Руки, що прикривали обличчя, енергійно його розтерли. Звісно, це аж ніяк не допомогло зібрати думки докупи. Розпатланий та достобіса виснажений Ча Відже бездумно дивився в порожнечу. Він і не підозрював, що людська уява може бути настільки буйною. Один-єдиний знімок породив незліченну кількість чуток, які моментально розлетілися всім інтернетом, неначе лісова пожежа.
Мимоволі Ча Відже пригадав одне відео з YouTube, яке набрало всього 534 перегляди. Чорний екран, на якому миготів то червоний, то жовтий, то білий текст, у якому йшлося про те, що після Дня Розколу й Дня Змін люди почали шукати дедалі гостріші відчуття, намагаючись компенсувати таким чином дефіцит гормону щастя.
Бляха… У всіх, певно, вже хронічна нестача дофаміну.
Невже люди і справді ганялися за новими емоціями, бо втомилися від свого важкого життя? Навіть якщо так, хіба ось це все взагалі нормально? Журналісти нині геть совість втратили?
Чим взагалі тоді займався Со Мінґі?
Роздратування тут же перекинулося на його вічного рятівника в екстрених ситуаціях. Та, як і завжди, педантичний трудоголік Со Мінґі все прорахував наперед. Розблокувавши телефон, Ча Відже знову перечитав те повідомлення.
Со Мінґі: Просто щоб ви знали, я підчистив усі записи з камер спостереження. Нікого не було видно до того моменту, як ви сіли у фургон. Ймовірно, це справа рук інформатора.
Це повідомлення прилетіло ще до того, як Ча Відже взагалі встиг щось запитати. Усе зводилося до:
Я тут ні при чому.
З кислим виразом обличчя Ча Відже коротко йому відповів:
[Так, я розумію. Збери, будь ласка, усю інформацію щодо інформатора й передай мені. Дякую.]
Але насправді він мав на увазі:
[Дістань мені на нього компромат. Мене не хвилює, хто це, але життя цього покидька я зітру у пил. Дякую.]
Ча Відже повільно підійшов до панорамного вікна і, глянувши на власне відображення, недбало поправив своє скуйовджене волосся. У голові знову і знову звучали коментарі під тією статтею.
Деякі писали, що J побив 240, замкнув десь у глушині, показавши таким чином, хто тут головний, і зрештою вони три місяці билися за першість у рейтингу країни. Між іншим, це все були ще квіточки, бо справжньою проблемою були…
— «Інтимні стосунки» звучить якось двозначно.
— То ці двоє голубків посварилися, і J вийшов переможцем?
…Ось ці реакції.
Звісно, то були лише поодинокі жарти, яких було значно менше за загальну хвилю коментарів.
Та й Ча Відже знав, що це була суцільна маячня. Він це чудово розумів. Йому варто просто пропустити все це повз вуха та й все. Зазвичай він би вже давно відмахнувся з усмішкою, бо всі припущення насправді не мали нічого спільного з реальністю. Чорт забирай, Лі Сайон після тримісячного сну розділився надвоє і це було куди важливіше за дурні чутки!
Але цього разу Ча Відже не міг позбутись тривоги. І небезпідставно.
До біса…
Занадто багато цього разу било в саме серце, щоб просто посміятися і забути…
Він витягнув цигарку й стиснув зуби на фільтрі. Оскільки Ча Відже зараз був у чужій квартирі, він так її і не підпалив, просто бавився нею, покусуючи з досади.
За все життя він бачив безліч статей про J, але ще жодна не вдарила по ньому так сильно, як ця. Насупившись, Ча Відже зиркнув на фото, збережене у галереї. Знайомий фон меморіалу Розлому Західного моря. Знімок зробили в ту мить, коли він ніс до фургона заплаканого Лі Сайона, що заснув у нього на руках.
…Дивно.
Навіть якщо Ча Відже був цілком і повністю зосереджений на Лі Сайоні, він мав би помітити камеру чи когось поблизу. То як, бляха, взагалі зробили це фото? Може, то була навичка самого інформатора? Ча Відже глянув на свої руки, якими він тоді міцно тримав Лі Сайона, й тяжко зітхнув.
…Може, треба було просто нести його, як мішок із картоплею?
Запізно він почав про це шкодувати. Та хіба він зміг би отак взяти і закинути собі на плече хлопця, який ридав без упину навіть уві сні?
Він знову зітхнув, і саме в цей момент відчув когось за своєю спиною.
— …Що ти робиш? — тихий, трохи хрипкуватий голос пролунав біля вушка, а слідом за ним Ча Відже відчув, як хтось ніжно провів пальцями по його волоссю. Мимоволі запахло кульбабами. Рука ковзнула по його талії і пригорнула ближче до себе.
— Нічого, — відповів Ча Відже, поспіхом вимкнувши екран телефону.
— А на що ти тільки-но дивився…
— Нічого такого.
— …
Ча Відже крадькома глянув у відображення у вікні. Лі Сайон, схожий на ситого лева, сперся підборіддям йому на плече й ліниво кліпав заспаними очима. Почорніла на кінчиках пальців рука потягнулася й обережно обхопила кінчик цигарки.
— Цигарка? І ти її навіть не запалив…
Край сигарети почав чорніти і танути між його пальцями, а приємний аромат кульбаб мимоволі посилився.
— Ти куриш? — мляво прошепотів Лі Сайон.
— Час від часу, — Ча Відже незграбно вирівнявся.
— І коли ж почав?
— Та нещодавно…
Щойно сигарета майже дотліла до фільтра, пальці м’яко ковзнули до його губ, ледь торкнувшись шкіри. Ча Відже здригнувся й у відповідь почув м’який сміх. Подушечки пальців на мить зачепили його язик, перш ніж акуратно витягнути залишки цигарки з його вуст. Вона миттєво розтанула в руках Лі Сайона, перетворившись на темну рідину.
— Кинь. Тобі ще довго жити, — той тихо прошепотів, струсивши залишки з пальців.
Рука, що досі обіймала його за талію, м’яко ковзнула вниз. Лі Сайон глибоко позіхнув і неквапом попрямував до ванної. Ча Відже нервово почухав потилицю й закотив на чужі слова очі. Перед ним вискочило системне повідомлення про активацію Отруту Василіска, та він лише роздратовано махнув рукою. Зараз Ча Відже стояв у вітальні квартири Лі Сайона, що займала весь верхній поверх штаб-квартири гільдії Падо.
Два дні тому, коли вони спускалися з гори, Лі Сайон раптом зблід і вкрився холодним потом, а, щойно спустилися донизу, знепритомнів просто на очах. Звичайно, в паніку впав не лише Ча Відже, а й Со Мінґі, який чекав на них у машині.
Вони довго не могли вирішити, що робити: тягнути Лі Сайона до Нам Вуджіна чи знову дертися на гору. Адже він уже проспав цілих три місяці.
Та поки вони сперечалися, Со Мінґі раз у раз зиркав на Ча Відже.
— Чого ти так на мене дивишся? Щось сказати хочеш? — не витримавши, заговорив той першим.
— Ох, просто подумав, чи попередите ви мене, якщо раптом знову зірветеся.
— Зірвусь?
— Не пам’ятаєте? Як крутили мене, наче ганчірку. Буквально, власними ж руками, маю на увазі.
— …
Ймовірно, то сталося ще у День Змін. Сам Ча Відже цього не міг пригадати, але потерпілий Со Мінґі, схоже, пам’ятав усе до найменших подробиць. Ча Відже незграбно провів пальцями по щоці Лі Сайона.
— Я більше так не буду…
Вийшло не надто переконливо.
— Ну… Ловлю на слові, — скептично відповів на це Со Мінґі.
Він аж ніяк не виглядав впевненим у чужих словах.
Тільки після того, як Со Мінґі кілька разів заховався в тіні, а Ча Відже разів зо п’ять ущипнув Лі Сайона за щоки, запекла суперечка нарешті скінчилась. Зрештою вони вирішили просто піднятися знову на гору. Та щойно Ча Відже вже приготувався закинути Лі Сайона собі на спину, сильна рука схопила його за лікоть.
— …Поїхали додому.
— Що?
— Не верзи дурниць… — Лі Сайон якось примудрився розплющити очі. Пильно дивлячись на Ча Відже, ніби він і справді хотів його зжерти, Лі Сайон повільно продовжив крізь зуби: — Просто втомився… Не знущайся наді мною… І ходімо вже додому.
Ймовірно, це були залишки його сил — щойно він закінчив цю фразу, знову знепритомнів, а його обличчя скривилося від болю.
Ча Відже обережно провів пальцями по зморщеному чолу Лі Сайона й одними очима подав Со Мінґі знак їхати звідси.
Так вони й привезли Лі Сайона додому…
І відтоді Ча Відже не виходив із його квартири вже цілих два дні.
— …
Як усе дійшло до цього? Ча Відже спробував відмотати все назад у пам’яті. Не те щоб він узагалі не намагався вийти з квартири. Намагався і не раз. Але варто було йому лише пробратися до дверей, як Лі Сайон, наче привид, з’являвся нізвідки й ловив його на гарячому.
Ча Відже зиркнув у бік ванної, після чого швидко натягнув на себе маску. Він обережно підкрався до вхідних дверей і вже потягнувся до ручки, як раптом…
— Хьоне, — пролунав голос з-за дверей.
Блядство, у нього там що, вбудований радар на мене?
— Т-так? — відповів Ча Відже, приспустивши маску.
— Скоро прийде Бе Вонву, тому краще не знімай маску.
— Б-Бе Вонву? Навіщо йому приходити?
— А як ти думаєш? Щось, ймовірно, сталося.
Схоже, Лі Сайон зараз сушив своє волосся. З-за дверей ванної кімнати було чутно, як рушник шарудить по мокрій голові. І тут у Ча Відже спрацювала інтуїція. Що могло такого трапитися, що Бе Вонву примчав особисто? Перед очима мигцем промайнув заголовок статті.
[Інтимні стосунки між №1 та №2]
Ча Відже поправив маску.
Гаразд. Зараз я точно деру звідси драла. Сховаюсь у якомусь підземеллі, поки все не вляжеться.
І з цим рішенням він рвучко відчинив двері і... Зіткнувся носом до носа з велетнем, що заступив йому прохід.
— …
Бляха.
Перед ним стояв Бе Вонву, помітно змарнілий з їхньої останньої зустрічі. Озираючись туди-сюди, неначе справжній зомбі, він нарешті помітив J і хижо всміхнувся.
— О-о-о?.. J!
Блядство.
— Відчули, що я підходжу, й самі мені двері відчинили? Я ж навіть подзвонити не встиг. От це так рівень. Сайон же вдома, так?
Ні.
Позаду пролунали вологі кроки. Лі Сайон поволі підійшов до них, зав’язуючи пояс халата. Він зупинився просто за спиною Ча Відже і підняв догори брови.
— Якого… Ти вже прийшов? Та скільки часу пройшло з моменту, як я тобі подзвонив?
— Вибору не було. Це дещо термінове.
У повітрі змішався запах кульбаб із легким ароматом парфумів. Лі Сайон недбало перекинув руку через плече Ча Відже і притягнув його ближче до себе. І чому саме зараз цей дотик відчувався як невидимі кайдани?
У руках Бе Вонву був свіжий випуск газети. Навіть побіжного погляду вистачило, аби розгледіти на першій шпальті «№1» та «№2». Все ще привітно усміхаючись, Бе Вонву переступив поріг.
— До речі, J, ти ж уже чув новини від Со Мінґі, так?
— Які новини? — перебив Лі Сайон, не давши Ча Відже й рота розтулити.
— Ох… Та нічого особливого. Просто фото, як J несе тебе на руках, зараз гуляє новинами.
— …Що?
Звузивши очі, Лі Сайон забрав у нього газету. Ча Відже стривожено глянув на нього. Поки фіалкові очі пробігалися по рядках, його злегка почервонілі після душу губи витягнулися в приємній усмішці, а слідом за ними примружилися й очі.
— Гм-м…
— …
Вологі пальці Лі Сайона м’яко торкнулися п’ятки Ча Відже, змушуючи його мимоволі здригнутися. Їхні виступаючі кісточки щиколоток ледь торкнулися одна одної.
— Я й не знав, що ти носив мене отак на руках, — прошепотів йому на вушко занадто вже самовдоволений і лукавий голос.
