— …Меттью? А що з ним? — Лі Сайон насупився.
— Він знаходиться під постійним наглядом лікаря, але його стан не поліпшується. Чи то через той клятий наркотик, чи щось інше… Але ні зілля, ні здібності зцілення на нього не діють…
— …
Кінчик пальця неквапливо обвів край чашки.
Меттью постраждав? Хіба він не загинув? Ніби жодних доповідей з цього приводу до мене не доходило.
Думки, власні й чужі водночас, сплуталися у тугий вузол. Лі Сайон важко видихнув, і з-під його протигаза пролунало сухе шипіння.
Такими темпами…
Схоже, найближчим часом нормально працювати йому не вдасться. Лі Сайон стиснув і повільно розтиснув кулак.
Та запізніла реакція, огидне відчуття, ніби тіло йому не належить, нікуди не зникли. Варто було хоч трохи послабити пильність, і хтось чужий одразу відтісняв його вбік, намагаючись взяти контроль над його тілом. Навіть після того, як він вчепився за Ча Відже вдома і дивом повернув собі крихти контролю, усе залишилось так само.
Ганібі, яка до цього щось бурмотіла, раптом насупилась і підвела погляд. Її очі примружилися і ковзнули по протигазу.
— …Він же тобі передав? Про Меттью і наркотики?
— Хто?
Що вона мелить? Наркотики? Хіба вони взагалі існують? Розум Лі Сайона наче огорнула густа імла. Він відчував себе загубленою дитиною, що заблукала у безкрайній, химерній мряці, без жодного орієнтира. Яке ж огидне відчуття.
— Хіба ти не співпрацюєш із J? Ну, тобто твоя гільдія. J казав мені, що все передасть, — продовжила Ганібі, спершись підборіддям на долоню.
— …J?
J. Ча Відже. Він виглядав просто бездоганно в тому костюмі. Варто було Лі Сайону пригадати ту мить, коли той стояв поруч, як спогади нарешті заворушилися у глибині його свідомості. Хіба хьон щось подібне згадував?
— …Ах, точно.
Лі Сайон тихо зітхнув. Здавалося, хьон і справді щось таке казав. Коли він схопив Ча Відже, який все крутився біля дверей… Що ж він тоді сказав? Щось про Меттью і що це дуже важливо.
Але, звісно, Лі Сайон тоді пустив усе повз вуха. Йому було надто зле, щоб перейматися якимось там Меттью. Та що там — він навмисне це проігнорував, бо задовбало, що хьон знову говорить про когось іншого.
— Передав, — байдуже відповів Лі Сайон.
— Та невже?
— Тобі просто треба було мені нагадати.
Та він і справді чув. Просто трошки на це підзабив. Ганібі підозріло глянула на нього, а Лі Сайон на це лише знизав плечима й легенько постукав себе по скроні.
— Я останнім часом трохи не при собі. Вибач.
— Та ти ніколи не був при собі.
— Ха-ха…
— Не прикидайся. Всі й так знають, що в тебе з головою не все гаразд.
Ганібі різко йому відповіла і, витягнувши з інвентаря тонку теку, поклала її перед ним. Лі Сайон швидко переглянув її, і знайомі слова одразу впали в око: «Гільдія Самра», «наркотик», «Меттью», «залежність»… Він криво всміхнувся.
— …А ти чимось дуже цікавим займаєшся останнім часом.
— Давай сюди інформацію щодо наркотиків. Саме вона мені і потрібна.
Лі Сайон нахилив голову набік і зиркнув на Ганібі.
— А що ж буде, якщо дам інформацію?
— Ти серйозно? Тоді ми їх швидко прикриємо. Може, й зачіпку знайдемо, як Меттью врятувати.
— Ні… Мені до того діла немає.
Гуп.
Рука в рукавичці обережно поклала теку на стіл. Лі Сайон зчепив пальці в замок, сперся на них підборіддям і нахилив голову трохи вбік.
— Я питаю… Що я отримаю натомість?
— …
— Оу. А ти що, справді думала, що отримаєш цінну інформацію за просто так? Та невже ти настільки безсовісна?
Грюк!
Ганібі гримнула кулаком по столу й рвучко підвелася. Її яскраво-карі очі спалахнули гнівом.
— Не дратуй мене. Я й не збиралась просити інформацію за просто так. Що тобі потрібно?
— Гм-м… — протягнув Лі Сайон, не приховуючи нудьги. — Якщо чесно, не так уже й багато…
— Що саме?
— Та ти ж і так не зможеш дати мені те, чого я насправді хочу.
— …
— …Іншими словами, ця угода була приречена з самого початку.
Ганібі вже розтулила рота, щоб щось сказати, та в цей момент фіалкові очі Лі Сайона звузилися за лінзами протигаза.
— Але все ж я дам тобі цю інформацію. Меттью ж треба врятувати… Так.
Кулак, який щойно мав гримнути по його протигазу, зупинився в кількох сантиметрах від обличчя. Ганібі міцно стиснула у кулак тремтячі пальці і зціпила зуби.
— Ти…Ти мене реально бісиш. Це було навіть гірше, ніж витівки Ґю-ґю. Ти в курсі? — прошипіла вона крізь зуби.
— Мені останнім часом якось не випадала нагода трохи побешкетувати.
Він витяг із кишені пальта ручку, нашкрябав на обкладинці теки номер і посунув її до Ганібі.
— Через кілька днів тобі зателефонують за цим номером. Прийди сюди і подбай, щоб за тобою не було хвоста.
— Зрозуміла.
— І не поспішай з цим. У мене ще є справи.
— Я й так здогадалась, навіщо ти тут. Ти ж на Скумбрію тепер полюєш, га? Та стаття — його рук справа, правда ж?
— …
— Ніколи б не подумала, що самого Лі Сайона на руках буде тягати J, — Ганібі гмикнула й заховала теку назад до інвентаря.
— Ха-а… Так он як усі бачать це, значить.
Та, всупереч очікуванням, примружені очі Лі Сайон лукаво блиснули.
Що за?.. Я ж хотіла зачепити його самолюбство, то чого він усміхається?
Ганібі насупилась. Може, він і справді не при собі, як сам і казав.
— Я просто прийшов подякувати, — хихикнув Лі Сайон.
— Що?
Без пояснень він махнув рукою, мовляв, досить.
— Якщо це все, то йди. Не можна надовго зникати.
— Хмф, і так збиралась, — Ганібі розвернулась до виходу, але зненацька обернулась назад і гаркнула: — І відповідай, курва, на дзвінки. Зрозумів? Не ховайся десь, щоб я знову по всьому місту тебе шукала.
— …Що? — Лі Сайон, який щойно розглядав чашку, підвів на неї погляд.
Хіба Ганібі колись його особисто шукала? Ні. Але він знав. Точно знав, про що вона говорить. У пам’яті промайнув фрагмент, надто вже тьмяний серед інших розбитих спогадів. Час, коли він замкнувся в темній кімнаті, ледве тримаючись за життя. Тоді двері відчинила саме вона.
Поправивши зачіску та перев’язавши хустку, Ганібі кинула на нього зацікавлений погляд.
— Чого ти на мене так витріщився? Щось сказати хочеш?
Коли вона зайшла в ту кімнату, її волосся було розпатлане, криво підстрижене…
— …
Кілька довгих пасм вибилися з-під хустки. Ганібі цокнула язиком і зібрала їх назад. Рівно зрізані пасма переплелись із рваними, ламаними кінцями.
Я що, з глузду з’їхав? Чи…
— Ти ж пам’ятаєш, що щойно сказала?
— Що? Ну, звісно, пам’ятаю. Я тобі не золота рибка. Сказала, щоб ти відповідав на дзвінки, як нормальна людина.
— А після того?
— Після?.. Гм-м, я сказала, щоб ти не ховався і не змушував мене… Га?..
Голос Ганібі, такий упевнений ще секунду тому, раптом обірвався. Пальці, які щойно зав’язували вузол на шарфі, завмерли, а у яскраво-карих очах відбилась розгубленість.
— Справді… Це дивно. Хіба я тебе колись шукала? Здається, ні…
— …
— …Ах, мене вже це бісить. Що зі мною останнім часом коїться?
Вона потерла скроні, а обличчя її за мить побіліло. Схоже, ці слова вирвались зовсім випадково, неначе чужий спогад, вдерся крізь щілини її пам’яті. Але вона знала цей момент. Точно знала його. Лі Сайон підвівся, і поділ його чорного пальта м’яко майнув у повітрі.
— Не тільки з тобою, схоже.
Ганібі інстинктивно відступила на крок.
— Розкажи мені, — дещо зловісно продовжив Лі Сайон.
— З якого це дива?
Він зняв рукавички. Його почорнілі пальці взяли ручку зі столу, і…
Ш-ш-ш…
Пластик почав плавитись у його долоні і стікати чорною рідиною.
— Інакше я не зможу дати тобі інформацію…
— Що? Ти серйозно це зараз робиш?
— Просто скажи. Я повірю в будь-яку маячню, яку ти мені розкажеш.
Ганібі стиснула губи, глибоко зітхнула і швидко випалила:
— Добре! Останнім часом… Я бачу якісь дивні речі. Кажу те, чого ніколи не робила. Відчуття, ніби у мене дашок їде. Задоволений?
— Наприклад?
— Курва… — вона скуйовдила волосся, а тоді тицьнула пальцем прямо в центр протигаза Лі Сайона. — Якщо хоч комусь скажеш, уб’ю. Зрозумів?
— Зрозумів. Кажи вже.
І все ж вона продовжувала вагатися. Ходила туди-сюди по кімнаті, поки він мовчки чекав на її відповідь. Якби знав, що це займе стільки часу, привів би хьона з собою. Чим довше тривала ця розмова, тим більше зростала його тривога. Не лише страх втратити контроль над власним тілом, а й…
Тільки б він знову нічого не вчудив…
Ця тривога більше була схожа на ту, що охоплює власника надто вже енергійного пса. Ча Відже щиро вважав себе втіленням раціональності, та з погляду Лі Сайона, в нього давно повилітали всі гайки. Він діяв чітко, наче за інструкцією, та водночас він згорав прямо на очах.
Поки Ганібі не почала говорити, Лі Сайон швидко надіслав повідомлення.
[Це займе трохи часу.]
[Можеш іти з Чан Місук.]
[Я скоро буду.]
Недовго довелось чекати на відповідь.
Хьон: Зрозумів.
На щастя, здавалося, що поки нічого такого не сталося. Лі Сайон бездумно клацав по екрану телефону, аж раптом Ганібі нарешті заговорила.
— …Я дивлюсь на живу людину, але раптом вона починає виглядати так, ніби її роздерла якась тварина. Гниє просто на очах.
— …
Лі Сайон не перебивав і просто мовчки слухав її.
— Знаєш, що я побачила нещодавно? Говорю з Юн Біном, аж раптом його шия… Майже відтята, а голова висіла на клапті шкіри. Я думала, мене прокляли чи щось таке, — прикусивши губу, прошепотів Ганібі.
— Тож це було не прокляття?
— Ні. Не воно.
— …Коли це почалося?
— …
Її чорні чоботи легко вдарились об підлогу.
— З Дня Змін.
У кімнаті висіла крихка, мов тріснуте скло, тиша. Тільки яскраво-червоні рибки продовжували собі спокійно плавати в акваріумі, наче весь цей холод і напруга їх зовсім не стосувалися.
Лі Сайон повільно послабив ремінці на своєму протигазі і, знявши його, поклав на стіл. Перед очима поступово відкрилося скуйовджене чорняве волосся, фіалкові очі та бліді губи.
— А я? — нахиливши голову, той спитав.
— …
— Коли дивишся на моє обличчя… Що бачиш?
Ганібі мовчки придивилась до Лі Сайона. Її голова трохи схилилася набік, і тільки потім вона нарешті відповіла:
— Ти… Такий самий, як і раніше.
— …Гм-м. Справді?
— Ні, зачекай. Не зовсім так, — у її світло-карих очах блиснула зацікавленість. — Колір очей… Він трохи світліший. Світло-фіалковий?
— …Ах.
Лі Сайон тихо видихнув, і кутики його вуст скривилися в усмішці, але очі лишались сповненими невдоволення.
— Так влучно, що аж дратує.
