Том 1. Розділ 48

Лі Сайон, який досі стояв і спостерігав, нарешті рушив уперед. Він підійшов спокійним кроком і зупинився прямо за спиною J, що докладно обговорював розклад на найближчі дні.

Мисливець, що щось палко пояснював про критичну необхідність медичних припасів, раптом відсахнувся.

— Л-Лі Сайон…

— А, Лі Сайон. Ти швидко повернувся. Як там у Тондемуні?

J обернувся й визнав його присутність, але Сайон холодно відповів лише мисливцеві, перед ним.

— Відправ іншого.

— Що? Але…

— Я сказав, відправ іншого.

Мисливець хотів було заперечити, але не витримав тиску крижаної аури Лі Сайона. З опущеною головою він поступився назад.

Лі Сайон нахилився ближче й прошепотів на вухо J:

— Слухати цю маячню…

— Не будь надто суворим. Якщо говорити про ефективність, то мені дійсно краще піти.

— Будь ласка, тільки не ти теж.

— Я ж просив говорити ввічливо.

Лі Сайон щось пробурмотів невдоволено, ніби ображаючись, але J цього вже не почув.

М’яке чорне волосся Сайона торкнулося його плеча й шиї.

Не відриваючи погляду від документів, J просто машинально погладив його по голові.

Це здавалося їм обом звичною дією.

Ийдже, спостерігаючи цю незнайому сцену, схрестив руки на грудях, його вираз обличчя потемнів.

‘…Це омана?’

Як і говорила Юн Ґаиль, фрагменти загиблого світу хаотичні й заплутані.

J та Лі Сайон у цих уламках реальності були водночас схожими й зовсім іншими, ніж ті, кого знав Ийдже.

Як спотворені відображення у вигнутому дзеркалі.

Все це виглядало безглуздо, і він уже хотів припинити спостерігати. Але він не міг просто відмахнутися. Бо місця, які з’являлися у фрагментах Юн Ґсаиль…

Були надто знайомими.

Попіл, що падає, мов сніг.

Зруйновані будівлі, вкриті цим попелом.

Спустошені міста.

Монстри, що виходили з порталів, яких він раніше не бачив.

Хіба це не було напрочуд схожим на те, що коїлося всередині Розлому Західного моря, де він провів вісім років?

…

Ийдже перевів погляд і глибоко вдихнув. 

Різкий звук розбитого скла.

Перед ним промайнули тисячі розсипаних уламків, змінюючи сцени одна за одною. 

В одній Юн Ґаиль допомагала рятувати людей мисливцям першого каналу. Чим більше фрагментів з’являлося, тим змученішими ставали мисливці.

Вони билися з монстрами, вкриті ранами, шрамами, перев’язані бинтами. Дехто – без кінцівок.

Вони робили все можливе, щоб урятувати людей, знищити чудовиськ, закрити портали.

Але ситуація не покращувалася. Тривала нескінченна війна. Навіть найстійкіші почали падати один за одним. У людей на обличчях з’явився розпач.

Раптом сцена змінилася.

Юн Ґаиль сиділа, сховавшись між зруйнованими будівлями. На вулиці панували білі чудовиська, і ще більше виривалося з порталів, розриваючих повітря.

J сидів поруч і перев’язував собі руку, тримаючи спис.

— Я затримаю їх, а ти тікай.

— Зачекай! Яким би сильним ти не був, J, це… це неможливо!

— Якщо я втечу, вони всі попрямують до бази. Ти впораєшся з цим?

Юн Ґаиль стиснула губи, не знаючи, що відповісти.

Рука зі шрамами легенько потріпала її по голові.

— Все буде добре 

— J!

— Я сказав – усе буде добре.

— …

— Я швидко з цим розберуся й повернуся. Довірся мені.

Крізь наполовину зруйновану маску блиснули очі. За будівлями вже чулися важкі кроки й моторошні рики монстрів.

Юнак стер усмішку. Він підвівся, тримаючи в руках закривавлений спис.

— Коли я дам сигнал, біжи й не озирайся.

— …

— О, точно. Ще одне.

J підніс вказівний палець до губ – так само, як у першому фрагменті.

— Не кажи про це Лі Сайону. Зрозуміла?

На цьому фрагмент урвався.

Але навіть без продовження Ийдже розумів. J, скоріш за все, не повернувся.

Тепер Ийдже опинився в незнайомій кімнаті. Судячи з підручників і планшета, розкиданих по столу, а також шкільної форми, що висить на стіні, це була кімната Ґаиль. Дівчина, яка до цього просто лежала на ліжку, розплакалася, щойно розплющила очі.

‘Це кінець?’ 

Ийдже підвів голову. Але раптом почув інший, моторошний звук – немовби по розбитому склу хтось ступав важкими кроками.

Скрип. 

Оманливе відлуння продовжувало розповзатися простором. І ось перед його очима з’явився уламок скла, схожий на той, що показувала Ґаиль. Він переливався безліччю кольорів, але в наступну мить… став суцільно чорним. І водночас пітьма повністю поглинула Ийдже.

У суцільній темряві, де не можна було побачити навіть власної руки, чулося лише нерівне, важке дихання. Воно нагадувало звіряче гарчання… або ж тихий, приглушений плач.

Раптом – гучний тріск. Щось розбилося. Тьмяне світло пробилося крізь темряву. Ще один гучний удар – і хруснула деревина.

— Чорт забирай, скільки ти ще збиратимешся сидіти там, як боягуз?!

З гуркотом двері розчахнулися, і на порозі постала дівчина, вся в ранах, від голови до п’ят. Її колись розкішне золотаве волосся було безжально обрізане до самої шиї. Зтиснувши перев’язану руку в кулак, вона вказала в темряву й закричала:

— Ти взагалі розумієш, скільки сили ми втрачаємо через тебе? Ти гадаєш, ті, хто зараз відчайдушно бореться, дурні? Візьми себе в руки! Ті, хто живі, повинні жити далі!

— …

— Думаєш, ти один сумуєш? Ти один… Чорт забирай… Ти один втратив цілий світ?!

— Спокійніше, у тебе знову кров йде, – пролунав новий голос.

Чоловік, який зайшов слідом, поклав руку їй на плече. Це Бе Вону, він був у довгому коричневому пальті. Лівий рукав його одягу висів. Але дівчина різко скинула руку і закричала ще голосніше:

— Чи знаєш ти, що Чонбін загинув?! А сьогодні помер Мок Тео! Чорт забирай… цей ідіот… він мертвий!

Сльози потекли по її обличчю. Вона тремтіла від люті, болю і відчаю.

Бе вону глибоко зітхнув і повернувся до темряви. Його обличчя, покрите шрамами, виглядало змученим.

— …Лі Сайон.

Тиша.

— Я розумію, як тобі боляче. Але…

Його губи ледь помітно здригнулися. Здавалося, він хоче сказати ще щось, але зрештою передумав.

— …Забудь. Пішли, Ганібі..

Плач дівчини поступово стихав, і знову запала мертва тиша.

— …J.

З темряви пролунав голос. Порожній, але знайомий.

Ийдже, немов зачарований, ступив уперед.

І тоді…

— Хьон...

Фіолетове світло спалахнуло в пітьмі.

Шурх!

Щось величезне вихопилося з глибин темряви, а разом із цим рука, що переливалася, мов калейдоскоп, схопила Ийдже.

— J! Прокинься!

До нього долетів стривожений голос Ґаиль.

— Га-ах…

Ийдже різко вдихнув і розплющив очі.

Перед ним був знайомий інтер’єр – ресторан з похмільним супом.

Навпроти нього Юн Ґаиль витирала з чола холодний піт. Побачивши, що він прийшов до тями, вона з полегшенням видихнула й заплющила очі.

— Слава Богу…

— Що це щойно було?..

Він все ще не міг до кінця усвідомити, що сталося.

Ґаиль схрестила пальці тремтячих рук. Її права долоня, яка щойно переливалася всіма барвами, була суцільно чорною.

Вона закусила губу і стривожено прошепотіла:

— Я й сама не знаю… Такого уламка я ще ніколи не бачила…

— …

— Що це було?.. Начебто це було пов’язано з тим світом, але…

— Почекай, заспокойся.

Ийдже довелося заспокоювати її, бо вона явно панікувала.

Дівчина важко зітхнула й опустила голову.

— Пробачте… Це вперше я показала це комусь іншому, тому не знала, що таке може статися. Вибачте. Я не думала, що вас може затягнути в інше місце…

— Спершу просто вдихни. Ти сказала – затягнути? Куди саме?

— Це…

Ча Ийдже м’яким жестом показав їй зробити глибокий вдих.

Ґаиль заплющила очі й кілька разів повільно вдихнула. Трохи оговтавшись, вона хрипко промовила:

— Уламки, які ви бачили, – це створені мною шляхи. Я зробила прохід, щоб ви побачили усі спогади і змогли повернутися назад. Але раптом шлях обірвався… і нас віднесло в невідоме місце.

— Хтось втрутився?

— Я не знаю… Таке сталося вперше…

— А твоя рука?

— Моя рука?.. Ах…

Права рука Юн Ґаиль була вкутана густою чорною енергією. Вона сховала її під довгим рукавом пальта й пробурмотіла:

— Думаю, все буде гаразд. Якщо я звернуся до бюро управління пробудженими, вони це вилікують.

— Це через останній уламок?

— Схоже на те.

Настала коротка, але напружена тиша.

У тому фрагменті… чи справді Лі Сайон був тим, хто потонув у темряві? Чому Ча Ийдже опинився в тому просторі? Що його туди затягло? І чому Сайон…

— J.

Ийдже підвів голову. Юн Ґаиль заговорила, вагаючись:

— Я нікому не казала, що Ча Ийдже – це J. Якщо ви приховуєте свою особистість, на це має бути причина. Я й далі зберігатиму цю таємницю.

— …

— Ах! Звісно, бюро управління пробудженими питало мене, чи той J, що нещодавно з’явився, це той самий, що заходив у розлом західного моря… І, ну, я відповіла, що так.

— …

— Я… справді хотіла зберегти це в секреті! Але коли залишилася наодинці з директоркою, страшенно занервувала…

— …

— Вибачте…

Ґаиль зніяковіло опустила голову, а Ийдже лише махнув рукою, мовляв, не варто.

— Та годі тобі, все нормально. Навпаки, дякую, що не сказала більше…

Якщо замислитися, то прірва між образом J, якого вона бачить у своїх снах, і простим працівником ресторану була величезною. Але Ґаиль змогла впевнено впізнати його і знайти. Попри нерви перед директоркою, вона мала досить сильну волю.

— Я просто… подумала, що ви маєте знати. Цей світ теж прямує до свого кінця.

— Ти не повідомила про це бюро управління пробудженими?

— Звісно, повідомила.

— Тоді ж вони мають вжити заходів?

— …Так, і саме в цьому проблема.

Її відповідь змусила Ийдже спантеличитись.

— У чому проблема?

Ґаиль нервово ковтнула слину, перш ніж продовжити:

— Бюро управління пробудженими розглядає різні способи запобігти кінцю… і тепер, коли J з’явився у рейтингах, вони відчайдушно його шукають. Думаю, пошуковий загін уже в дорозі.

— …

— Ваше рішення зареєструватися як мисливець було дуже правильним. Пошукова група зосереджена на незареєстрованих особах і цивільних, припускаючи, що J міг втратити пам’ять через шок.

Ийдже, який досі мовчки слухав, раптом підняв голову.

— Як ти дізналася, що я зареєструвався як мисливець?

Було б значно простіше, якби він справді втратив пам’ять. На язиці з’явився гіркий присмак.

У будь-якому разі, ще трохи – і він міг би потрапити до списку підозрюваних у пошуковій мережі. Його знайомство із Сайоном виявилося вкрай корисним.