— І тепер Ви схожі на жебрака, хьоне?
— Ага. А для жебрака, мабуть, занадто зухвало заходити в офіс лідера гільдії, чи не так? Просто забирай їх швидше.
Ча Відже кивнув на довгий ряд зв’язаних людей за своєю спиною. Лі Сайон стиснув губи, повернувся до свого столу, втупився поглядом, ніби побоювався, що той встигне ще щось втнути, у Ча Відже і натиснув кнопку мікрофона, що з’єднував його з приймальнею.
— …Передай дослідницькій групі, щоб підготувалися брати нові зразки, і надішли також транспортний засіб до головних воріт гільдії Падо.
— Е-е, вибачте? Транспортний засіб?
— Такий, щоб міг вмістити двадцять пробуджених. Ні, просто скажи їм привезти найбільший, що у нас є.
— …Гаразд, я все передам.
Лі Сайон прибрав руку з мікрофона і сперся на стіл, тяжко зітхнувши.
— …Повідомлення.
— Що?
Ча Відже здивовано кліпнув. Він виглядав жахливо — наче його занурили у воду, а потім відшмагали по всьому порту Інчона. Лі Сайон постукав пальцями по столу.
— Чому Ви не відповіли на моє повідомлення?
— …Ти щось писав?
Лі Сайон звів на нього очі. Він відповів на те кляте повідомлення одразу, щойно його отримав, а Ча Відже не дочекався відповіді? Лі Сайон скривив губи.
Грає дурника, так?
— Ага… Тобто прикидаєтеся, що не в курсі?
— Ні, слухай, я справді не бачив. У мене екран розбитий.
Ча Відже витяг телефон із кишені й показав його. Дисплей і справді був розтрощений, немов по ньому вдарили кілька разів молотком.
Лі Сайон кинув погляд у прочинені двері контейнера. Навколо зв’язаних людей валялися різні інструменти та зброя. Хоча вони не були в крові, більшість з них була зламана або погнута.
— …
Лі Сайон знову перевів очі на Ча Відже. Обличчя у нього було таке ж бліде, як і завжди, але одяг був мокрий, зазвичай акуратна зачіска розпатлана, а по фартуху ніби хтось пробігся. Повний безлад, якщо казати коротко.
Хоча Лі Сайон не міг оцінити справжню силу Ча Відже, навряд чи пробуджений, здатний відбити його атаку, міг би опинитися в такому стані, якщо не дав себе побити навмисне.
— …
Тим часом Ча Відже витягнув зі свого інвентаря важкі чорні сумки і почав закидувати їх у кабінет лідера гільдії. Нарешті він зняв останню спортивну сумку зі спини й поставив поверх інших. Але сам далі порога так і не зайшов.
Невже він і справді повірив у те, що його назвали жебраком? Лі Сайон не приховував свого роздратування.
— Що це Ви робите?
— Зачекай… У всіх цих сумках наркотики. Вони щось там говорили про три партії чи щось таке, але я не певен. Тож розберешся сам.
— …
— Гей, Романтичний Провіднику, ти коли знепритомнієш?
— …Що?
— Здається, вже скоро.
Чхве Ґойо вже лежав на підлозі контейнера. Його тіло майже не рухалося, він ледь міг поворушити губами, а погляд був розфокусований і очі от-от мали заплющитися на найближчі два дні. Ча Відже клацнув язиком і кивнув Лі Сайону.
— Забери його.
Лі Сайон нахилив голову до плеча, зберігаючи невдоволений вираз обличчя.
— Я не можу зайти.
— А?
— Через ці двері можна увійти тільки з однієї сторони.
— …З однієї сторони, кажеш?
— Ґойо не пояснив? Через них можна тільки вийти, а зайти — ні.
Ча Відже подивився на Романтичного Провідника, потім на двері і тільки після на Лі Сайона.
Лі Сайон без зусиль міг здогадатися, які божевільні думки зараз крутяться в гарній головці Ча Відже. Навіть не намагаючись приховати зневагу, він скривився й буркнув:
— Що? Плануєте тупо стояти там, поки Ґойо не вирубиться?
Його вродливе обличчя миттєво стало похмурим. Зазвичай Ча Відже так реагував, коли хтось влучав у самісіньке яблучко.
— Та ні, просто подумав, що мені не обов’язково заходити…
— Ха.
— Якщо я просто передам тобі наркотики і цих людей, то завдання виконано, хіба ні?
— І як Ви тоді збираєтеся добратися до ресторану з Інчоча? Що, знову викликати Вам таксі за рахунок гільдії?
— Це займе дві години… Враховуючи нічну націнку, то вийде недешево, — Ча Відже, здається, серйозно над цим задумався.
Який же безлад, — подумав Лі Сайон. І справа не лише в його зовнішньому вигляді. Судячи з чужої поведінки, в голові у Ча Відже був абсолютно такий самий хаос. Неймовірно безрозсудний, егоїстичний, безнадійно старомодний, та ще й поводиться так, ніби в нього є кілька запасних життів.
— Але ж… — Ча Відже відкинув назад мокре волосся і усміхнувся. — Все ж це було не так уже й погано, правда?
Чомусь… Кожного разу, коли він ось так посміхався, показуючи ряд рівних білих зубів, Лі Сайон не міг не відвернутися.
— Заходьте, поки двері ще відчинені.
— Якщо я просто перекину їх тобі через поріг…
— Просто зробіть, як я кажу.
Лише коли Лі Сайон заговорив суворішим тоном, Ча Відже нарешті втягнув Чхве Ґойо в кабінет лідера гільдії, потягнувши за собою й інших, зв’язаних наркоторговців.
Щойно останній з них переступив поріг, Чхве Ґойо, який до останнього намагався триматися, нарешті видав останній хрип:
— Агх…
Одночасно з цим двері, що залишалися трохи прочиненими, зникли, а на їхньому місці знову з’явилися звичні, міцно зачинені двері офісу голови гільдії.
Лі Сайон виніс Чхве Ґойо та інших назовні, а коли повернувся, то побачив, що Ча Відже незграбно тупцяє на місці, оглядаючись навколо.
— Тож, розкажіть мені для початку… — Лі Сайон схрестив руки на грудях. — Навіщо Ви це зробили?
— Гадав, що зможу їх схопити… Та і подумав, що якщо прогавимо таку можливість, то пошкодуємо, — Ча Відже казав це цілком буденно і легко знизав плечима. — Але так нічого корисного і не дізнався.
— Не потрібно було заходити так далеко. Я ж Вам доручив тільки спостереження. Затримання цілі — робота інших спеціалізованих мисливців.
— Але ж сьогодні я зреагував швидше за них.
Дії Ча Відже й справді дуже їм допомогти. Хоча відділ розслідувань і члени гільдії Падо переслідували наркоторговців, зазвичай це переслідування так і закінчувалося ще на етапі гонитви. А сьогодні їх не просто зловили, а повністю знищили частину мережі, та і до того ж вилучили декілька партій наркотиків. З такою кількістю зразків дослідницькі відділи гільдій Совон і Падо зможуть отримати безцінні дані.
Лі Сайон коротко кивнув Ча Відже.
— Гаразд. Ходімо.
— Добре. Тоді я вже піду. Гей, Некстбі, знайди найближчий автовокзал.
Ча Відже звернувся до Некстбі на своєму розбитому телефоні. Лі Сайон, усе ще виглядаючи невдоволеним, скептично нахилив голову й зиркнув у його телефон.
Ча Відже вже давно помітив: коли Лі Сайон був незадоволений, він завжди нахиляв ось так голову. Терпіти це більше не було сил, тому Ча Відже, не приховуючи роздратування, запитав:
— Та що вже?
— Просто… Мені цікаво, чи Ви спеціально це робите.
— Що саме?
— Навіщо шукаєте автобус?
— Я маю повернутися до ресторану. Якщо ще трохи затримаюся, автобуси зовсім перестануть ходити.
— Ви зібралися йти у такому вигляді?
Лі Сайон окинув Ча Відже скептичним поглядом з голови до ніг, ніби насміхаючись. І тільки тоді він справді глянув на себе. Скуйовджене волосся, мокрий худі, фартух, вкритий відбитками взуття.
Так-то йому було все одно на свій зовнішній вигляд, але зі сторони він виглядав, ніби пройшов щось дуже страшне цієї ночі. Будь-яка небайдужа людина, побачивши його, обов’язково б підійшла й запитала, чи він у порядку і чи не сталося чогось…
Усвідомивши це, Ча Відже мовчки сховав телефон назад у кишеню. Він глибоко зітхнув і провів рукою по мокрому волоссю.
Якби ж ці покидьки не облили мене… То взяв би й пішов вже.
Насправді, він думав, що в цілому міг би непомітно вислизнути з кабінету лідера. Але щойно Ча Відже вирішив тихцем рушити до дверей, Лі Сайон витягнув з інвентаря зім’ятий аркуш A4.
Це була та сама «кнопка» екстреної втечі Хон Йесона. Не даючи Ча Відже навіть шансу відмовитися, Лі Сайон схопив його за руку й розірвав папірець навпіл. За мить вони вже стояли перед рестораном похмільного супу.
— Це ж доволі дорогоцінна річ. Ти впевнений, що варто так просто нею розкидуватися?..
— Та все гаразд. У мене набір з десяти таких папірців.
— …
Ча Відже неохоче відчинив двері ресторану й попрямував до прибудови. Кімната в задній частині закладу була забита подарунковими коробками. У кутку лежали акуратно складені ковдра й подушка. Якщо не пересунути пакети і коробки до стіни, навряд чи можна було нормально лягти у цій кімнаті.
Але для Ча Відже такого приміщення було достатнім. Насправді він був навіть вдячний. У порівнянні з тим, як йому доводилося спати на трупах монстрів, загорнувшись у їхню ж кров, це був справжнісінький рай.
Чотири стіни, дах, підлога, ковдра і подушка. Що ще потрібно було для щастя? Звісно, це була лише думка Ча Відже. Лі Сайон оглянувся й скептично зсунув брови, явно не розуміючи, як тут узагалі можна жити.
— Ви, що, дійсно тут спите?
— Ти ж і так про мене все дізнатися встиг, хіба ні? Та і точно бачив, як я виходжу звідси щоранку.
Саме так і сталося у ту ніч, коли Лі Сайон вдерся у його ресторан. На ці слова той лише сухо відповів:
— Але ж я і подумати не міг, що ця кімната виглядає так всередині.
Типовий власник першого місця. Напевно, виріс у розкоші. Але Ча Відже колись був таким же, тому не став докоряти й просто відповів:
— У мене є ковдра, подушка, підога і дах над головою. Що ще треба для щастя?
— …
— …Та що вже не так?
Лі Сайон пильно дивився на нього. На його витонченому обличчі почав проступати звичний для Ча Відже невдоволений вираз.
— Скажіть чесно, хьоне, Ви точно не мазохіст?
