Що це за питання? Він, що, дійсно питає, чи я мазохіст? — Ча Відже скривив обличчя й відмахнувся, ніби почув якусь нісенітницю.
— З якого дива?
Лі Сайон, не збираючись відступати, насупив брови.
— От чим це місце відрізняється від того контейнера?
— Гей, та як ти можеш порівнювати їх? Тут набагато чистіше! Є навіть ковдра і подушка.
— Приберіть контейнер, покладіть туди ковдру й подушку — і буде те саме.
— Що, пропонуєш мені тепер до порту Інчон переїхати?
Лі Сайон був щиро ошелешений. Він просто хотів підкинути Ча Відже до ресторану, бо гадав, що той втомився, а натомість виявилося, що Ча Відже поспішав до цієї крихітної комірчини, де незрозуміло, чи можна було взагалі випростати ноги. І при цьому той знімав старі кросівки та залазив усередину, ніби вже звик до подібного.
Лі Сайон не хотів бути жорстоким до людини, яка так сильно йому сьогодні допомогла і навіть дозволила себе не раз вдарити, хоч це і йшло врозріз з характером Ча Відже.
— …
— Гей… У тебе вираз обличчя якийсь дивний.
— Що?
Можливо, машина вже прибула. Мабуть, мені варто розібратися з цим особисто, а не передати цю справу іншому відділу. …Ні, я все ж маю розібратися з цим сам.
Лі Сайон нарешті вирішив повністю змінити свій початковий план. Спершу він збирався відвезти Ча Відже додому й одразу повернутися, але, побачивши умови, в яких той живе, вже не міг просто так залишити його там. Переконавшись, що на ньому рукавички, Лі Сайон швидко схопив Ча Відже за руку.
— Пішли.
Ча Відже здивовано розплющив очі — такий поворот подій був для нього несподіванкою.
— Га?
Але Лі Сайон не відступав і наполегливо потягнув його за руку.
— Нам потрібно ще в одне місце зазирнути.
Настала коротка мовчазна сутичка. Власне, Ча Відже не був з тих, хто легко здається. Але, подивившись на Лі Сайона, який стояв, стиснувши у тонку лінію губи й вперто втупившись у нього, він раптом подумав: а який сенс сперечатися з цим малим? Знизавши плечима, він нахилився, щоб натягнути на себе кросівки.
— Та добре-добре. Але куди? Я маю ще щось зробити для тебе?
Лі Сайон у відповідь лише мовчки порвав навпіл «кнопку» екстреної втечі.
Трохи згодом вони опинилися у квартирі. Вона була такою величезною, що у ній впевнено можна було розмістити десятки ресторанів похмільного супу. Але попри свої розміри, квартира видавалась досить порожньою і… Холодною.
Ча Відже відчув дивне занепокоєння. Здавалося б, то була звичайна квартира житлового комплексу, та от тільки у ній зовсім не відчувалося тепла.
— …І що це таке?
— Мій дім.
Коротко відповівши, Лі Сайон пройшов усередину і відчинив холодильник. Там стояли акуратно складені упаковки з готовими стравами та пляшки з водою. Він витяг одну з них, зробив кілька ковтків і кивнув у бік одних дверей — схоже, це була ванна кімната.
— Сходіть поки у душ. Я залишу чистий одяг перед дверима.
Ванна теж виявилася доволі просторою. Відчуваючи, як шкіра липне після цього насиченого дня, Ча Відже швидко прийняв душ і, визирнувши з-за дверей, поглянув на залишений йому одяг. Там лежали абсолютно нові, ще запаковані спідня білизна та темно-синя шовкова піжама.
Він що… Дійсно носить піжами?
Ча Відже мимоволі уявив Лі Сайона у ній, але швидко прогнав цю дурну думку. Хоча різниця в розмірах у них була незначною, одяг все одно сидів на ньому трохи вільно. Закотивши рукава, він пішов до кімнати, де, судячи зі звуку, знаходився Лі Сайон.
Той розглігся у величенькому такому кріслі. Побачивши Ча Відже, він кивнув у бік ліжка.
— Можете зайняти ліжко.
Пальцем він вказав на величезне, майже королівських розмірів, ліжко, де спокійно могли б поміститися двоє. Але Ча Відже не хотів спати поруч із Лі Сайоном, та й займати ліжко самому, поки хазяїн будинку розташувався десь на підлозі, теж було не надто приємно. Тому він байдуже відмовився:
— У мене взагалі-то совість є. Дай мені подушку. Я і на підлозі поспати зможу.
— Лягайте спати на моє ліжко.
— Та не треба. Якщо є спальник якийсь, то його мені буде більш ніж вдосталь.
У відповідь почулося роздратоване і таке звичне «ха». Лі Сайон презирливо скривив губи.
— Та хто взагалі в наш час ними користується?
— У мій час спальний мішок був обовʼязковим у данжах, шмаркачу.
— Різниця всього чотири роки, а Ви вже звучите як страшний буркотун. Ще трохи — і всі, правда, думатимуть, що ви мисливець років зо 10.
Ча Відже не видав свого роздратування ані м'язом, але Лі Сайон влучив надто точно. А визнавати це вголос було собі дорожче. Тому Ча Відже нахабно відповів:
— У мішку спати — це ж майже як кемпінг, хіба не круто? А ще ти надто вже безтурботно живеш як мисливець…
— Так-так. Жив собі без турбот як мисливець, тому з сьогоднішнього ж дня піду настворюю проблем.
— Ти розумієш, що я не настільки мудак, щоб ось так просто взяти і відібрати чуже ліжко?
— Класти гостя на підлогу куди більше змахує на мудацтво. Тож лягайте.
— Ти ж і так мудак, тож яка тобі взагалі різниця?!
— Та якби ж Ви слухали мене з першого разу…
— З якого це дива я маю тебе слухати? Я тобі підлеглий чи хто? Ми взагалі-то у рівних…
Поки вони сперечалися, їхні голоси ставали все гучнішими, а меблі в кімнаті почали ледь помітно тремтіти. Але обидва не звернули на це уваги, все продовжуючи підвищувати голос. Їхні крики лунали на весь «житловий комплекс».
ХРУСЬ!
Різкий звук раптово обірвав сварку. Обидва замовкли, наче за командою. Посеред величезного матраца і пухової ковдри зяяла діра.
Стоячи перед зламаним ліжком, Лі Сайон і Ча Відже одночасно тяжко зітхнули. Якби зламалася лише рама, це ще можна було б виправити, але тепер матрац буквально розколовся навпіл і безнадійно провалився. Виправити це було неможливо, а швидко доставити новий матрац таких розмірів — тим паче.
Дивлячись на ліжко, середина якого радше нагадувала чорну діру, Ча Відже пробурмотів:
— …Я заплачу за це.
Лі Сайон фиркнув.
— Чим?
— …Продам магічні камені.
— Агх, бляха… Навіть не смійте згадувати про магічні камені, — Лі Сайон незадоволено гаркнув, а потім його голос перейшов у щось схоже на скиглення. — Через них тепер ходять чутки, що я зустрічаюся з Юн Біном.
— …
Ча Відже схилив голову. Ось так, мабуть, і почувалися мисливці, коли про них розпускали безглузді чутки, варто було їм просто перекинутися парою слів. Лі Сайон і Юн Бін лише обмінялися інформацією та пообідали, а вже пішли такі дурні плітки… Ча Відже твердо вирішив, що більше ніколи не вестиметься на новини про мисливців і знаменитостей.
Тим часом Лі Сайон, схрестивши руки, пробурмотів:
— …Зачекайте.
Він витягнув з інвентарю протигаз, натягнув його на обличчя й зник.
Залишившись на самоті, Ча Відже припідняв матрац і подивився на те, що залишилося від каркаса ліжка. Скільки ж мисок супу треба продати, щоб відшкодувати це? Враховуючи вибагливість Лі Сайона, це явно буде недешево. Він важко зітхнув.
О 3:40 ночі, коли більшість членів гільдії вже розійшлися по домівках, а на зміні залишалося лише кілька осіб, на анонімному форумі гільдії Падо з’явився новий допис.
[Анонім] <Термінові новини> У зоні для відпочинку хтось вкрав всі ковдри та подушки…
240 забрав усі ковдри та подушки з кімнат відпочинку.
Коментарі (3)
— Бро, це тобі наснилося?
— Несмішно.
— Всім на добраніч.
Члени гільдії Падо проігнорували це. То навіть не був жарт, гідний уваги. У тролінгу мала бути межа… Але невдовзі з’явився ще один пост. Цього разу — з фото з однієї з кімнат відпочинку.
[Анонім] Серйозно, все забрали???
(Фото.JPEG)
Не жартую, я ріл бачив це на власні очі.
Коментарі (8)
— Що?
— Куди поділися всі ковдри та подушки???
— Може, прибиральники забрали на прання?
⤷ Ні, вони прибирають вдень, коли нікого немає;;
— 240 справді це зробив?
— Більше б інфи…
— Бро, швидше розповідай, прекрасний мисливець чекає.
— Вау, тепер я не засну…
Душові та спальні кімнати Падо були своєрідною пільгою для членів гільдії. Вони забезпечували мисливців місцем для відпочинку після рейдів підземель. Через чутливість мисливців зона відпочинку в гільдії Падо були облаштована на найвищому рівні. Кожен мав окрему кімнату з ліжком, дорогою і дуже зручною постільною білизною та навіть спеціальними ароматизаторами, що допомагали розслабитися і спокійно заснути після рейду.
Ці приміщення були предметом гордості гільдії. А тепер усю постільну білизну з цих кімнат просто вкрали. Ліжка залишилися порожніми.
І винуватцем цього був Лі Сайон!
Це звучало дивно, але… Були навіть фото-докази. Ніхто не наважився б сфабрикувати фото та згадати ім’я Лі Сайона просто так.
Висновок був очевидний. Це правда.
Той пост став справжнім потрясінням. Ті, хто відкрив ТіньПост перед сном, тепер просто не могли відірватися, чекаючи продовження цієї захоплюючої історії. Вони безпорадно оновлювали сторінку, сподіваючись на нового свідка.
І ось, коли члени гільдії Падо вже майже зневірилися, зʼявився черговий мисливець, який натрапив на Лі Сайона сьогодні вночі.
[Анонім] E240 чи Історія про Жана Вальжана (Видалю через 10 хвилин)
Залишився допізна, дороблюючи звіт. Коли закінчив, було надто ліньки їхати додому. Тож вирішив заночувати в кімнаті відпочинку й піти на роботу вже звідти.
Але раптом двері сусідньої кімнати відпочинку гучно розчахнулися. Було майже 4 ранку. Я подумав: «Що за грубий ********?» і відчинив двері, щоб перевірити.
Це був 240.
З цього моменту я просто застиг… Це було як у кіно. 240 почав збирати всі ковдри та подушки з кімнат. Не одну. ВСІ.
Здавалося, що він ось-ось забере ще й ліжка, але обмежився тільки постільною білизною.
Я був у найдальшій кімнаті. І коли 240 наближався, у мене прокинулися інстинкти виживання. Я шалено переживав, що він забере і мою ковдру. Ми зустрілися поглядами. Я міцно притиснув ковдру до себе.
…На щастя, він мене помилував.
Більше того, він навіть люб’язно зачинив двері перед тим, як піти. Кінець.
Коментарі (13)
— Хочу дещо перевірити. У що був одягнений 240?
⤷ Біла футболка, чорні спортивні штани, протигаз і домашні смугасті капці.
⤷ Ця історія правдива….
⤷ Чому такий впевнений?
⤷ Я їхав у ліфті з 240, одягненим точно так само. Ледь не знепритомнів-
⤷ Ах…
— 240 ще й проявив турботу, не забрав ковдру у того, хто працював допізна.
⤷ Ще й люб’язно зачинив двері.
⤷ Бог40.
— Анонімний автор теж молодець. Більше боявся втратити ковдру, ніж 240 ХАХАХА
— Але якщо подумати, 240 же сам це все оплатив, тому не можна скаржитися і казати, що він то все вкрав
⤷ ЛОЛ, правду кажеш
— Але навіщо 240 забрав усі ковдри та подушки???
***
Скільки часу вже минуло, відколи Ча Відже чекав на повернення Лі Сайона? Він почув, як замок на дверях видав коротке «біп».
Ча Відже, потягуючись, визирнув у коридор. Те, що зайшло в кімнату, нагадувало… Ожившого тканинного монстра. Спочатку це «дещо» виглядало як привид, але потім він помітив дві довгі чорні ноги, що стирчали знизу.
Ці ноги впевнено крокували коридором, незважаючи на те, що власник зовсім нічого не бачив, і попрямували у вітальню.
Фігура скинула все це на підлогу. То були ковдри та подушки.
Що в біса?..
Ча Відже переводив погляд з купи постільної білизни на Лі Сайона, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Йому потрібні були пояснення, що вже сталося, але той не сказав ані слова. Нарешті, не витримавши, Ча Відже серйозно запитав:
— …Ти обчистив магазин постільної білизни?
Лі Сайон зняв протигаз і поклав його до інвентарю. Його обличчя було холодним.
— Ще й за грабіжника мене вважаєте?
Ча Відже подумав, що зламане ліжко, напевно, сильно вдарило по Лі Сайону. Він усе ще здавався напруженим. Той уперся руками в боки й кивнув підборіддям на шкіряний диван.
— Лягайте.
— Чому б тобі як господарю і не лягти на ди—
— Ще хоч одне слово, хьоне, і…
— …
— Я сприйматиму це за Ваше бажання розтрощити до того ж ще й диван і спати разом на підлозі.
…І Ча Відже слухняно все ж ліг на диван.
