Гуп!
Попри те, що це була всього лише проста візитка, звук удару був таким глухим, немов тому врізали бейсбольною битою. Хлопець сіпнувся, наче його вдарило струмом, і згорнувся на підлозі, схопившись за голову.
— От вам і нове покоління мисливців: одна показуха, а толку як з козла молока? — Ча Відже ткнув у нього пальцем.
І вже за мить він з розмаху вгатив кулаком у стіну.
Бам!
Вслід за гуркотом пролунав тихий гик. Прямісінько поруч із місцем удару з’явилась інша темно-синя маківка, що плавно вислизнула зі стіни. Парубок, що виткнувся звідти, одразу ж гепнувся на підлогу.
Ча Відже прибрав кулак і глянув то на одного, що лежав у нього під ногами, то на другого, що все ще корчився на підлозі, схопившись за голову.
Колір волосся, статура, навіть обличчя — з першого погляду вони були схожі як дві краплі води.
— …Що, в біса, тут відбувається? — Ча Відже примружився.
— А-а-а-а-а…
— У вас там усе гаразд? — гукнула з-за дверей Чан Місук.
Ча Відже та хлопець на підлозі одночасно підвели голови. Він рвучко вхопив малого за шкірку і кивнув підборіддям у бік дверей, мовляв, краще дай їй нормальну відповідь.
— Усе добре, — закивавши головою, відповів юнак.
— Точно?
— Так! Не хвилюйся.
Кроки Чан Місук потроху стихли. Ча Відже нарешті відпустив комір, за який і схопив хлопця. Той одразу потягнувся до шиї, потираючи те місце, де вже почав проступати синець, і невдоволено пробурмотів щось собі під ніс.
— Інфа була цілковитою брехнею. Казали, ти добрий і лагідний, а ти з кулаками без попередження кидаєшся!
— А хто тобі сказав, що ховатися в стінах, як щур якийсь, нормально?
— Ну, я не думав, що ти одразу по мені влупиш.
— Не влупив, а знешкодив. Звідки мені було знати, ворог ти чи ні?
— Логічно…
— Я просто прибрав потенційну загрозу.
— Ще логічніше. Мені навіть нічого відповісти.
Хлопець підійшов до іншого, що все ще корчився на підлозі, й присів біля нього. Поряд вони справді були немов близнюки. Перше, що спало Ча Відже на думку…
Клони?
Може, це вже й не така дивина, зважаючи на все, що йому доводилося бачити.
— То хто з вас Скумбрія? — спитав Ча Відже.
— Хто з нас?
Згорблений юнак насилу підвівся на ноги, а той, інший, що базікав без упину, відкинув з лоба довгий чуб, і відкрилось красиве, хоч і нахабне обличчя. Темно-сині очі, в тон волоссю, виблискували від лукавства.
— Ми обидва — Скумбрія.
Коли все трохи вляглося, Ча Відже й дві однакові версії Скумбрії вже влаштувалися за столом.
Було щось тривожно-дивне в тому, як дві однакові пики мирно сидять навпроти нього. Один, той, що отримав в обличчя візиткою, і досі куняв у згорбленій позі. Інший, якому дістався удар по шиї, тримав в одній руці пляшку соджу, а в іншій — пляшку сидру.
— Що будете? Соджу? Сидр?
— Сидр.
— Як скажете! — Скумбрія швиденько розлив сидр і з яскравою усмішкою підсунув келих до Ча Відже. — Випийте і скуштуй сашимі. Мій хьон добре нарізає рибу.
— То ви брати? — перепитав Ча Відже, піднявши палички.
— Ми однояйцеві близнюки. Ну гляньте самі — нас не відрізнити! Наче в дзеркало дивлюся щодня.
— …
Похмурий Скумбрія мовчки кивнув. Хоча довге волосся приховувало його обличчя, за будовою тіла й уривчастими рисами обличчя було видно, що вони таки дуже схожі. Балагур із посмішкою змалював у повітрі дві людські фігури.
— Якщо коротко, то ми — Скумбрії, ака інформатори. Я займаюсь справами, веду переговори з клієнтами, а мій хьон — сором’язливий, тож працює в тіні. Коли говорять про «Скумбрію», то мають на увазі мене. Більшість і не підозрює, що нас двоє.
— А як на такого сором’язливого, сидить тут цілком нормально.
— Ну-у…
Молодший Скумбрія закинув руку братові на плечі й підштовхнув його до Ча Відже. З-під чуба визирнули круглі темно-сині очима, і вже за мить він швидко відсмикнувся.
— Ми фанати J. Особливо мій хьон, — розсміявся молодший.
— Га?
Старший ніяково дістав з кишені окуляри в товстій оправі й одягнув їх, а молодший надув губи.
— А ви взяли й кинули візитку в свого фаната. І ще й кулаками тут махалися.
— Гей, та хто її перший кинув?
— Старий буркотун.
На цьому моменті Ча Відже остаточно розгубився. Оце нахабство! Він же всього лиш відплатив тому малому за те, що той прямо за столом жбурнув йому в обличчя ту картку. Молодший Скумбрія махнув рукою, і дірка у стіні, яку залишив Ча Відже, миттю зникла, ніби сама крамниця змінилась.
Очевидно, це і була його здібність.
— Ви обидва пробуджені? — намагаючись заспокоїтися, спитав Ча Відже.
Скумбрії перезирнулись. Молодший нервово почухав потилицю.
— Ого… То ви й справді нічого не знали? Оце так. Лі Сайон вам нічого не сказав?
— Ані слова.
— Ні правил, ні умов?
— Взагалі нічого.
Скумбрії почали перешіптуватися між собою. Судячи з реакції Чан Місук і відповіді молодшого Скумбрії, схоже, Ча Відже справді прийшов сюди, не знаючи очевидних для місцевих речей. То виходить, Лі Сайон спеціально його не попередив?
…Страшно подумати, що Лі Сайон зробив це навмисно.
Ча Відже знервовано озирнувся. У кіно саме тут мала б бути сцена, коли всі заперечують і кажуть: «Та він би такого не зробив!». Але, знаючи Лі Сайона, це було цілком можливо. Той завжди приховував більше, ніж сам Ча Відже. Це бісило. І Ча Відже навіть уже міг передбачити, якими відмовками той міг би скористатися цього разу.
— Ти ж не завжди будеш поряд, правда?
— Поясню, коли настане час.
— Ти ж мені довіряєш…
Бляха. Ча Відже зціпив зуби. Він знав Лі Сайона аж занадто добре!
Поки Ча Відже кипів від злості через цю безглузду поведінку Лі Сайона, Скумбрії й далі перешіптувались.
— То Лі Сайон просто закинув J сюди й пішов? Що це за нахабство таке? Вони що, справді не ладнають? То чого тоді разом? Чи він хоче, щоб J тут усе зніс до біса? Помститися нам хоче? — трохи гучніше заговорив молодший Скумбрія.
Щось у цьому тоні було… Дивне. Це вже звучало так, ніби він вважав J ходячою катастрофою. У Ча Відже смикнулась брова, хоча, звісно, під протигазом цього ніхто не побачив би.
— А, ні, зачекайте, — обережно втрутився старший Скумбрія, заворушивши пальцями. — Там був один дуже терміновий клієнт. Шукав саме його. Ну, я й звів їх.
— Ага. А в якій кімнаті?
— У четвертій.
— Ще говорять?
— Т-так.
— Он воно як… Значить, час братися за наших клієнтів.
Обличчя молодшого Скумбрії змінилось. У ньому знову з’явилась та ділова жвавість, яку Ча Відже вже бачив на шляху до цього місця. Його темно-сині очі блиснули, а голос тепер звучав достобіса лукаво.
— Отже, пане… — він склав руки разом, чемно усміхаючись. — Чим можу вам служити?
— Що? З чого це раптом?
Молодший Скумбрія витягнув два довгих пальці.
— Є два типи людей, що заходять на рибний ринок. Ті, хто купує інформацію, і ті, хто її продає.
— …
— То хто ви, J? Можете бути ким завгодно, але у вас, здається, є багато цінної інформації.
— Ні.
— Га?
— Є ще третій варіант.
Ча Відже клацнув паличками. Лампа на стелі з тріском розлетілася, і кімната миттю поринула в темряву. За цю коротку мить він зірвав із себе протигаз і натягнув чорну маску. Пальці гучно і чітко хруснули.
— Той, хто прийшов вас провчити, — розірвав тишу спотворений голос.
І в ту ж мить тінь рвонула до Скумбрій.
Трохи раніше на рибному ринку.
Край чорного плаща майнув у повітрі. Хоч довкола і панував хаос, але його кроки лишалися впевненими, без тіні вагань.
Пройшовши ще трохи, він зупинився прямісінько перед невеличкою будкою охорони. Старий чоловік, що куняв усередині, відчув чиюсь присутність і невдовзі розплющив очі. Рука в чорній шкіряній рукавичці витягла з кишені потерту дерев’яну табличку й простягнула її. На табличці було вирізьблено один-єдиний ієрогліф:«смерть (死)».
— Прийшов з деким зустрітися.
— Гм-м, четверта кімната, — пробурмотів старий, вставивши табличку в паз у стіні будки.
Двері, що до того були щільно зачинені, м’яко розсунулись, відкриваючи довгий коридор із мерехтливими червоними лампами. Лі Сайон неспішно рушив уперед. Уздовж голих стін був лише один прохід, завішаний шторкою з намистин.
Він підняв її, і намистинки з лунким перестуком впали йому на волосся. Маленька кімната, залита червоним світлом, вміщувала у собі квадратний стіл із двома стільцями та довгий акваріум, що простягався вздовж усієї стіни і повний блискучих червоних рибок.
Один зі стільців уже був зайнятий. З-під хустки виблискувало світляве волосся, а за мить жінка злегка спустила сонцезахисні окуляри.
— Нарешті з’явився?
— …
— Побачити твоє дорогоцінне личко нині завдання не з простих.
Це була Ганібі.
Лі Сайон нічого не відповів. Не кваплячись, він пройшов до столу й сів навпроти, закинувши одну ногу на іншу. Немов за командою, у кімнату ковзнув силует і поставив перед ними чашки, з яких поволі піднялася пара.
— Значить, ти знала, що я прийду, — заговорив Лі Сайон.
— Розслабся, витоку не було. Я просто приходила сюди щодня, аж поки ти не з’явився.
— …Щодня?
— Була на те причина, — Ганібі розв’язала хустку, і її волосся водоспадом впало на плечі. — Я попросила Скумбрію звести нас, якщо ти з’явишся.
— Значить, у тебе і справді щось термінове.
— І серйозне, — вона легко постукала по столу пальцями, перш ніж продовжити: — Меттью у критичному стані.
