— Ой леле, геть забула представитись. Мене звати Чан Місук. Можеш кликати мене «тіткою», хоча я б не образилась, якби ти казав «нуна», — широко всміхнулась йому жінка.
— …
— Хо-хо! Це було занадто, та?
Ча Відже ледь розтулив рота, а тоді, навіть не помітивши як, потягнувся до протигаза. Добре, що хоч його обличчя не було видно. Він прикусив нижню губу. Щойно почув «тітка», ніби земля з-під ніг щезла.
— …
Раптом Ча Відже впіймав себе на тому, що вдивляється в обличчя Чан Місук, в її абсолютно звичайні, нормальні руки. Звісно, ця жінка не мала нічого спільного з його тіткою. І так воно й мало бути.
— Ходімо вже. Він чекає. Хоч убий, терпіння в нього як кіт наплакав…
Буркочучи, Чан Місук розвернулася й подалася вперед. Ча Відже, мов у трансі, вже було пішов слідом, та ноги раптом зупинилися, а обличчя мимоволі перекосилося під маскою. Його зупинила одна-єдина думка: а що, як про це дізнається Лі Сайон?
Та справа була зовсім не в тому, що він боявся Лі Сайона. Просто…
Знову отримаю на горіхи за самодіяльність...
Утішити ображеного Лі Сайона було ще тим квестом, чесно кажучи.
Одна тільки думка про те, скільки часу піде на те, щоб його задобрити, — уже викликала відчай, а голові вже на повну почав крутитися той знайомий, їдкий голос Лі Сайона…
— Ох, справді?.. І що далі?
— Ах… Он воно як?
— Молодець… Хоча це не комплімент, якщо що.
Бляха. Ча Відже стиснув щелепу.
Це вже просто якісь кайдани.
Якщо хтось і справді намагався повісити на нього кайдани, то таки домігся свого, бо зазвичай імпульсивний Ча Відже тепер і справді спочатку почав думати. Він шаркнув підошвою по землі, та думки зовсім не планували його відпускати.
Ліпше вже стояти на місці, ніж блукати бозна-де. Зрештою, все, що він знав про цей рибний ринок — це те, що десь тут є якийсь тип на прізвисько Скумбрія. І більше — нічого.
Якщо чесно, Ча Відже не був в захваті від того, що йому доводиться слідувати наказам Лі Сайона. Однак тепер у нього були люди, які могли прийти йому на допомогу, навіть якщо він сам про це не попросить. Такі, як Лі Сайон чи Со Мінґі.
— …
Чан Місук, що вже відійшла на кілька метрів, здивовано на нього обернулася.
— Чого став? Ходімо.
— Ну… — Ча Відже прокашлявся. — Лідер гільдії наказав… Чекати тут.
— Що?
— Перепрошую.
Жінка засміялася так щиро й заливисто, що здавалося, ніби її сміх пролетів хвилею через увесь рибний ринок.
— О боже, я такого давно не чула. Ти, певно, новенький? — вона витерла з кутиків очей сльози.
— …
А хіба це взагалі смішно?.. Він не встиг переварити весь цей абсурд, як його телефон завібрував.
— Глянь. Ставлю сотку, що тобі дехто написав, — кивнула Чан Місук.
Ча Відже дістав мобільник із кишені піджака й увімкнув його. І справді — навіть не одне, а цілих три повідомлення.
Відправником був…
Сайон: Це займе трохи часу.
Сайон: Можеш іти з Чан Місук.
Сайон: Я скоро буду.
…Лі Сайон.
Ча Відже трохи повагався, а потім його пальці швидко набрали відповідь.
[Зрозумів.]
Біп*.* Відправлено. Він сунув телефон назад у кишеню.
— І все ж, мені подобається твоя обережність. У наші буремні часи довіра — велика чеснота.
— …
— І те, що залишився на місці теж правильно, бо поки що ми з тобою в «безпечній зоні».
— …Що?
— Скоро зрозумієш.
Чан Місук тепло всміхнулася, так, ніби запитувала, чи довіряє він їй тепер, і невдовзі ледь похитала головою, ткнувши пальцем у свій навушник.
— Ну, ходімо вже. Він і так гризе мені вухо, мовляв, чого я так довго.
Рибний ринок був підземеллям.
Не в переносному сенсі. Буквально. Під лінзами протигаза яскраво-блакитні очі Ча Відже напружено водили з боку в бік. З кожним його кроком усе довкола змінювалося, немов само по собі реструктуризувалося.
Магазин, що продавав живу рибу, перетворювався на точку з гарячим темпурою, а та — на прилавок з молюсками. Він намагався вловити якийсь порядок, закономірність, — та все воно було дарма. Здавалося, усе тут підкорялося забаганкам власника цього простору. З кожним його кроком лунав глухий скрегіт, ніби десь у глибині велетенські куби повільно оберталися й ставали на свої місця, викликаючи легке запаморочення.
Це місце було живим лабіринтом.
— Ти, дивлюсь, не сильно й здивувався? Більшість одразу непритомніє.
— Ах… Та ні, я здивувався, — не подумавши, відповів Ча Відже, а Чан Місук знову залилася сміхом.
— Жахливо брешеш!
— …
Невже я й справді так погано брешу?
Ча Відже ледь надув щоки, а Чан Місук тим часом кивнула на один із провулків, що буквально у цю мить змінювався.
— Хочеш кумедний факт? Тут навіть пункт загублених речей є.
— Пункт загублених речей?.. Справді?
— Авжеж! Новенькі, які нічого не тямлять, приповзають сюди, мовляв, обмінювати інформацію, а тоді губляться по кілька разів на день.
Чан Місук, як людина, що добре знала місцевість, рухалась впевнено, лавіруючи між мінливими проходами. Без провідника тут і справді було ну дуже легко заблукати. Тепер Ча Відже нарешті зрозумів, чому Лі Сайон наказав йому чекати на тому місці. Якби він пішов сам, то цілком міг би опинитись у тому «пункті загублених речей». Угх, що ж це за кошмар?
Добре, що послухався.
— А що ж новачкам робити? — раптово змінив тему Ча Відже.
— Спершу зареєструватись! А потім чекати, поки їм призначать гіда.
— …Виходить, не кожному призначають.
Ча Відже зиркнув довкола. У плинному просторі продавці, здавалось, займались звичною справою, але їхні очі були гострі, як у справжніх торговців.
— Швидко хапаєш. Так. Тут усе тримається на інформації. Провідника дають лише тим, у кого є що запропонувати. Гільдії отримують гідів для всієї організації, але ти — особливий випадок. Мав би мене сам знайти, щойно прийшов.
— …Мені про це ніхто не казав.
— Хо-хо-хо, зате мені було весело.
— … — Ча Відже неохоче запитав: — А всі продавці пробуджені?
— Хтось — так, а хтось — ні.
— І як тоді забезпечити безпеку тих, хто — ні?
— Безпеку?
Чан Місук озирнулася через плече і знову розсміялася. До цього моменту її гучний, щирий сміх уже став настільки звичним, що без нього було… Якось порожньо.
— Ой, не переймайся! Тут безпечніше, ніж деінде.
— …
— Прийшли.
Вона зупинилася перед магазинчиком, схожим на всі інші довкола. Басейни з проточною водою, у якій снували риби, знайомий запах солі й моря.
Над входом миготіла вивіска, а на білій табличці рожевими літерами було написано: «Рибна лавка Чанмі».
— …Ах, ви прийшли, — пролунав понурий голос, і Ча Відже мимоволі озирнувся.
Біля раковини згорблено стояв юнак із скуйовдженим волоссям і мив ніж. Довкола нього віяла якась темна, ледь помітна аура, немов простір обгортався довкола нього щільнішим шаром. Він був у яскраво-блакитному вініловому фартусі, червоних гумових чоботах й рожевих рукавичках, а його обличчя сховалося під довгим чубчиком.
— Це мій син. Привітайся, — Чан Місук поплескала Ча Відже по спині.
— Що? Ах, привіт.
Хлопець мовчки кивнув, а Чан Місук усміхнулась.
— Він трохи сором'язливий… Заходь і сідай швидше. Сину! Наріж нам камбалу!
— Добре…
Юнак відклав ніж, взяв сачок і трохи ніяково перевальцем підійшов до акваріума.
— Та не треба цього сашимі… — похитав головою Ча Відже.
— Тут заведено трохи перекусити. Ну ж бо, заходь!
Не встиг він отямитися, як уже акуратно сидів на подушці. Руки Чан Місук майнули з блискавичною швидкістю: заштовхнули його в кімнату, протерли стіл, розклали на ньому посуд, поставили пляшку води, склянки, а також вологі серветки. Звісно, Ча Відже й сам міг би не відставати від такого темпу, але…
Вона що, пробуджена?
Його погляд уважно стежив за кожним її рухом. Він подумки прикинув, як би це згодилось йому на підробітку в ресторані похмільного супу, аж раптом завмер.
…Хоча, певно, я туди вже ніколи не повернусь.
Погляд Ча Відже зупинився на закусках, які одну за одною ставили перед ним. Як же йому раптом забракло того тьмяного освітлення в ресторані похмільного супу, навіть тої автоматичної годувальниці — точніше, автоматизованого бару з кімчі та іншими закусками.
Сподіваюсь, усі вони живі-здорові…
Хто б подумав, що він ностальгуватиме за тими вічно незадоволеними клієнтами, що здавались йому радше за ворогів. Де вони тепер їдять? Не голодують же? Хоч мисливцем він став значно раніше, ніж почав там підробляти, але серце все одно від цього стискало.
— Камбала готова!
Раптом перед ним з’явилась тарілка з купою білуватого, пружного сашимі, що виглядало до божевілля апетитно. Ча Відже швидко прийшов до тями.
— Я зачиню двері, тому можеш зняти маску й спокійно поїсти, — широко всміхнулась Чан Місук.
Як і личить гіду гільдії Падо, вона була уважною. Скрип, і двері зачинилися. Ча Відже підняв очі. Це була повністю ізольована кімната. І все ж навпроти нього хтось сидів. Син Чан Місук.
Темно-синє волосся, що падало на обличчя, мало глибокий, насичений відтінок індиго.
— …
Без жодного здивування Ча Відже розгорнув одноразові палички й різко їх розламав. Тріск! І одразу ж…
Шурх!
Не зморгнувши, він перехопив паличкам щось, що летіло просто йому в обличчя. Ча Відже насупився, щойно поглянув на палички. Це була візитка.
[Рибний ринок Нор’янджин]
[Скумбрія]
Ча Відже пробігся очима по написаному і, зітхнувши, зім’яв цю картку в кулаці. Його спина помітно розслабилась.
— Гей.
— …
— Ти ж знаєш, хто я, так?
— …
Голова з індиговим волоссям ледь помітно кивнула. Звісно ж, він знав. Ча Відже жбурнув зім’яту візитку просто йому в голову.
— Якого біса ти кидаєшся за столом чим попало, га?!
