Фрагменти світів

Новина про те, що працівник ресторану з похмільним супом пробудився, блискавично розлетілася серед постійних відвідувачів. Розмови про J припинилися, а те, що продавець магічних каменів EZ, можливо, мешкає в цьому районі, вже давно позабули.

Усі думали тільки про одне:

«Вітаємо з пробудженням, працівнику! Але… ресторан закривається?»

Адже пробуджений мисливець має приєднатися до хорошої гільдії, отримати повний соцпакет і стабільну зарплату. Навіть якщо ранг невисокий, працювати в офісі гільдії все одно краще, ніж у звичайній компанії.

Це було загальноприйняте уявлення, а серед мисливців, що входили до гільдій, ця думка лише міцніла. До того ж, сумлінний працівник ресторану безперечно досяг би успіху в будь-якій справі - тож яка б гільдія не хотіла б його завербувати?

Але якщо він вступить до гільдії… хто тоді готуватиме похмільний суп?

Власниця закладу – літня жінка з хворими ногами, яка не впорається з потоком замовлень від мисливців самотужки. Навіть якщо знайдуть нового працівника, невідомо, чи зможе він працювати так само добре, як Ча Ийдже. Адже в його похмільному супі відчувався смак майстра, який варив його вже тридцять років!

На щастя для Ийдже, який прагнув жити спокійно, у світі похмільного супу він був незамінним талантом. І тому постійні відвідувачі, що займали високі посади в мисливському товаристві Південної Кореї, неочікувано дійшли спільної згоди.

Так відбулася таємна нарада у провулку для сортування сміття за рестораном.

Бе Вону, незворушно сидячи на пластиковій коробці перед контейнером для незгоряючих відходів, одним ковтком проковтнув протеїновий батончик.

— Розвиток талантів – це добре. Вербування – теж. Але, керівнику Хан, давайте будемо професіоналами й тверезо дивитися на речі. Якщо він не хоче вступати до гільдії, що зміниться від того, що ми його змушуватимемо? Важливо його власне рішення. Ми повинні зберегти традицію похмільного супу, чи не так?

Керівник відділу кадрів Хан поправив окуляри середнім пальцем.

— Щось новеньке від гільдії Падо, яка, називаючи себе елітою, змітає всіх перспективних мисливців… але приємно це чути від вас, заступнику голови Бе Вону. Давайте зайдемо всередину та поїмо похмільного супу.

— Ого, цей хлопець мені навіть сподобався. Ходімо! Замовимо дві пляшки соджу.

— Гаразд.

Таким чином, заступник лідера гільдії Падо Бе Вону та керівник відділу кадрів гільдії ХБ Хан потиснули руки, уклавши таємну угоду біля станції для переробки сміття.

Після цього жоден мисливець не намагався завербувати Ийдже до гільдії. І це було чудово для самого Ийдже.

Натомість почався справжній бум таємничих подарунків.

Стоячи на кухні в гумових рукавичках, Ийдже високо підняв акуратно запакований подарунок, щоби всі могли його побачили.

[Обмежений випуск! Набір – Зроби сам для усамітненого тренування]

— Хто залишив це біля кухні?

— …

— Хто збирається в усамітнене тренування? Зізнавайтесь.

Тиша. Мисливці один за одним відвели погляди. Ийдже важко зітхнув.

‘Це ж не якийсь усянський роман, навіщо тут усамітнене тренування? Та ще й ця мода додавати “Зроби сам” до всього… До й після розлому звички людей не змінилися’.

Ийдже зробив останнє попередження.

— Якщо ніхто не зізнається за п’ять хвилин, я просто його викину.

У цей момент один мисливець різко підняв голову й закричав:

— Ні! Це лімітована серія, я ледве її дістав!

— А ти хіба збираєшся усамітнено тренуватися?

Ийдже вказав на новий аркуш А4, приклеєний поряд із пляшками соджу, виставленими на продаж.

[!!! РЕСТОРАН З ПОХМІЛЬНИМ СУПОМ ДОСІ ПРАЦЮЄ !!!]

[Вінки, подарунки та банери заборонені.]

[Заборонено питати у працівника про його ранг.]

[Заборонено вмовляти працівника вступити до гільдії.]

[Вербування суворо заборонене.]

[Порушення будь-якого з цих правил = довічне вигнання з ресторану.]

‘Отже, що вибереш? Підеш в усамітнене тренування чи назавжди втратиш похмільний суп?’

Мисливець застогнав, міцніше стискаючи пляшку соджу. Після важкої внутрішньої боротьби він видихнув, немов залишаючи свій останній заповіт:

— …Я піду на тренування!

— Ти.. ти дурню…!

— Наскільки сильно ти збираєшся зміцнитися?!

— Якщо жити так завзято, ти станеш лише C-рангом!

Мисливці за його столом охнули, намагаючись відмовити товариша, який через нещасливий подарунок опинився перед неминучістю усамітненого тренування.

Ийдже абсолютно спокійно повернув набір для усамітненого тренування власнику та повернувся до кухні.

Подібне траплялося безліч разів на день.

Поки Ийдже мив посуд, варив похмільний суп і нарізав інгредієнти, мисливці вигадували все різноманітніші способи підкинути йому подарунок – ніби випробовуючи його рефлекси, швидкість та логічне мислення.

Зазвичай він повертав усе назад, але коли знаходив у касі подарункові сертифікати з ринку мисливців, щиро дивувався. Як вони їх туди запхали?

І так, день за днем, простір для зберігання подарунків почав закінчуватись.

Колись порожній інвентар, у якому валялися лише кілька порожніх пляшок та ікло Василіска, поступово заповнювався новими, подарованими зіллями.

Невелика кімната, де мешкав Ийдже, поступово перетворювалася на склад.

А ще – гори подарункової упаковки створювали купи сміття.

Як і щовечора після закриття, Ийдже розбирав коробки й пакувальний папір. І саме тоді він відчув чиюсь присутність.

Невеличка постать стояла неподалік від ресторану.

Просто випадковий перехожий? Навряд чи.

Ця людина тинялася там ще з того моменту, як Ийдже почав мити посуд.

‘І хто ж цього разу?’

Це не мисливець, що приховує ауру. І не звичайна людина, яка просто надто довго зависла перед рестораном.

Зрештою, за неписаним правилом, усі, хто з’являвся біля ресторану в години підготовки чи закриття, були… незвичайними.

‘Якщо їм треба щось сказати, самі підійдуть.’

Тож Ийдже спокійно вийшов із сміттєвими пакетами.

І в цей момент…

— Ти справді зайдеш? Справді?! Я справді це зроблю? Так незвично…

Перед ним стояла школярка з величезним рюкзаком, закутана в товстий пуховик. Вона ходила туди-сюди, нервово гризучи нігті.

Ийдже оторопів.

Він припускав, що це може бути журналіст, що полює на сенсацію про мисливців.

Або телепродюсер, що знімає репортаж.

Або хоча б мисливець, що нишком підкладає подарунок.

Але… школярка?

‘Що відбувається?’

— Що? Подивитися за спину? Та припини, не жартуй так. Я терпіти це не можу…

— …

— Айк!

Дівчина різко озирнулася, видихнула зляканий зойк і гепнулася на землю.

Ийдже, який уже потягнувся, щоб допомогти їй підвестися, завмер.

Резиновані рукавички. Сміттєві пакети.

Він виглядав… м’яко кажучи, не дуже привітно.

Ийдже на кілька секунд витріщився в повітря, перш ніж нарешті заговорити:

— Ем… школярко?

— Так?

— Що ти робиш біля ресторану посеред ночі?..

Між ними пролетів крижаний зимовий вітер.

Дівчина здригнулася.

Її ніс і щоки були червоними від холоду. Ийдже махнув рукою в бік ресторану:

— Я тільки викину сміття. Можеш почекати всередині.

— Справді можна?

— Так, звісно.

— Дякую.

Ийдже швидко позбувся сміття і повернувся в ресторан.

Дівчина сиділа в дальньому кутку за столом, стискаючи в руках зелену грілку-рукавичку.

Ийдже мовчки дістав обігрівач, поставив його поруч із нею, а потім пішов на кухню.

Каву в такий час подавати не годилося.

Замість цього він кинув у чашку чайний пакетик, залив гарячою водою і поставив перед гостею.

Дівчина обхопила чашку долонями та вклонилася:

— Дякую. І… вибачте, що прийшла так несподівано.

— Нічого страшного.

Вона знову вклонилася.

Ийдже кивнув.

Звичайна школярка.

Високий хвіст на маківці. Довгий пуховик. Під ним спортивні штани та пухнасті шкарпетки. Злегка брудні кросівки.

Нічого підозрілого.

Вона зацікавлено розглядала ресторан. У поведінці, манерах і навіть у самій її аурі не було нічого особливого.

Це трохи розслабило Ийдже.

Він сів навпроти неї.

— То чому ти тут? У цей час школярі мають бути вдома…

Ийдже мимоволі почав перебирати можливі причини.

‘Шукає когось? Але ж бачить, що тут нікого немає.’

‘Тікає від переслідувача? Ні, не виглядає ані наляканою, ані розгубленою.’

‘Може, фанатка мисливця, що тут буває?’

Поки він думав, школярка заговорила.

— Ну…

Вона прикусила губу, потім повільно схилила голову та міцно заплющила очі:

— Я знаю, що Ча Ийдже-нім – це J.

Тиша.

Ийдже завмер.

Але… він швидко прийшов до тями.

Здивовано підняв брови і усміхнувся, ніби почув щось абсурдне.

— J? Про що ти?..

— Вам не потрібно це заперечувати.

Дівчина повільно підняла голову.

Очі за її блискучими круглими окулярами… світилися чистим золотом.

Пронизливий погляд. Наче вона бачить його наскрізь.

— Будь ласка, допоможіть мені, J.

Усмішка Ийдже поступово згасла.

Брови, губи, очі – все повернулося до природного виразу.

Він більше не намагався одягати маску.

Через кілька секунд його обличчя застигло в ідеальному спокої.