— Так влучно, що аж дратує.
Лі Сайон повільно підвівся й підійшов до акваріума. Нахилившись, він наблизився обличчям до скла. Звідти на нього уважно дивилися фіалкові очі. Зчепивши руки за спиною, Лі Сайон ледь помітно ворухнув пальцями. На щастя, він досі міг контролювати своє тіло.
Лі Сайон, з яким він зустрівся на мертвому узбережжі. Ті вицвілі, блідо-фіалкові очі, тривожні і заплямовані глибоким кольором втрати. Він випростався, відвівши байдужий погляд від золотих рибок.
— З приводу Меттью. Ти ж J попросила це передати, так?
— Га? Ну, так.
— Особисто сказала?
— Е-е… Ага? У мене ж не було його контактів. Та і я вчасно почула, що J пішов у підземелля нашої гільдії.
— …
Лі Сайон сперся на край акваріума, ніби намагаючись щось відшукати у глибинах своїх спогадів. До його руки підпливло кілька рибок, і їхні плавники легенько затріпотіли поруч із його шкірою.
Після пробудження все пішло шкереберть. Минуло вже три місяці відтоді, як він прокинувся. Світ навколо змінився до невпізнання, а ще у його тілі оселився небажаний гість. Достобіса сильний і такий же небезпечний. Чи винне в цьому те, що вони ділили одну душу? Чи, можливо, те, що обидва були Лі Сайоном? Варто було бодай на мить послабити хватку, і контроль вислизав з-під його пальців.
Але його тримала лише одна річ.
— Ти в порядку?
Лише те, що Ча Відже залишався поруч.
Він легко постукав пальцями по склу. Рибки бездумно відкривали й закривали роти.
У голові була суцільна каша. Йому доводилось буквально виривати власні спогади з чужих.
Вони думали однаково, ніби підкреслюючи і так очевидне, що вони — одна й та сама людина. Пам’ятали одне й те саме, і навіть обличчя в тих спогадах не відрізнялися. Він раз у раз грав у це виснажливе «знайди 10 відмінностей», шукаючи в цьому дисонансі себе.
Та серед усього цього хаосу були спогади, які належали тільки йому.
У затуманеному зорі — білі халати, що снували туди-сюди, шприци з чимось невідомим, гидотна солодкуватість у роті й у повітрі, ремені, що впивалися в шкіру, відразливе відчуття, ніби тіло повільно тане зсередини, голова, що от-от мала луснути від болю, і металевий присмак крові, який ніколи не зникав.
Безсонні ночі, проведені біля величезної темної западини в океані, де колись був розлом. Морський запах, який раніше був рідним, а тепер настільки сильно в’ївся у нього, що викликав нудоту. Нескінченні дні очікування на того, хто більше ніколи не повернеться. Спроби втриматися за обіцянку, скріплену лише переплетеними пальцями. І…
— Навіть близнюки, народжені з різницею в хвилину, можуть розрізнити, хто з них старший, а хто молодший!
Старомодний, буркотливий голос, що зовсім не личив цьому гарному личку.
— Вибач, що порушив нашу обіцянку.
Бліде, винувате обличчя, яке навіть не сміло дивитися йому в очі.
— …
Посмішка, що з’являлася навіть перед монстрами, вишкіривши зуби.
Лукава усмішка і надуті губи, з яких тільки й сипалося бурчання. Очі, що метушливо бігали, коли він намагався вигадати чергове виправдання.
Повіки, що повільно змикалися під час поцілунку, тепла пряма шия, вуха, що червоніли від жару, і руки, що м’яко обіймали його за шию.
Усі ці спогади про Ча Відже належали лише йому.
І це було єдиним, що дозволяло Лі Сайону лишатися Лі Сайоном.
Він обернувся. Ганібі дивилась на нього з надто вже помітним занепокоєнням.
— А чому питаєш?
Чи варто йому запитати? Так. Бо чомусь той непроханий гість втратив Ча Відже, й у його світі J уже був мертвий. Боячись втратити контроль над собою, Лі Сайон хапався за Ча Відже, не випускаючи його зі своєї квартири, і безупинно шукав дещо у розсіяних фрагментах чужих спогадів, та так і не міг знайти це…
…Спогад про смерть Ча Відже.
Якби я тільки знав, як він помер…
Може, тоді йому вдалося цього не допустити. Ніхто не гарантував, що смерть, яка вже сталася, не повториться знову. Ба більше, світ подавав ще ті тривожні сигнали. Бе Вонву, який у тому світі втратив руку, відчував у ній фантомний біль, а Ганібі бачила на живих обличчях відбитки мертвих.
Вплив зруйнованого світу, що втратив свого наглядача, лише посилювався.
Як і страх втратити його знову.
Лі Сайон зціпив зуби й уже повністю повернувся до Ганібі. Він сперся на край акваріума. Що б вона зараз не сказала, він мусив бути готовий почути це. Бо воно залишилось у минулому світі, а він не дозволить собі бути таким же безпорадним, як і той небажаний гість.
— Коли ти побачила J… Ти нічого не помітила? — глибоко зітхнувши, він нахилив голову.
— Типу… Щось подібне до шиї Юн Біна?
— Так.
— Коли ти про це згадав…
— …
— Ох, а це дивно. Нічого такого не було.
— …Що?
Відповідь застала його зненацька, і Лі Сайон мимоволі насупився. Ганібі на мить замислилась, погляд її поповз угору, прямісінько до стелі.
— Якби щось і було, я б запам’ятала. Це ж J врешті-решт, — вона пробурмотіла.
— …
— Може, через маску? Але ні, не може бути… У нас у гільдії є мисливці в масках, і я все одно бачила їх такими. Гм… Може, він і справді не помер? Це ж J.
— Ні.
Це прозвучало швидше, ніж він встиг подумати. Ганібі здивовано округлила очі й насупила брови.
— Що? Звідки така впевненість?
— …
Лі Сайон не відповів. Точніше, не встиг. У минулому світі Ча Відже помер. Але як? Чому?
Ніхто не стежив за J так вперто, як він. Він знав кожне виснажливе завдання, яке той виконав за три роки роботи мисливцем. Він навіть побіжно бачив фрагменти того, що сталося в розломі Західного моря, бачив і гори кісток всередині нього. І навіть там, у цілковитому пеклі, Ча Відже зумів якось вижити.
І все ж…
Чому він помер?
Що його вбило?
Лі Сайон опустив погляд до акваріума. Дивно, але навіть без Ча Відже поруч, той гість мовчав. Він скривив губи. Жодного корисного спогаду так і не спливло. Лі Сайон не відчував ані чужих емоцій, ані якихось образ. Складалося враження, наче перед ним просто замкнули двері.
Як зручно…
Він глузливо всміхнувся у бік непроханого гостя, та той продовжував мовчати. Але Лі Сайон розумів. Будь він на його місці, то теж би замкнув ці спогади, щоб ніхто ніколи їх не побачив, щоб вони залишилися тільки йому і лише йому.
І саме в ту мить тишу прорізав гіркий смішок.
— Ха, — різко заговорила Ганібі з сарказмом у голосі. — Ось бачиш. Щось же знаєш. Нумо викладай. Інакше я зараз просто з’їду з глузду.
— А ти думаєш, мені краще?
— Ах! Точно. Вітаю!
Грюк!
І стіл здригнувся, коли вона вдарила по ньому долонями, зціпивши зуби.
— Уже деякий час я бачу, як Меттью помирає. Кровоточить просто на моїх очах!
— …
— Боже… Я думала, що божеволію. Пішла до лікаря, перевірилась, а мені сказали, що все цілком нормально. Жодного прокляття, нічого!
Вона різко провела рукою по волоссю. Навіть через косметику було видно темні кола під очима.
— А потім мені кажуть, що його життя під загрозою, бо він підсів на якусь дурну наркоту. Це взагалі що, жарт такий?! Як це може мати хоч якийсь сенс?
Груба рука раптово схопила Лі Сайона за комір. Він опустив погляд на мозолясту, тремтливу долоню і подивився на Ганібі байдужими очима.
За кілька секунд хватка послабшала.
— Тож… Що б там не було, просто дай мені цю інформацію, — прошепотіла Ганібі.
— …
— Будь ласка.
Ха-а…
Лі Сайон важко зітхнув. Він надто добре розумів, що вона зараз відчуває. Саме це й робило все ще більш огидним. Він поклав свою руку на її, яка все ще тримала його за комір плаща.
— Добре.
— …
— Я скажу тобі і про це, і про наркотик. Просто трохи зачекай.
— …Серйозно?
Ганібі різко підвела голову і з недовірою подивилась на нього. Лі Сайон прибрав її руку й кивнув.
— Я вмію дотримуватись обіцянок… — у його словах відчувався гіркий присмак. — Але в мене з ними, чесно кажучи, своя травма.
Звук поспішних кроків змішувався з голосами та загальним гамором. Серед усієї цієї метушні рибного ринку неквапно йшов чоловік у чорному плащі й протигазі. Люди кидали на нього зацікавлені погляди, та він не звертав на них жодної уваги.
Лі Сайон дістав телефон і глянув на годинник. Минуло чимало часу з моменту, коли вони востаннє переписувались. Чи з ним усе гаразд? Судячи з настрою торговців, нічого надзвичайного все ж не трапилось.
Незабаром він знову поглянув уперед. Провідник Лі Сайона не був людиною — це була яскраво-червона золота рибка, що пливла просто в повітрі. Її плавники мляво тремтіли у невидимій течії.
— …
Лі Сайон нахилив голову, слідуючи за нею. Золота рибка вела його не до Рибної лавки Чанмі, а в інший, більш відлюдний бік.
Куди ти на цей раз забрів?..
Хотілося сподіватися на те, що він сидить не у бюро загублених речей, невдоволено надувши губи. Уявивши такого Ча Відже, Лі Сайон майже засміявся. Настрій трохи покращився, і на обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.
Рибка зупинилась перед дверима, які перекривала штора з намистинок. Це дещо нагадувало кімнату для відвідувачів, але поруч з дверима висіла табличка «Відеозала». Хоч Лі Сайон не раз бував на цьому ринку, про існування цього місця він дізнався щойно.
Що ти знову накоїв…
Лі Сайон насупився, вдивляючись у табличку. Зсередини ледь чутно долинали чиїсь голоса. Розібрати щось було важко, крім знайомих інтонацій Скумбрії. Взявшись за ручку, він штовхнув двері. Перше, що привернуло його увагу, — це великий екран, що займав цілу стіну, а друге…
— Ах, ти нарешті прийшов.
…Голос Ча Відже, трохи змінений маскою.
