Диван у квартирі Лі Сайона був напрочуд м’яким. У наші дні навіть ковдри виготовляють із матеріалів підземель, тож, можливо, і цей диван був не винятком?
Ча Відже з усіх сил намагався відволіктися від дурних думок і прийняти все це як належне. Йому все ще було незручно займати місце, комфортніше за те, що лишилося господарю квартири, але сперечатися далі просто не мало сенсу. Якби він продовжив наполягати, вони могли б і справді ненароком зламати до того ж ще й диван і були б змушені спати разом на підлозі.
Не сказати, що Ча Відже хотів цього, але ліжко зламалося саме через нього. І він не міг дозволити собі зламати ще щось у чужій квартирі. Ба більше, він точно не мав грошей, щоб за це все заплатити.
Ну, як-не-як старший же має поступитися...
Розмірковуючи немов старий дідуган, Ча Відже насолоджувався м'якістю диванних подушок, як Лі Сайон зненацька накинув на нього дві подушки та дві ковдри. Він інстинктивно їх підхопив і невдоволено пробурмотів:
— Мені не потрібно дві ковдри.
— Беріть, що дають.
За спиною Лі Сайона височіла ціла гора подушок і ковдр.
І звідки ж він усе це взяв? — подумав Ча Відже, не знаючи про розкішну зону відпочинку гільдії Падо.
Ну, принаймні Лі Сайон точно не страждав від нестачі ковдр, навіть якщо віддав Ча Відже дві з них. Переконавшись, що той вклався на дивані та накрився ковдрами, Лі Сайон почав розкладати собі постіль на підлозі. Поклавши кілька ковдр одну на одну замість матраца, він зручно влігся на подушку. Плесь — і всі вогні в будинку згасли. Дивлячись у темну стелю, Ча Відже тихо промовив:
— …На добраніч.
Він не почув відповідь. Та і якось не чекав на неї. Диван був м'яким, ковдра — приємною на дотик, а подушка надзвичайно зручною. Він не відчував такого комфорту вже дуже давно. Та чи означало це, що він міг спокійно заснути? Очевидно, що ні.
Зітхнувши, Ча Відже прикусив губу й нерішуче запитав:
— Лі Сайоне, спиш?
— А як щодо Вас?
Його голос зовсім не був сонним. Він звучав так само чітко, як і кілька хвилин тому. Та і Лі Сайон майже миттєво відповів. Чужий голос ніби заземляв Ча Відже, допомагаючи відкинути дурні думки на задній план. Кліпнувши очима, він знову заговорив:
— Я теж не можу заснути.
— Ви ж мали б втомитися.
— З чого б це?
— Після всього, що ви утнули… — Лі Сайон гмикнув, ніби це було і справді смішно.
— Нічого подібного, — спокійно відповів Ча Відже.
Запала ще одна коротка хвилина тиші. Проте вона не була такою важкою, як раніше. Ча Відже втупився в стелю й задумливо спитав:
— Як там Чхве Ґойо? З ним же все буде добре?
— Ну… З Інчона до Сеула… — Лі Сайон на мить замовк, ніби підбирав покраще слова, і все ж продовжив: — До завтрашнього вечора має вже прийти до тями.
— Штраф серйозніший, ніж я припускав.
— Надто гарна навичка, щоб не мати обмежень.
— І то правда…
Їхня розмова йшла уривками. Вони не могли говорити безперервно, тож тиша неминуче поверталася. Але вона, на диво, не тиснула на Ча Відже. Він відчував, що тепер і справді зможе впоратися з усіма думками, що намагалися повністю заполонити його голову, під час цих недовгих хвилин глухої тиші.
Цього разу Лі Сайон заговорив першим:
— Хьоне.
— Так?
— Ви знаєте, що я досі маю той лист?
— Який ще лист?
— Самі передали його мені і не пам’ятаєте?
Ча Відже напружив свою пам’ять, але зовсім нічого не сплило у голові. Він все не міг пригадати, щоб надсилав щось Лі Сайону. Той тихо поворухнувся. Судячи зі звуків, він перевернувся на бік. Ча Відже зробив так само. Лі Сайон лежав, підперши голову рукою, і дивився на нього. На чужому вродливому личку грала ледь помітна усмішка.
— Спробуєш торкнутися їх хоч пальцем — і ти труп.
— …Ох.
То він каже про те, що я накарлякав на тій візитівці?
Схоже, що так. І, схоже, тоді він обрав правильну людину, яка і змогла передати цю записку Лі Сайону. Ча Відже з кислим виразом втупився у нього, а Лі Сайон лише хихикнув і трохи опустив голову.
Раптом по його обличчю пробігла яскраво-синя лінія світла. Замість однієї зі стін у вітальні було панорамне вікно, і в кімнату поступово просочувалося слабке світло світанку. Невже ніч і справді так швидко минула? Ча Відже потер обличчя й запитав:
— Котра година?
— Гм… Мабуть, десь пів на п’яту?
— …
— А що, той ресторан вже збираєтеся відчиняти?
— Гей, хтось же має то зробити.
— Нехай Бе Вонву цим займеться.
— Думаєш, зможе?
— Якщо вже стільки наїв, то мав би і знати, як той суп готується… — буркнувши це, Лі Сайон теж підвівся.
Часу було обмаль, але з тою новою навичкою Ча Відже міг доволі швидко підготуватися до ранкової зміни. Його вчорашній одяг Лі Сайон закинув у пральну машину, тож йому нічого іншого не лишилося, як знову позичати чужі речі. Переодягнувшись у чорну водолазку та такі самі штани, які Лі Сайон вибрав для нього, Ча Відже направився до ліфту. Не один, правда.
Він притиснувся до дальнього кута просторої кабіни ліфту, поки Лі Сайон насмішкувато кривлявся:
— Чому б Вам ближче не підійти?
— Мені і тут доволі комфортно.
— І це все після того, як Ви зламали моє ліжко і позичили мій одяг…
— Не кажи так. Хтось може неправильно зрозуміти.
— Ах, і ось так Ви себе поводите після всього, що між нами сталося?..
— Стули пельку, будь ласка.
Ча Відже з самого початку не хотів, щоб Лі Сайон його проводжав, але у ліфт будівлі гільдії Падо, де і знаходилися майже королівські покої Лі Сайона, без посвідчення члена гільдії неможливо було потрапити. Навіть для дверей на сходах було необхідно це кляте посвідчення.
Тому Ча Відже не мав іншого вибору, окрім як взяти з собою Лі Сайона — не малий такий живий пропуск до всієї будівлі гільдії Падо. Більше того, чужі слова змусили Ча Відже ще більше насторожитися.
— А Ви доволі відомий, знали?
— З якого це дива?
— Гадаєте, у цій гільдії є хтось, хто не куштував Ваш фірмовий похмільний суп?
— …
— А що якщо хтось з членів гільдії спитає, що тут робить робітник на пів ставки?
Те, що його знали в гільдії Падо, було прямим наслідком того, що Лі Сайон передплатив п'ять мільйонів вон за похмільний суп… Ча Відже досі вважав це дурним марнотрацтвом, але зараз не мав часу сперечатися.
А якщо вони дійсно когось зустрінуть? Навіть враховуючи, що зараз була четверта ранку, цього варіанту не можна було виключати?..
І він би ніяк не зміг виправдатися. Не зміг би сказати, що доставляв суп, бо завжди наголошував на тому, що їхній ресторан не робить жодних доставок. А якби він збрехав з цього приводу, йому, можливо, довелося б провести брифінг про фаворитизм для лідера гільдії Падо.
Поки Ча Відже міркував, він звернув увагу на своє відображення у скляних дверях ліфта. Здавалося, що він знайшов у буквальному сенсі цього слова вихід зі свого положення. Може, розбити їх… І просто вистрибнути? Він би все одно не постраждав. Проблема була дещо в іншому…
— Хьоне?
— Не зважай…
…У вартості цього скла. Нагадавши собі про борг за зламане ліжко, Ча Відже з сумом відкинув ці думки і спробував придумати інший варіант втечі. Він навіть прикинув, що міг би застосувати навичку Тихої Ходи, але вона лише приховувала його присутність, тож у замкненому просторі була абсолютно марною.
Щойно ліфт прибув на перший поверх з тихим дзвоном, з-за дверей пролунав зловісний голос.
— Йой, тільки-но повернулась з підземелля, а вже світанок… Е-е, лідере гільдії?
— Поспи трохи перед роботою… О? Доброго ранку! Рано Ви сьогодні… Е-е?
— …Га?
Усі погляди звернулися до них. Спочатку всі здивовано глянули на Лі Сайона, а потім побачили Ча Відже, який затиснувся у куток ліфту. По інший же бік були мисливці, що поверталися з рейду, а також Бе Вонву, який витирав піт після ранкової пробіжки.
— Га? Робітник на пів ставки? А ти що це тут робиш?
Бе Вонву підійшов до дверей ліфта з радісним привітанням, але, побачивши Лі Сайона, його обличчя наповнилося щирим подивом. Ча Відже, виглядаючи так, ніби душа полишила його тіло, почав бурмотіти собі під ніс незрозуміло що:
— Ах… Ну… Цей…
— Га?
— Ха-ха… Так просто вийшло…
Та чому ж саме зараз мали зіткнутися?..
Ча Відже й сам не знав відповіді на це питання. Тільки Лі Сайон залишався незворушним, хмуро дивлячись на Бе Вонву. Звичайно, той, як завжди не розуміючи підтексту, продовжив говорити:
— Але що ти тут робиш, працівнику?
— …
— А ти чому тут?
Лі Сайон нічого не відповів. Бе Вонву, не чекаючи відповіді від нього, повернувся до Ча Відже. Напевно, той мав би, на його думку, все пояснити. Але Ча Відже теж зберігав мовчання. Чим довше тривала ця дурна пауза, тим більше зростала зацікавленість мисливців. Бе Вонву, відомий своїм час від часу гострим оком, зауважив незвичний одяг працівника на пів ставки. Чорна водолазка та класичні штани дуже вже нагадували стиль Лі Сайона.
Що?
Ця водолазка… Хіба не її Лі Сайон носив зовсім нещодавно? Заборонене усвідомлення вдарило Бе Вонву в мозок. На працівнику зараз був… Одяг Лі Сайона? І той, хто ненавидів позичати свої речі чи приймати гостей, проводив його? Очі Бе Вонву розширилися від шоку. Він тремтячим пальцем вказав на Лі Сайона.
— Гей, гей, гей, гей, гей, що це таке? Гей, га? Гей, ну що це…
— Бе Вонву.
— Гей, друже! Що відбувається? Поясни мені!
— Чому б тобі ще два кола не намотати навколо річки Ган?
Здавалося, це була ввічлива пропозиція, але Лі Сайон чітко натякав на «йди геть». Навіть такий простак, як Бе Вонву, міг це зрозуміти. Однак той вперто чіплявся за них, відмовляючись відступити. Його наполегливість була неймовірною, навіть дещо гідною звання справжнього танка.
…Такими темпами я не встигну у ресторан навіть після п’ятої.
Нарешті Ча Відже наважився діяти. Він вийшов з кута ліфту і абияк закинув руку на плече Лі Сайона. Члени гільдії перед ними беззвучно ахнули, роззявивши рота. Лі Сайон широко розкрив очі, але Ча Відже його проігнорував. Він поплескав Лі Сайона по плечу й мило усміхнувся:
— Просто минулої ночі у мене виникли деякі проблеми, а лідер гільдії Лі Сайон мене прямо-таки врятував, ха-ха.~
— Що сталося? Невже якийсь мудак знову зламав стіл?
Плече під рукою Ча Відже ледь здригнулося. Він коротко похитав головою з серйозним виразом обличчя.
— Не можу вдатися зараз у подробиці, але лідер гільдії дуже мені допоміг.
— Та, невже Сайон?
Обличчя Бе Вонву було сповнене сумнівів. Він хотів вірити працівнику, але не міг збагнути, з чого б це Лі Сайон допоміг йому, але Ча Відже вчасно завдав фінального удару.
— Ну, оскільки я працюю у Вашому улюбленому ресторані, він і вирішив мені допомогти.
— Що? …Правда?
На превеликий жаль Бе Вонву легко піддавався словам Ча Відже. Лі Сайон холодно проігнорував легке зворушення в його очах. Тим часом Ча Відже спритно вислизнув із ліфта, немов ухиляючись від атаки монстра, і махнув їм рукою.
— Йой, мені ж скоро відчиняти ресторан, тому я вже піду! Побачимося у ресторані, клієнте!
— Ох? О, так, побачимося, працівнику!
Після того, як працівник пішов, Бе Вонву знову повернувся до Лі Сайона з розгубленим виразом обличчя.
— …Тож що тут робив працівник на пів ставки? Невже ти йому справді з чимось допоміг?
Лі Сайон, який мовчав весь цей час, цокнув язиком і нарешті холодно відповів:
— Ну, який же ти безкорисний.
