Том 1. Розділ 58

Припущення, що після складання іспиту на кваліфікацію мисливця все стане легше, виявилося величезною помилкою. Ставши офіційним мисливцем, Ийдже зрозумів, що кількість знань, які йому потрібно засвоїти, подвоїлася, а речей, з слід бути обережним, стало втричі більше.

Першою книгою, яку він відкрив, була «В один дотик! Як користуватися мисливським ринком», яку передав йому Чонбін. 

У нього була певна амбіція – хоч і не зовсім мрія – якось продати магічний камінь, який він мав, і зірвати джекпот. Щоб не повторювати жахіття з EZ, він мусив ретельно перечитати кожен розділ.

Коли Ийдже уважно гортав зміст книги, його телефон коротко завібрував. Побачивши ім’я на екрані, він простягнув руку, щоб перевірити повідомлення. Минуло вже чимало часу з тих пір, як він востаннє отримував звістку про Сайона, який привітав його одразу після складання іспиту.

Сайон: Коли маєте вільний час?

Сайон: Нам Уджін.

Нам Уджін. Лише одне ім’я. Щойно Ийдже прочитав, одразу ж подзвонив Сайону. Лише після двох гудків той відповів. Ийдже запитав напряму, ледь стримуючи хвилювання в голосі:

— Чи можливо вилікувати ногу моєї бабусі?

— Так. Завдяки вам мені вдалося дістати дещо…

На іншому кінці дроту тихо шелестіли папери. Після короткої паузи Сайон запитав:

— Через два дні підійде?

— Ну, спершу треба запитати в бабусі…

Оскільки через біль у коліні вона майже не виходила з дому, то навряд чи в неї були якісь інші плани. А завдяки новонабутим навичкам Ийдже міг підготувати все необхідне за лічені хвилини. Він кивнув сам до себе.

— Думаю, так.

— Тоді зустрінемося в гільдії Севон.

Розмова, здавалося, була завершена, але Сайон поки не поклав слухавку. Час від часу з іншого боку чутно було лише тихе дихання.

Тримаючи телефон між плечем і вухом, Ийдже продовжив читати «Правила користування мисливським ринком», але зрештою відсторонив смартфон і перевірив, чи дзвінок ще триває. Трохи спантеличений, він запитав:

— …Ти ще щось хотів сказати?

— …Ні. Побачимося.

Сайон першим поклав слухавку. Ийдже деякий час розглядав екран, потім одразу ж набрав домашній номер бабусі. Телефон не встиг продзвонити довго, як на тому кінці пролунав дзвінкий, життєрадісний голос:

— Алло! Хто це?

Обличчя Ийдже мимоволі розпливлося в теплій усмішці. Відповідаючи на веселий тон Ха Ін, його власний голос піднявся на пів тону:

— Привіт, Ха Ін. Це дядько. Бабуся вдома?

— Так!

— Можеш покликати її до телефону?

Голос Ха Ін, яка гукала бабусю, поступово затих. Ийдже, тим часом, закінчив читати правила користування та перейшов до розділу про запобіжні заходи й випадки шахрайства на ринку. У слухавці почувся легкий кашель і звуки наближення до телефону.

— Так, що сталося?

— А, бабусю. Ви вільні післязавтра о другій?

— Нічого важливого немає.

Хоча він і очікував такої відповіді, Ийдже все одно відчув невелике полегшення. Він відразу перейшов до справи.

— Тоді як щодо того, щоб поїхати до лікарні?

— До лікарні? Навіщо до лікарні?

— Коліно у вас болить. Я почув від постійних клієнтів, що є гарна лікарня, яка спеціалізується на болях у ногах. До того ж консультація недорога.

Замість того, щоб пояснювати, що її особисто лікуватиме найкращий лікар Південної Кореї і єдиний цілитель рангу А, Ийдже спростив усе до "гарна лікарня для ніг". Врешті-решт, той раніше був ортопедом, тому це не було неправдою. Там був лікар, і він добре лікував ноги. Хіба цього недостатньо? Ийдже виправдав себе й став чекати відповіді бабусі.

— Не потрібно.

— Чому, бабусю?

— Який сенс ходити до лікаря? Я і так ходжу нормально.

Почувши зітхання бабусі, Ийдже трохи вирівнявся і спробував говорити м'якіше.

— Але, бабусю, вам треба якнайшвидше одужати, щоб знову приходити до ресторану. Постійні клієнти дуже за вами скучили.

Бабуся готувала суп від похмілля у своєму ресторані вже 30 років. Вона робила це ще до дня розлому і продовжувала працювати після нього. Саме теплий суп, яким вона нагодувала чужинця, змусив Ийдже залишитися тут.

Без неї він блукав би незнайомим містом і, скоріш за все, загинув би нікому не відомий. Ийдже був у цьому впевнений. Він хотів віддячити за те, що та врятувала йому життя. Постукуючи пальцями по столу, він заговорив трохи сумним тоном.

— Можете довіритися мені й піти хоч раз?

— …

— Якщо приймете ліки, вам стане краще…

— …Добре.

— Справді?

Бабуся відповіла лагідно, наче поступаючись проханням Ийдже. Тривога в його душі значно вщухла.

— Так. Післязавтра о другій, вірно?

— Так, десь о 14:00 чи 14:30. Я за вами заїду.

— Гаразд. Якщо ти втомишся на роботі в ресторані, закрий його й відпочинь. Здоров’я найважливіше.

— Так, бабусю.

Ийдже поклав слухавку і потягнувся. На душі його стало спокійно 

***

Минуло два дні, прийшов час відвідати лікарню. Коли Ийдже збирався повісити вивіску, біля дверей уже стояла знайома постать. Він упізнав обличчя в чорній масці й відчув легке полегшення, навіть деяку радість від зустрічі.

— Привіт, хьоне.

— Ти вже прийшов?

— А де бабуся?

— Вдома. Ноги знову болять.

— Не страшно. Все одно скористаємося кнопкою втечі.

Ийдже ледь не запитав, скільки ж кнопок втечі той уже використав, враховуючи, що в  наборі їх лише десять. Хоч це й було частиною домовленості, сьогодні він потребував допомоги. Тому вирішив не ускладнювати ситуацію.

— Можна взяти із собою Ха Ін?

— Ха Ін? Ам...

Сайон нахилив голову, ніби пригадуючи, і лише за мить із легким вигуком зрозумів, про кого йдеться.

— Племінницю?

— Так. Я не можу залишити її саму.

— Добре, я попереджу їх.

Сайон кивнув. Ийдже розвів руками, показуючи, що готовий, і поклав долоню йому на плече. Сайон ледь помітно усміхнувся, видаючи звук, схожий на тихе шипіння. Потім він витягнув із інвентаря один із шедеврів Хон Єсона – чергову кнопку втечі – й розірвав її. У ту ж мить їх перенесло до дому бабусі та Пак Ха Ін.

Стоячи обличчям до Сайона, Ийдже швидко повернувся до вхідних дверей. Ха Ін, яка нетерпляче чекала на них, схопила його за руку й трохи сховалася за ним, як це часто роблять діти при зустрічі з незнайомцями.

Ийдже обережно скуйовдив її волосся, і  пояснив дорогу до лікарні, яка спеціалізується на лікуванні ніг. Насправді це була лікарня гільдії Севон. Лі Сайон тим часом стояв на кілька кроків позаду, майже нерухомо.

‘…Гм?’

Погляд із-під маски опустився до рівня талії. Ха Ін, наполовину ховаючись за Ийдже, з цікавістю розглядала його блискучими очима. Сайон злегка звів брови, байдуже зустрівши її погляд, а тоді повернув голову на голос Ийдже.

— Лі Сайоне, ходімо.

Той неквапливо підійшов, витягнувши ще одну кнопку. Він не вагався, хоч і використав  вже другу за сьогодні. 

***

Будівля гільдії Сеовон була високим хмарочосом у самому серці міста. На вході Лі Сайон жестом вітав охоронця, який, вислухавши інструкції через навушник, чемно вклонився.

— Ласкаво просимо, лідер гільдії Падо, Лі Сайон. Лідер гільдії Нам Уджін очікує на вас.

— Де він зараз?

— У центральній бібліотеці.

Отримавши свої ідентифікаційні значки, вони змогли увій. Ха Ін, яка була у піднесеному настрої ще від самого початку подорожі, крутила значок у руках, не відриваючи погляду. Як тільки вони увійшли всередину, сучасний і витончений хол відкрив зовсім інший світ.

[Перевірка дозволу на вхід...]

[Ідентифікація завершена для Лі Сайона і групи з трьох осіб.]

[Ласкаво просимо до гільдії Севон.]

Ийдже уявляв, що побачить щось схоже на поліклініку, адже Нам Уджін, колишній лікар, повинен був займатися лікуванням його бабусі. Але те, що розкрилося перед його очима, було розкішною бібліотекою.

Ха Ін, вражена побаченим, широко розплющила очі, та з явним захопленням почала роздивлятися навколо. Величезні полиці, наповнені безліччю книг, підносилися до самої стелі, а мисливці гільдії Севон у жовтих пов’язках із написом "Бібліотекар" невтомно перевозили книжкові візки між рядами.

Ийдже, рухаючись разом із групою, також не міг не озиратися. Плитка підлоги, форма книжкових полиць – усе здавалося знайомим. Якщо пам’ять його не підводила, він бачив це місце у фрагментах спогадів Юн Ґаиль. Здавалося, що бібліотека гільдії Севон слугувала базовим табором для тих, хто вижив після апокаліпсису. Хоча в іншому світі вона була майже повністю зруйнована…

Сайон, який йшов попереду, обернувся й порушив мовчання:

— Нам Уджін повинен бути біля центральної книжкової полиці.

— Центральної полиці?

Вони продовжували свій шлях лабіринтом стелажів, допоки не опинилися в затишній залі, оточеній великими книжковими шафами. У центрі розташувалися сходи, які з’єднували перший і другий поверхи, а на цих сходах стояв чоловік у білому халаті, повернутий до них спиною. 

Чоловік із довгим білим волоссям, зібраним у хвіст, здавалося, відчув їхню присутність і повільно обернув голову. Коли Сайон кивнув йому, він почав спускатися сходами.

— Ви прийшли швидше, ніж я очікував, – промовив чоловік, ховаючи книгу, яку тримав, під руку.

Низький голос пролунав поруч із Ийдже, звертаючись до біловолосого чоловіка:

— Нам УДжін.

Чоловік, який стояв перед ними, був Нам Уджіном, сьомим у рейтингу найкращих мисливців Південної Кореї та цілитель А-рангу.