— Та пробуджена… Як ти знаєш, ще неповнолітня і не має часу на подібні речі. Вона ж тим паче навіть не бойова мисливиця.
— Ага, вона старшокласниця, так?
— Мгм. Зараз готується до вступних іспитів. Вона радше вивчить зайвий параграф з підручника, ніж піде у підземелля.
Ча Відже згадав розмову, яку випадково підслухав у перший день, коли Юн Бін увірвався до ресторану похмільного супу.
Старшокласниця. Велика відповідальність на плечах неповнолітньої. Дівчина, яка, попри статус пробудженої S-рангу, ще не почала повноцінно займатися діяльністю мисливця. Юн Геул.
Вона стискала й розтискала пальці, червоні від холоду. У її порожній долоні виник невеличкий уламок скла, мерехтячи безліччю кольорів, ніби справжнісінький калейдоскоп.
— Вибачте, що не представилась одразу. Мене звати Юн Геул. Я навчаюся у старшій школі Себом для дівчат й нещодавно пробудилася як мисливиця S-рангу психічного типу. Я можу…
Ча Відже уважно спостерігав за уламком, що сяяв у її руці. Здавалося, на мить у ньому спалахнуло чорне світло і майже одразу зникло.
— …Бачити фрагменти інших світів.
Атмосфера враз змінилася. Стала настільки важкою, що і спроба видихнути здавалась справжнім нездійсненим завданням. Дивна енергія, мов холодний вітер, поповзла по ногам прямісінько до спини і шиї, залишаючи за собою гнітюче відчуття. Юн Геул, яка ще хвилину тому виглядала безтурботною, зблідла у мить. Але, глибоко вдихнувши, вона продовжила говорити, зібравшись із силами:
— Якщо я скажу, що інші світи дійсно існують, Ви зможете у це повірити?
— …
Ча Відже не відповів, а Юн Геул лише сумно всміхнулася.
— Я… Бачу фрагменти іншого світу щоразу, коли засинаю. Світ, що дуже сильно нагадує наш, але водночас по-своєму інший. Люди з тими ж іменами та обличчями, але зовсім іншими долями. Я спостерігаю за цим всім, ніби за яскравим вітражом, від якого поступово починає паморочитися голова.
Юн Геул легенько торкнулася уламка пальцем. Незважаючи на те, що він був реальним, її палець пройшов крізь нього, залишаючи на собі візерунки з блискіток. Ча Відже мовчки за цим спостерігав. Золотаві очі дівчини зосереджено дивилися на нього.
— J.
— …
— Кінець наближається і до цього світу.
Кінець.
Ча Відже згадав, що нещодавно вже чув це слово. Група, за якою полював Лі Сайон. Ті таємничі люди, що розповсюджували наркотики для мисливців і штучно створювали пробуджених. Вони стверджували, що роблять це, аби запобігти апокаліпсису. Юн Геул заплющила очі і через мить знову їх відкрила.
— Все, що я бачила у своїх снах… Це рештки світів, які вже загинули. Їхній світ розпався на малі фрагменти, бо вони не змогли зупинити його знищення.
— Якщо казати чесно, то мені важко повірити у щось подібне… — Ча Відже заговорив низьким голосом. Юн Геул же кивнула.
— Так. Це нелегко прийняти. Ви можете навіть подумати, що я з-збожеволіла, — вона запнулась, але потім її голос знову став твердим. — Я цілком розумію, що у Вас є власні причини на те, аби приховувати свою особистість, J.
— …
— І я справді не хотіла приходити і турбувати Вас.
— …
— Але… У мене не було іншого варіанту, — вираз її обличчя став рішучим. — Думаю, мені варто перейти до суті. Я хочу зупинити апокаліпсис, J.
— …
— Я не хочу втратити все, що є дорогим для мене. І я не можу просто сидіти склавши руки, коли знаю, що кінець наближається.
Юн Геул простягла руку. Її долоня, як і уламок скла, виблискувала сотнями тисяч кольорів.
— Будь ласка, погляньте на фрагмент, який я бачила.
— …
— …Я дуже Вас прошу.
Ча Відже не міг їй відмовити. Він повільно зітхнув і узяв її холодну руку. На мить усе перед його очима затуманилося, і він відчув, ніби його кудись затягує…
***
Ча Відже розплющив очі.
Йшов сніг. Ні… Все ж це був далеко не сніг, а білий попіл. Попіл, що розсипався, осідав і вкривав собою руїни. Навколо панувала зловісна, моторошна тиша. І разом з тим… Він відчував знайомість. Невже він знову потрапив у розлом Західного моря?
Ні.
Ще мить тому він був у ресторані похмільного супу. А потім узяв за руку Юн Геул. Це був фрагмент світу, який вона бачила. Ча Відже проігнорував металевий присмак крові на язиці від того, як сильно мить тому прикусив язика, і підвів погляд. Замість чорної діри у сірому небі обертався білий вир.
Світ, що загинув після апокаліпсису. Світ, якому судилося зникнути. Нескінченна біла ніч, на зміну якої ніколи не прийде темрява.
Тьохк. Тьохк.
Невимовне хвилювання стискало його серце. Ча Відже глибоко вдихнув і озирнувся. Миготіла вивіска караоке, у перукарні не горіло світло, напис над кавʼярнею був зламаний навпіл. Усі зруйновані будівлі було вкутано білим попелом, ніби це була старенька платівка.
Він зробив кілька кроків уперед. Там, серед руїн, копирсалася якась людина у теплому зимовому пуховику, засипаному попелом. Ча Відже тихо підійшов ближче. Дівчина раптово обернулася.
Юн Геул.
Тільки не школярка, а доросла жінка років двадцяти з лишком. Обвітрене, бліде обличчя з почервонілими очима, по якому нещодавно текли сльози.
Вона мене бачить?
Чи вона взагалі може мене побачити?
Ча Відже напружився. Але її погляд пройшов крізь нього, кудись набагато далі. Там, трохи віддалік, щось бліде й тонке, без очей, з розпростертими крилами блукало вулицею.
Монстр.
БА-БАХ!
Раптовий вибух здійняв у повітря хмару білого пилу. Коли вона осіла, він побачив величезний спис, що наскрізь проштрикнув серце чудовиська.
ГА-АР!..
Низький голос заглушив агонічний вереск.
— Юн Геул.
Тембр був дивний, спотворений, ніби навмисно змінений. Неможливо було визначити ані вік, ані емоції цієї людини. Але… Разом з тим, він був надто вже знайомий. Звісно. Бо це був голос, який Ча Відже чув щодня, живучи під маскою J. Він повернув голову слідом за Юн Геул.
Прорізаючи тишу та гнітючу атмосферу, з’явився молодий чоловік у чорному бойовому спорядженні і такій самій масці. У цьому вкритому попелом світі лише він був немов чорною плямою.
J без вагань змахнув списом і добив монстра. Той ще трохи смикнувся, а потім нарешті завмер. J, не зупиняючись, пішов уперед. Ча Відже нервово ковтнув. J наближався.
Але…
Просто пройшов просто крізь нього і простягнув руку до Юн Геул.
— Що ти тут робиш? Табір взагалі-то он там.
— …
— ...Ганібі за тебе хвилювалася.
Юн Геул спробувала піднятися, схопившись за уламки будівлі й уникаючи його погляду.
— …Вибачте. Я думала просто трохи оглянути тут все… Але якось ноги самі принесли мене сюди.
J присів перед нею і сперся підборіддям на долоню.
— Це місце ж біля твоєї школи?
— Так…
Школи більше не існувало. Лише руїни, вкриті білим попелом. Апокаліпсис завжди так робив — приходив тихо і забирав найдорожче.
— …
J і Юн Геул знали, що довкола немає нікого живого. З їхніми здібностями S-рангу вони б відчули будь-який рух, навіть дрібний, на межі життя. Але замість того, щоб сказати їй, що ці спроби марні, J просто кивнув.
— Давай швиденько подивимося.
— ...Ми справді можемо?
— Чому ні? Якщо з’явиться монстр, я з ним розберуся. А раптом ще знайдуться вцілілі, про яких нас не повідомили.
J легко закинув спис на плече і підвівся. Він глянув на Юн Геул через плече.
— І не кажи про це Сайону, добренько?
— Що?
Ча Відже здивовано дивився на цю сцену, яка була одночасно чужою і… Ніби його власною. J підніс палець до низу обличчя поверх маски.
— Якщо дізнається, знову буде бурчати. Тож це буде наш маленький секрет.
Юн Геул нарешті усміхнулася.
— Звісно! Дякую Вам!
Її дзвінкий голос потонув у чистому, кришталевому звуці, ніби хтось наступив на уламки скла. Перед очима Ча Відже картина затремтіла, силуети J та Юн Геул розмилися. Щось змінювало сцену в реальному часі.
Обвалена вулиця поступово перефарбувалася у темно-сірий, а потім розчинилася, відкриваючи новий простір. Цього разу перед ним постала величезна бібліотека.
Однак половина книжкових полиць була зруйнована або нахилена під страшним кутом, а книги хаотично були розкидані по підлозі, ніби про них вже давно забули.
Оскільки це був фрагмент, побачений Юн Геул, Ча Відже знову опинився поруч із нею. На відміну від безлюдної вулиці тут принаймні вирувало життя.
Люди. Багато людей.
І так само багато поранених.
Вони метушилися між завалами, обробляли рани, розміщували поранених. Це і є той самий табір, про який говорив J. Юн Геул теж не стояла осторонь. Вона збирала книги, обережно складала їх на більш-менш вцілілі полиці. Ча Відже, крокуючи за нею, уважно озирнувся довкола.
І раптом…
Він помітив його.
Фігуру, яка здавалася відокремленою від загальної метушні.
Чорний силует.
Розкуйовджене чорне волосся, холодні фіалкові очі, виразні пухкі губи, поруч із якими виднілась темна родимка. Довге чорне пальто, що спадало аж до самих колін, і такі ж чорні шкіряні рукавички. Єдина відмінність від вже знайомого йому образа був довгий меч на поясі.
— …
Лі Сайон.
Він виглядав трохи старшим, ніж був у пам’яті Ча Відже, але це безперечно був він.
Його аура… Його вираз обличчя…
У цьому світі не могло бути іншої людини з таким самим обличчям і загрозливою атмосферою навколо себе.
А меч на його поясі…
Невже це «Ікло Василіска»? Той самий артефакт, який Ча Відже колись знайшов у розломі Західного моря? Його погляд зачаровано зосередився на Лі Сайоні. Але фіолетові очі Лі Сайона були прикуті лише до однієї людини…
— …Медикаменти закінчуються. Можливо, доведеться перевірити лікарні в Ґьонґі. J, Ви зможете це зробити?
— Гм… Ну, доведеться так чи інакше.
…Вони були зосередженні виключно на J, який спокійно розмовляв з іншим мисливцем осторонь.
