Том 1. Розділ 47

«Ця людина… як ти знаєш, ще неповнолітня і, мабуть, не має часу на подібні речі. До того ж, вона не бойовий мисливець».

«О, вона ж старшокласниця, так?»

«Так. Готується до вступних іспитів у коледж. Вона, ймовірно, воліла б вивчити ще один уривок із підручника, ніж заходити до розлому».

Ча Ийдже згадав розмову, яку почув у день, коли Чонбін уперше увірвався до ресторану. Старшокласниця, неповнолітня, у надзвичайно напружений період життя, яка ще не розпочала свою мисливську діяльність, хоча й має ранг S. Саме такою була Юн Ґаиль.

Дівчина стискала й розтискала почервонілі від холоду пальці. У її долоні з’явився маленький уламок скла, що переливався безліччю світел, ніби уламок калейдоскопа.

— Трохи пізно, але дозвольте мені представитися. Моє ім’я Юн Ґаиль, я навчаюся в старшій школі Себом і нещодавно пробудилася S-рангом. Моя здібність…

Ийдже поглянув на уламок, що сяяв над її долонею. Здавалося, в ньому промайнула чорна тінь, яка одразу ж зникла.

— …бачити уламки світу.

На мить повітря стало таким густим і важким, що було важко дихати. Дивна енергія повзла по його ногах, вздовж спини, здіймалася до потилиці, стискаючи легені. Обличчя Юн Ґаиль спохмурніло, але вона глибоко вдихнула і впевнено продовжила:

— Чи повірите мені, якщо я скажу, що світів більше, ніж один?

— …

Ийдже не відповів. Юн Ґаиль ледь помітно всміхнулася. Та в її усмішці було щось гірке.

— Я… щоразу, коли засинаю, бачу уламки іншого світу. Не з власної волі. Той світ подібний до нашого, але водночас інакший. Там часто зустрічаються ті ж імена, ті ж обличчя, але це інші люди. Дивитися на це важко, голова йде обертом, прямо як від цього уламка.

Вона торкнулася уламка пальцем. Проте замість зіткнення її палець пройшов наскрізь, забарвившись у безліч іскристих відблисків. Ийдже мовчки спостерігав. Її золотаві очі зустрілися з його.

— J.

— …

— Цьому світу скоро настане кінець.

Кінець. Ийдже згадав, що нещодавно вже чув це слово. Група, яку переслідував Лі Сайон, що поширювали препарати для пробуджених і штучно створювали нових. Вони заявляли, що роблять це, аби запобігти апокаліпсису.

Юн Ґаиль міцно заплющила очі, потім повільно їх розплющила і заговорила знову:

— Все, що я бачила у своїх снах… це уламки світів, яким вже настав кінець. Вони не змогли його зупинити.

— У це нелегко повірити, — тихо промовив Ийдже.

Юн Ґаиль ледь помітно кивнула.

— Так, нелегко. Ви можете подумати, що я божевільна. Але, J… Як і у вас, у мене є причина бути тут. Я не хотіла вас шукати. Але… я не можу мовчати.

Рішучість відбилася на юному обличчі Юн Ґаиль.

— Я говоритиму прямо. Я… хочу зупинити апокаліпсис, J.

— …

— Я не хочу просто стояти осторонь і втрачати все, що мені дороге, навіть якщо я знаю, що кінець неминучий.

Вона простягнула руку, що мерехтіла, мов уламок калейдоскопа.

— Будь ласка, подивися на фрагмент, який я бачила.

— …

— Будь ласка.

…І Ийдже не міг відкинути цю руку.

Він важко зітхнув і взяв її холодну долоню. У ту ж мить його зір розплився, і здалося, ніби він падає в порожнечу.

***

Ийдже розплющив очі. Йшов сніг. Ні. Це був не сніг. Білий попіл, що осідав на землю і покривав усе навколо. Навколо панувала зловісна тиша. Надто знайома тиша. Чи він повернувся до розлому західного моря?

Ні.

Ще мить тому він був у ресторані з супом від похмілля. І він узяв Юн Ґаиль за руку. Це означало, що він зараз усередині фрагмента. Ийдже ковтнув залізний присмак крові, що виступила від прикушеного язика, і звів голову. У білому небі над ним кружляла не чорна діра, а білий вир. Світ, який уже загинув від апокаліпсису. Знайоме місце. Нескінченна біла ніч. Апокаліпсис не знає ночі.

Тук. Тук.

Невимовна тривога стиснула серце. Ийдже зробив глибокий вдих і озирнувся.

Мерехтів вивіскою порожній караоке-бар. Темний фасад перукарні. Табличка кафе, ледь помітна під товстим шаром попелу. Усе розмито білизною руйнування.

Він рушив уперед. Кілька кроків. І тоді він побачив її. Людину в пуховику, вкритому білим попелом, що нишпорила серед руїн. Ийдже підійшов тихо.

Фігура в руїнах раптово обернулася. Юн Ґаиль. Та, що виглядала старшою, років двадцяти. Її губи потріскані. На щоках сліди висохлих сліз.

‘Вона бачить мене? Ні. Вона взагалі здатна мене бачити?’

Ийдже застиг.

Але погляд Юн Ґаиль ковзнув повз нього, вдивляючись у далечінь.

Там, над вулицею, кружляла бліда істота без очей з тонкими кінцівками. Вона махала своїми жалюгідними крилами, безцільно блукаючи серед руїн.

Грімкий вибух. Білий пил здійнявся вгору.

Коли він осів, стало видно – величезне списо пронизало серце істоти, змушуючи її корчитися в агонії.

Кр-р-р-р-р-р…

Глухий голос заглушив моторошний крик.

— Юн Ґаиль.

Знайомий.. голос. Звісно. Голос, який він чув щодня. Голос J.

Ийдже повернув голову разом із Юн Ґаиль. Крізь важку тишу, крізь липке передчуття біди… З темряви з’явився чоловік у чорній бойовій формі й чорній масці.

У світі, похованому під білим попелом, він був єдиною чорною фігурою.

J.

Він розмахнув списом і вдарив істоту об землю. Вона ще здригнулася кілька разів… а потім завмерла.

Він ішов упевнено, але безшумно.

Ийдже напружено ковтнув слину, коли J наблизився. Але той пройшов просто крізь нього. J зупинився перед Юн Ґаиль і простягнув до неї руку.

— Що ти тут робиш? База в іншому напрямку.

— …

— … Ганібі хвилюєтеся.

Юн Ґаиль опустила погляд, стиснувши уламок бетонної плити.

— …Вибач. Я просто хотіла ще трохи оглянутись… Але зрештою опинилася тут.

J присів перед нею, сперся підборіддям на долоню й вдивився в її обличчя.

— Це поруч із твоєю школою?

— Так… Це вона.

Від школи не лишилося й сліду. Лише руїни, вкриті білим попелом.

Апокаліпсис був безмовним.

— …

Як пробуджені S-рангу, вони обоє знали, що навколо жодних уцілілих. Але замість того, щоб назвати її спроби марними, J кивнув.

— Давай швидко оглянемо околиці.

— …Справді можна?

— Так. Якщо з’явиться монстр – я розберуся. А так, раптом ми когось знайдемо.

J легко закинув велетенський спис на плече й підвівся. Повернувся до Юн Ґаиль і додав:

— О, і не кажи про це Сайону.

— Що?

Ийдже здивовано розширив очі. Його насторожувала незнайома сцена, де Юн Ґаиль так невимушено розмовляла із J… із самим собою.

J підніс палець до маски.

— Якщо він дізнається, знову почне нити. Тримай це в секреті.

Юн Ґаиль нарешті розсміялася.

— Так! Дякую!

Її веселий голос загубився у дзвінкому зітканні уламків скла. Світ перед Ийдже захитався, обриси Юн Ґаиль і J розпливлися.

Реальність змінювалась у нього на очах.

Зруйновані вулиці потемнішали, білий попіл поглинули сірі відтінки, а потім… зобразили інше місце.

Тепер він стояв у величезній бібліотеці.

Полиці були наполовину зламані або перекошені, книги розкидані хаотично, ніби про них давно забули.

Оскільки це був фрагмент, побачений Юн Ґаиль, Ийдже знову опинився поруч із нею.

На відміну від безлюдної вулиці, тут кипіла діяльність. Серед людей було чимало поранених. Їх лікували, розбирали завали.

Схоже, вони потрапили на ту саму базу, про яку говорив J. Юн Ґаиль теж допомагала – підіймала книги, складала їх до купи.

Ийдже пішов за нею, уважно роздивляючись усе навколо, і раптом помітив темну постать осторонь. Вона стояла нерухомо, немов відокремлена від суєти бібліотеки.

Розкуйовджене чорне волосся. Пронизливий погляд фіалкових очей. Губи, біля яких темніла маленька родимка. Довгий шкіряний плащ. Чорні рукавички.

Єдине, що відрізняло його від спогадів, — меч, що висів на поясі.

– …

Лі Сайон.

Він виглядав трохи дорослішим, ніж у пам’яті Ийдже, але це безперечно він. Лише одна людина могла мати таку зовнішність і ауру. До того ж, меч на поясі…

Він нагадував ікло Василіска, яке Ийдже колись підняв у розломі західного моря.

Ийдже дивився, немов зачарований. Але фіалкові очі Сайона були спрямовані тільки на…

— …У нас критична нестача медичних припасів.

— Можливо, варто пошукати їх у лікарнях Кьонгі. J, ти зможеш це зробити?

— Хм… Ну, доведеться.

…він дивився лише на J, що розмовляв із кимось на іншому боці табору.