Том 1. Розділ 52

Серед усіх слів саме «фізичний» змусило його згадати смішний пост, який він колись бачив в інтернеті. Хтось загіпнотизував людину, годуючи її сирою цибулею, та змусив повірити в те, що це насправді яблуко.

Чве Ґойо подумав, що він цілком міг би стати цією людиною в експерименті з цибулею та яблуком. І лише тепер він остаточно зрозумів усмішку Ча Ийдже.

— Я продовжуватиму фізичну терапію, доки ти не забудеш усе.

Чве Ґойо відповів із впевненістю, як учасник телевікторини, який знає правильну відповідь:

— Де я?

У відповідь Ийдже схвально кивнув, усміхнувшись так, ніби щойно почув ідеальну відповідь.

Після того, як вони мирно дійшли згоди, не проливши жодної краплі крові, Ийдже почав розкладати непритомних викрадачів у ряд. Він окремо відділив того, хто забруднив його обличчя чорнилом, і того, хто знепритомнів із закривавленим носом.

У будь-якому випадку, Ийдже планував розбудити найміцнішого з них, дізнатися необхідну інформацію і водночас помститися. Це був класичний варіант «вбити двох зайців одним пострілом». А буде ще краще, якщо йому вдасться змусити когось із них випити морської води.

Чве Ґойо, сидячи збоку, чемно підняв руку, як учень, що готується виступити з доповіддю.

— Пане робітнику, я не знаю, де ми і що сталося, але чи можу я відчинити двері?

— Двері?

Ийдже кинув погляд на Чве Ґойо. Той склав руки і видав механічну усмішку.

— Моя здатність полягає в тому, щоб відчиняти двері. Я можу переносити людей у будь-яке місце, якщо знаю точну адресу.

‘…Це було б зручно для доставки,’ – подумав Ийдже.

Його очі засяяли, як у професора, що виявив обдарованого студента для аспірантури. Його перша думка була практичною, що цілком личило працівникові ресторану. Але він швидко відкинув бізнес ідеї, які почали з'являтися в його голові. Така корисна здатність напевно мала значний недолік.

Особливо з огляду на те, що просторові здібності зазвичай супроводжувалися серйозними обмеженнями. Ийдже схопив найміцнішого викрадача за комір і підняв його.

— У вашої здібності є якісь наслідки?

— Га? Е-е… Так, є.

З якихось причин очі Чве Ґойо ледь помітно затремтіли. Ийдже кивнув, заохочуючи його продовжувати.

— Все нормально, просто скажіть. Я маю знати про наслідки, щоб вирішити, чи варто просити вас відкрити двері.

— Ем, ну, це...

— Так?

Щойно Ийдже збирався вдарити викрадача, щоб розбудити його, Чве Ґойо раптом вигукнув:

— Я втрачаю свідомість!

— Що?

У той самий момент, коли кулак Ийдже ось-ось мав влучити в непритомного, Чве Ґойо швидко пояснив наслідок, майже видаючи це скоромовкою.

— Якщо я знаю адресу або координати на мапі, я можу відчинити двері до цього місця. Але, розумієте, я використовую поточну локацію як осьову точку. Чим більша відстань між осьовою точкою та місцем призначення, тим довше я буду непритомним!

— Через ці двері може пройти кілька людей?

— Так? Так, якщо двері залишаються відчиненими.

— А скільки вони залишаються відчиненими?

— Доки я не знепритомнію.

Ийже замислився. Здатність, яка могла транспортувати кількох людей одночасно, траплялася вкрай рідко. Більше того, хоч і з серйозним побічним ефектом, ця сила здавалася досить корисною.

— Треба перевірити.

Він витягнув телефон, щоб подивитися їхню поточну адресу. Але... екран його дорогоцінного телефону був розбитий!

— Трясця.

Ийдже похапцем розблокував телефон, щоб оцінити, наскільки все погано. Але розтрощений на дрібні шматочки екран лише показував калейдоскопічний хаос замість звичної панелі. Його тіло могло бути S-класу, але не телефон, який не витримав і здався.

Похмурим голосом Ийдже звернувся до Нексбі:

— Привіт, Нексбі. Яка поточна адреса?

— Використовую GPS-дані для визначення поточної адреси.

На щастя, телефон не був остаточно зламаний, адже Нексбі відповів. Голосовий помічник назвав адресу. Ийдже заплющив очі, втупившись у розбитий екран.

‘Прокляття. Контракт ще довго є дійсним…' — пробурмотів він із сумом.

— Як думаєте, якщо я попрошу вас відчинити двері з Інчхона до Сеула, скільки часу ви будете непритомним?

Чве Ґойо швидко відповів:

— Десь півтора дні? Може, два.

Попри те, що порт Інчхон був не так уже й далеко від Сеула, час знепритомнення здавався немаленьким. З цікавості Ийдже задав ще одне питання:

— А якщо відчинити двері до Вашингтона, округ Колумбія…

Очі Чве Ґойо наповнилися сльозами. Його реакція була надто емоційною. Схоже, він уже мав подібний досвід. Витираючи сльози рукавом, він відповів:

— Не до Вашингтона, але я відчиняв двері до Торонто, Канади, для термінової поїздки лідера гільдії…

— І?

— Коли я прокинувся, пора року змінилася.

— …

Справді сильна здібність мала свою ціну. Ийдже знову витягнув телефон, щоб глянути на годинник, але не зміг, тому звернувся до Нексбі. Було 2:20 ночі. Від порту Інчхон до ресторану на таксі потрібно було їхати близько двох годин. З урахуванням виклику машини, часу на підготовку до відкриття залишалося обмаль. Нахмурившись, Ийдже почухав скроню й звернувся до Чве Ґойо:

— Вибачте, але можете зробити для нас двері?

— О, так, звісно!

— Якщо знепритомнієте, я відвезу вас до лікарні, не хвилюйтеся.

— О, про це не варто турбуватися.

Романтичний відкривач поклав два пальці на скроні й заплющив очі. Здавалося, він сильно концентрувався. Нарешті, він витягнув руки вперед і голосно вигукнув:

— З'явіться, двері будь-куди!

Назва прозвучала так, ніби одночасно порушувала два авторські права. До того ж вона була до абсурду дитячою. Але ефект виявився далеко не дитячим. Посеред контейнера, наповненого пораненими й стогнучими злодіями, з'явилися величезні дерев’яні двері.

— Ого.

Ча Ийдже, щиро вражений, узявся зв’язувати зап’ястя непритомних викрадачів пластиковими стяжками, нанизуючи їх разом, мов в’язку риби. Він не збирався тягати їх по одному – значно зручніше було витягти всіх одразу. Закінчивши зі стяжками, він розкрив принесені викрадачами сумки.

Вони були вщерть набиті білим порошком, загорнутим у товстий пластик. Ийдже без жодних вагань забрав увесь вміст до інвентарю, а одну з сумок перекинув через плече.

— Здається, все.

Кивнувши Чве Ґойо, він дав знак відчиняти двері.

Чве Ґойо, який і без того зблід, мов труп, ще відколи двері з'явилися, підійшов до них, ледве стримуючи тремтіння в ногах. Він зробив глибокий вдих, мов смертник перед фінальним кроком, і, нарешті, відчинив двері.

А по той бік…

— …

— …

Там сидів Лі Сайон.

— …Чому?

‘Чому він тут?’

Сайон, зручно вмостившись за величезним столом у просторому офісі, байдуже гортав щось у телефоні. Замість звичної протигазової маски цього разу на ньому були окуляри. Лакована табличка на столі виблискувала під світлом.

«Голова гільдії „Падо“, Лі Сайон.»

З усього було зрозуміло: це кабінет лідера гільдії.

Ийдже на мить відчув непереборне бажання просто зачини двері, викликати таксі за рахунок гільдійської корпоративної картки і, можливо, навіть подвоїти тариф, аби швидше забратися звідси.

‘Він відчинив двері не туди…’

Його міркування обірвав крижаний погляд.

‘Трясця.’

Лі Сайон повільно зняв окуляри.

Ийдже різко обернувся до Чве Ґойо, вимагаючи бодай якогось пояснення цьому абсурду. Але той, міцно вчепившись у дверну ручку, затремтів ще сильніше, мов телефон у режимі вібрації, і… несподівано усміхнувшись, показав великий палець.

‘Цей покидьок… Коли він сказав, що з лікарнею проблем не буде…’

Виявилося, що Чве Ґойо ніколи не збирався відчиняти двері, які були потрібні Ийдже. Його єдиною метою було доправити його прямісінько до Сайона – як кур’єрська доставка у відкритий космос!

Ийдже закипів від люті. Ось чому Чве Ґойо навіть не питав, куди потрібно!

Тим часом Сайон, повільно піднявшись зі стільця, став прямо перед ним. Вони опинилися один навпроти одного, розділені лише дверним отвором. Його тьмяно-фіолетові очі неквапливо оглянули Ийдже з голови до ніг. Він схрестив руки на грудях і насмішкувато скривив губи.

— Я ще думав, що за божевільну витівку ви цього разу утнули, коли мені сказали, що вас покарали.

— …

— А тепер дивіться на себе, хьоне. Ну й вигляд у вас – ніби жебрак.