Навіть якщо Ча Відже і не знав, хто зробив це фото, але він точно знайде цього виродка й змусить того за це заплатити. Він ледве стримував у собі свербляче бажання знести комусь пику, тож тихенько відступив у сторону, ігноруючи смішок поряд з вушком.
— Сайоне, J тебе на руках носить, хоч би спасибі сказав.
Та просто замовкни вже, будь ласка.
Ча Відже зціпив зуби. Безглузда, хоч і щира підтримка Бе Вонву, яка водночас звучала як урок етикету, навряд щось змінила би. Він краєм ока встиг помітити, як у Лі Сайона ледь-ледь сіпнувся куточок губ. Схоже, тікати вже було нікуди.
Шурх, шурх.
У кімнаті виразно зашелестіла газета. Він вловив легкий сміх, і саме тоді чиясь рука м’яко лягла йому на плече, потягнувши за собою солодкий запах.
— …Дякую? — дражливо прошепотів йому на вушко Лі Сайон.
Це так звучить вдячність?
— Ох лихо, вибачте. З почуттями в нього туго, але насправді він хороший хлопець, — ніяково гмикнув Бе Вонву, поводячи себе, немов бабця Лі Сайона.
— Ага, звісно.
— Таких, як він, мало…
Може, поки він намагався вибратися з розлому Західного моря, слово «хороший» встигло змінити значення? Ча Відже завис, не знаючи, що й відповісти, Бе Вонву тим часом потер руку, а Лі Сайон, все ще ліниво висячи на його плечі, примружив очі.
— Болить?
— Га? Та ні… Там нічого страшного, просто останнім часом якось дивно ниє. Питав у лікаря, а він каже, що з кістками і м’язами все в порядку, — Бе Вонву легенько постукав себе по передпліччю й знизав плечима. — Може, сходити на акупунктуру. Хай там як, а головне те, що ти нарешті прийшов до тями. Нам ще багато чого варто обговорити. Генеральна Асамблея вже на носі. Було б проблемно знову тебе заміняти.
— Генеральна Асамблея? А це ще що? — насупився Лі Сайон.
— Ох! Ти ж узагалі не в курсі. Ну, її створили лише два місяці тому. З чого б мені почати…
— Спершу, — перебив його Лі Сайон і кивнув у бік коридору. — Зайдемо всередину. Це, ймовірно, займе не мало часу.
Невдовзі вони вже сиділи у вітальні. Лі Сайон переодягнувся з халата у зручний домашній одяг. Разом із Ча Відже вони влаштувалися на довгому дивані, а Бе Вонву зайняв самотнє крісло навпроти.
— Ти ж бачив, що надворі, правильно? І розумієш, що взагалі коїться? — кивнув той у бік великого вікна.
— Приблизно, — відповів Лі Сайон байдужим тоном.
— Тоді тягнути не стану. Після Дня Змін директорка Гам Сокйон зібрала всіх мисливців. Ну, сам розумієш, атмосфера в суспільстві була трохи… Напруженою. Щоб якось владнати це все, вона скликала майже всіх представників середніх і великих гільдій.
— Гм-м… — Лі Сайон скривив губи в усмішці. — Ну, звісно. А він?
Чорний палець повільно вказав на Ча Відже, який відкинувся на спинку дивану й схрестив на грудях руки.
— Я чув новини від Бе Вонву, але сам туди не ходив, — повільно відповів той, помітивши на собі погляд Лі Сайона.
— Чому?
— Та так… Здалося, що робити мені там нічого, — пробурмотів Ча Відже.
Насправді все зводилося до того, що зустрічатися з Гам Сокйон чи Сон Чохоном було, м’яко кажучи, незручно. Якби вони перетнулися, то неодмінно довелося згадати минуле. Вони жили в ньому, точнісінько як і він.
А він ще не був готовий дивитися їм в очі. І, мабуть, не буде, поки не знайде залишки. Поки не візьме на себе відповідальність за те, що сталося.
— …
Раптом велика долоня торкнулася його голови, легко скуйовдивши волосся, ніби в спробі втішити. Ча Відже майже одразу відмахнувся від неї.
— Що ти робиш?
— Ах, так з тобою все гаразд, — почувся у відповідь спокійний голос.
Лі Сайон, наче й не торкався нічого, й далі ліниво блукав пальцем по екрану планшета, бурмочучи собі під ніс:
— А яка користь із тієї Генеральної Асамблеї, якщо там ні першого, ні другого номера нема?
От нахаба. Бе Вонву гірко всміхнувся.
— Я ходив туди як твій представник. Більшість очільників великих гільдій приходять особисто.
— Молодець. Ну, і?
— На першому засіданні запропонували збиратись регулярно й об’єднати зусилля. Ну, короче, мисливці збираються і просто балакають про всяке. Зазвичай приходять ті, хто знаходяться в топ-100.
— Дивно, що вони взагалі збираються.
Місце, де збирається стільки надчутливих мисливців? Хочеш, не хочеш, а згадуєш Виставку ремісництва.
Невже вони й справді можуть усі разом ужитися?
Ча Відже на власні очі бачив, що сталося, коли в одному місці зібрали стільки «супер хом’яків».
— …Зустріч і справді щоразу проходить добре? — випалив він, не стримавши наростаючі сумніви у голосі.
— Принаймні вони вдають, що чемні. Може, це завдяки тому, що Юн Бін із директоркою міцно тримають їх на короткому повідці? Загалом усе проходить доволі гладко.
А тоді чому ж виставка перетворилася на той фарс навіть із Юн Біном? Від згадки про той хаос у грудях знову мимоволі защемило.
— Я сам піду на наступну Генеральну Асамблею. Подивлюсь, яка там атмосфера, — Лі Сайон неспішно закинув одну ногу на іншу.
— Справді? Добре, тоді я повідомлю про це, але спочатку…
Обличчя Бе Вонву різко потемніло, а сам він зім’яв нещасну газету у руці. Обличчя Ча Відже також перекосилося, хоч цього й не було видно через маску.
— Думаю, спершу нам слід розібратися з цим… — трохи вагаючись, знову озвався Бе Вонву.
— Що ж, давай розберемось.
Капець м’яко торкнувся підлоги.
— Якщо хтось зміг зробити знімок так, що навіть J нічого не помітив… Це міг бути тільки Скумбрія.
— А яка у нього взагалі навичка?
— О, сам зрозумієш, коли побачиш. Досить кумедна…
Губи Лі Сайона розтяглися в недобрій посмішці. Перед очима промайнули обличчя мисливців, яких він зустрічав раніше — ще з тих далеких часів, коли сам був мисливцем, і до періоду, коли підробляв у ресторані похмільного супу.
З кожним днем Ча Відже переконувався в одній простій істині:
Майже всі мисливці не в собі. І Лі Сайон також.
— Він божевільний? — запитав він з удаваною серйозністю.
— Ну, не зовсім. Радше… Просто кумедний хлопець? Це свого роду протест. Такий собі спосіб привернути мою увагу, — Лі Сайон акуратно склав газету. — Після тримісячної тиші йому, мабуть, стало цікаво, чим я весь цей час займався. Я ж раніше просив у нього деяку інформацію.
— Тож ти сам із ним зустрінешся? Машину підготувати?
— Ні… Я піду з J.
— Зі мною?
Ча Відже підвів погляд, а Лі Сайон, спершись підборіддям на руку, лукаво всміхнувся.
— Хіба тобі не цікаво побачити морду покидька, який написав цю статтю?
— …
— Якщо ти, звісно, той J, якого я знаю.
…Бляха.
Тепер він розумів, чому Со Мінґі тоді вдарив по керму. Таке відчуття, ніби тебе наскрізь прочитали. Але дивна річ — він не злився, навпаки…
…Я що, справді радий?
З цим несподіваним усвідомленням Ча Відже витріщився в стелю. Радий? Чому? Відтоді як Лі Сайон прокинувся, його серце постійно бігло поперед думок. Як же це було дивно
— До речі… Принеси-но мені костюм і протигаз, — перервав його роздуми розважливий голос.
Можливо, через будній день, але на рибному ринку було досить тихо. Морський запах різав ніс навіть крізь фільтр протигаза. На жаль, завдяки загостреним чуттям Ча Відже легко вловлював погляди інших людей. І куди ж вони були спрямовані цього разу? На нього. Звісно же, вони були спрямовані на нього.
Засунувши руки в кишені штанів, він мовчки розглядав щільно розташовані торгові ряди. Його дихання глухо шипіло в протигазі.
Та я ж і справді дивно виглядаю…
Стояти посеред рибного ринку в костюмі та протигазі… Навіть для мисливця це було дещо занадто. Ча Відже зціпив зуби, а бейдж на його шиї виблискував у сонячному світлі.
Раніше, коли він був не при собі, Лі Сайон всунув йому в руки костюм, чорну перуку й протигаз, який попередньо приніс Со Мінґі, і силоміць запхав у ванну кімнату. Комбінація цих речей уже сама по собі віщувала лихо. Будь-кому у здоровому глузді це навіяло б кошмарні спогади про Виставку ремісництва!
— Що це взагалі таке?! — закричав Ча Відже за зачиненими дверима ванної.
— А ти думав піти в масці J?
— Та куди ми взагалі зібралися?
— Чув же про Рибний ринок Нор’янджин?
Бляха. Сам факт того, що мисливець носить ім’я «Скумбрія», — це вже якось підозріло. Одягаючи на себе костюм, Ча Відже слухав короткий екскурс в біографію цього персонажа. Скумбрія був інформатором, який одного дня осів на рибному ринку і там же відкрив своє «представництво». Інформацію він давав непогану, а іноді навіть допомагав — як от, наприклад, у справі з наркотиками...
— Йому, мабуть, захотілося, щоб ти теж прийшов, раз втягнув у це ще й тебе.
— Він що, перекручений крендель? Не міг прямо попросити про це?
З-за дверей почувся глузливий смішок. Ча Відже втупився у власне відображення в дзеркалі. Його обличчя скривилося від роздратування, поки він натягував на себе цю кляту перуку. Біляве волосся зникло під чорним, а насуплене обличчя сховалося під протигазом. Невдовзі він прийняв одне-єдине правильне рішення.
Він неодмінно роздере ту скумбрію на шмаття.
Та схоже, на це доведеться ще трохи зачекати. Незручність від дивного вбрання швидко зникла, адже ласкавість торговців неможливо було зупинити навіть страхітливим протигазом.
— Мисливець, так? Що купувати прийшов? — кинувши на нього зацікавлені погляди, кілька торговців підійшли до мовчазного Ча Відже.
— …
— Сьогодні у нас тут свіжа, жива-живісінька камбала!
— Абалон недорогий, а ікра, глянь тільки, яка жирненька!
— Кальмарів любиш, хлопче?
— …
Але жодне з їхніх слів не дійшло до вух Ча Відже. Він був занадто зайнятий тим, як повільно закипав зсередини. Щойно вони ступили на ринок, Лі Сайон перевірив свій телефон й, поклавши руку на його плече, прошепотів:
— Зачекай тут.
І зник. Просто зник, залишивши одну-єдину фразу. Ча Відже йому що, собака? Невже не можна було бодай трохи пояснити, що відбувається?
Він що, думає, що якщо скаже «зачекай», я просто сидітиму тут, махаючи хвостом?
Внутрішня впертість Ча Відже — та сама, яку він беріг виключно для Лі Сайона — активно заворушилась. Може, просто піти? Подивимося, як той його потім шукатиме…
І саме в цей момент хтось прорвався крізь натовп. Він здивовано кліпнув очима. Перед ним стояла жінка середнього віку в синьому вініловому фартусі. Варто було їй глянути на нього, як очі жінки округлились від здивування.
— А я думаю, хто це тут стовбичить. А це з гільдії Падо! Вперше тут, га? — вона залилась щирим сміхом.
— О, то він із Падо?
— Та видно ж. Хто б ще міг прийти у протигазі?
— Я теж так подумала. Зараз стільки диваків.
— Ех, гадав, трохи зароблю, а доведеться передати клієнта Місуґі.
Продавці лише цокнули язиками й поступово розійшлися. Залишилися тільки ця жінка та Ча Відже.
— Ну що, ходімо? — вона плеснула в долоні.
— Ем, куди?
— А куди ж іще? — жінка посміхнулась. — Ти ж прийшов зустрітися зі Скумбрією, так?
— …
Тільки зараз він помітив у її вусі темно-синій навушник-комунікатор.
— Я офіційна гідеса гільдії Падо. Ходімо, а то якщо тут залишишся, мальки тобі спокою точно не дадуть, — лукаво підморгнула йому жінка.
