вона зненацька вирішить стрибнути на візок, як його погляд зустрівся з поглядом Уджіна. Той ледь помітно посміхнувся.

— Ха Ін, здається, більше хоче досліджувати бібліотеку, ніж іти до кабінету. Вам так не здається?

— …Мабуть, що так.

— Тоді, можливо, варто дозволити їй залишитися тут? Я відведу до кабінету лише опікуна та пацієнтку. Один із членів нашої гільдії допоможе пацієнтці.

— Ой, та я впораюся…

Літня жінка відмахнулася рукою, але Уджін відповів м’яко:

— Можливо, ви здатні добре ходити, але кабінет знаходиться далеченько. Було б краще, якби ви прийняли допомогу. Ну що ж…

Можливо, тут проявлявся його досвід роботи із літніми пацієнтами в лікарні. Ийдже стояв трохи здивований, а тим часом Уджін обернувся, жестом запрошуючи слідувати за ним. Бібліотекар у жовтій пов’язці обережно підтримав бабусю.

Ийдже кинув погляд на Лі Сайона, який стояв трохи осторонь.

— Лі Сайоне, а ти?

— Навряд чи мені варто йти.

— Твоя правда, але…

Перед тим як зробити крок у коридор, Ийдже ще раз глянув на Ха Ін. Та вже явно готувалася рвонути між стелажами. Ця дівчинка…

Він швидко схопив Сайона за руку й ледь потягнув ближче.

— Гей, Сайоне.

— …

Лі Сайон, схований за своєю маскою, мовчки дивився на нього. У його погляді блиснуло щось незрозуміле, але Ийдже це проігнорував й тихо прошепотів йому на вухо:

— Можеш приглянути за Ха Ін?

— …

Фіолетові очі за лінзами маски на мить виразили легке роздратування.

— Тобто я тепер нянька?

— Ні, мені й самому не хочеться тебе про це просити, але тільки глянь на неї.

Ийдже вказав на Ха Ін. Її інтереси змінювалися щосекунди. За двадцять секунд вона встигла перевести погляд з книжкової полиці на бібліотекаря, потім на візок із книгами, знову на бібліотекаря, на книги й так далі.

Ийдже пробурмотів собі під ніс:

— Здається, Ха Ін може загубитися, поки бабуся буде на консультації.

— …

— Просто будь поруч із нею, щоб вона не загубилася. Це все, що я прошу.

— …

Сайон мовчки подивився на Ийдже. Той не відвів погляду й впевнено зустрів його очі. Через кілька секунд Сайон ледь помітно кивнув, і Ийдже широко усміхнувся, плеснувши його по спині.

— Дякую. Я скоро повернуся!

І з цими словами він побіг.

‘…Ляпаси по спині повинні бути такими сильними?’

Різкий біль, який він давно не відчував, прокотився по його спині. Сайон потер місце, куди влучила долоня Ийдже, і неквапливо пішов слідом за Ха Ін, яка вже зникла між книжковими полицями.

Вона сиділа навпочіпки перед нижньою полицею, витягаючи важкий том, ледь не завбільшки з її передпліччя. Сайон зиркнув на назву книги.

“Т-0783. Звіт про фізичні експерименти”

‘Не схоже на щось, що має читати дев’ятирічна дитина. Як вона взагалі примудрилася дістати цю книгу? Чи це тому, що вона племінниця Ийдже? Очевидно, вона теж не така вже й звичайна.’ 

Лі Сайон швидко підійшов до неї.

— Гей, малеча.

— …

Жодної реакції. Слух у неї має бути в порядку. Лі Сайон ледь насупився й змінив звертання:

— …Пак Ха Ін?

— Що?

Тільки тоді дівчинка підняла голову, широко розкривши очі. 

‘Ага, вона просто ігнорує слово “малеча”. Схоже, їй не подобається таке звертання.’

Сайон вказав на книгу, яку вона тримала.

— Твій дядько не зрадіє, якщо ти це читатимеш.

— А про що вона?

— Про щось, що не сподобається твоєму дядькові.

Очевидно, ця дитина не любила, коли її вважали малою. Тому замість того, щоб сказати, що книга не для неї, Сайон висловився інакше. Адже якщо щось заборонити дитині, вона ще більше захоче це зробити.

На обличчі Ха Ін промайнув задумливий вираз. Сайон жестом покликав бібліотекаря, який саме проходив повз.

— Гей.

— Так? Ах, лідере гільдії Лі Сайон. Чим можу допомогти?

— Чи є тут якась книга, що підійде для дитини?

Він кивнув у бік дівчинки. Бібліотекар доброзичливо усміхнувся.

— У нас є куточок для дітей, із книжками з малюнками. Також є полиця із навчальними коміксами.

Хоч Сайон не раз бував у цій бібліотеці, про це він не знав. Виходить, тут зібрані всі книги, які коли-небудь читав Уджін? У нього й справді неймовірна жага до знань.

Дивлячись вниз на дівчину, Сайон мовив:

— Думаю, твій дядько був би радий, якби ти читала освітній комікс.

— Хмм…

— У цій книзі немає жодних ілюстрацій.

— …

Ну, якщо не рахувати розчленування чудовиськ і людських тіл. Сайон проковтнув останню фразу. Поміркувавши, Ха Ін нарешті зітхнула, поклала важку книгу назад на полицю й похмуро пробурмотіла:

— Де тут відділ освітніх коміксів?

‘Чудово.’

Сайон ледь помітно усміхнувся із задоволенням і пішов слідом за бібліотекарем. Той привів їх у дитячий відділ – затишне місце з відносно низькими стелажами, наповненими яскравими книжками. Підлогу вкривали м’які килими, а між ними лежали великі плюшеві іграшки.

‘Місце їй підходить’

Попередня похмурість Ха Ін безслідно зникла – тепер вона жваво гортала книги. Сайон попросив у бібліотекаря стілець і сів у місці, звідки добре бачив дитячий відділ. Він заплющив очі й схрестив руки на грудях, дозволяючи собі трохи відпочити.

Щойно він подумав, що нарешті запанувала тиша, а Ха Ін поринула у світ книжок, до нього повільно наблизилася знайома крихітна постать.

Сайон ледь розплющив очі й поглянув на дівчинку.

— …

— Ем… знаєте…

Її невинні очі сяяли так само, як тоді, коли вона побачила бібліотеку. Сайон напружився від незрозумілого передчуття.

Ха Ін широко розсунула пальці однієї руки й склала над ними “V” двума пальцями іншої, повторюючи жест, який він колись показував у соціальній рекламі.

— Це ж ви показували ось таке по телевізору, правда?

— …

— Можете зробити ще раз?

Очі Ха Ін блищали в очікуванні, її голос звучав із захопленою наполегливістю

Сайон подумав, що якщо повторить жест один раз, вона втратить до нього інтерес і повернеться до книжок. У цьому не було нічого складного… хоча особливого бажання робити це він не мав.

Він зробив цей жест рукою. Зрештою, 

простіше виконати це один раз, ніж сперечатися.

Але, як виявилося, Ха Ін була суворою і вимогливою, немов досвідчений гончар, який не терпить недосконалості.

— Неправильно!

Її великі очі аж іскрилися від ентузіазму, і вона дивилася на нього так, ніби це була надважлива місія.

Сайон роздратовано махнув рукою.

— Я зробив. Йди читай.

— Ні-і-і, ще раз! Будь ласка?

Він тихо зітхнув. Потім знову повторив жест, сподіваючись, що цього разу вона заспокоїться. Але марно.

— Знову!

— Читай свою книгу.

— Ще хоч раз!

‘А казав, що мені просто потрібно придивитися за нею, чорт забирай…’

У цей момент Сайон страшенно засумував за Ийдже.