Наступного дня в гільдії Падо відбулися збори, на яких обирали команду для походу в підземелля Чонльо 3-га. Сайон не мав бажання брати участь у зборах, але як людина, яка повинна приймати рішення, він був присутнім у залі засідань.
За згодою всіх членів гільдії, для рейду на підземелля було обрано команду Бе Вону. Щойно рішення було прийнято, Сайон першим вийшов із зали. Його думки вже давно були не тут. Коли він відчинив двері, до нього заговорив Мінґі, який чекав на ззовні.
— Лідере... – почав говорити Мінґі з втомленим виглядом.
— Говори. – Сайон перебив його.
Мінґі проковтнув холодний тон Сайона. Інші члени гільдії вже стовпилися біля дверей і перешіптувалися.
— Гей, ви перекриваєте дорогу.
— Що за натовп?
— Мені справді сказати це зараз?
— Поквапся. Люди не можуть пройти.
Члени гільдії в залі бурчали, що Сайон загороджує прохід, але він не звертав на них жодної уваги. Мінґі хотілося розплакатися. Він хотів б сказати Сайону, щоб той відійшов убік, але мусив стриматися заради власної безпеки.
Крадькома поглядаючи на товаришів, Мінґі почав говорити:
— Так от... Пак Ха Ін, 8 років, її батьки померли через підземеллі в Ан'ян. Вона вижила сама у віці трьох років, і її збиралися відправити до дитячого будинку, та її бабуся забрала до себе.
— Досить. А як щодо її дядька?
— Ну... у неї немає дядька.
— Тоді... звідки взявся цей «дядько»? – Сайон насупився, ніби запитуючи, що той має на увазі.
— Гм... – Мінґі припустив, – ми не можемо виключати варіант того, що вона називає «дядьком» сторонню людину. Враховуючи, що ми не можемо знайти його, навряд чи це кровний родич. Ось, візьміть цю папку.
Мінґі простягнув товсту папку. Сайон взяв її і швидко розгорнув.
— Єдина родичка, яка у неї залишилася – її бабуся, яка має ресторан із супом від помілля неподалік. Вона там вже досить давно.
Перш ніж Мінґі зміг продовжити, голос пролунав із зали.
— Ресторан супу від похмілля? Той, що в провулку?
— Знаєш це місце?
— Це другорядне робоче місце заступника лідера гільдії. – Кан Джісу відповіла на питання Сайона зі знудженим обличчям.
— В сенсі?
— Бе Вону тільки там і їсть! Йому це ніколи не набридає. Він з'являється в гільдії тільки раз на день, але обов'язково двічі сходить до того ресторан - на обід і вечерю... тобто це майже його першорядна робота.
Сайон знав, що Вону часто їсть в якомусь ресторані. Це було звичним явищем у гільдії Падо, настільки звичним, що члени гільдії уникали його, коли той запрошував їх на обід. За збігом обставин, ресторан належав бабусі Пак Ха Ін .
У протигазі губи Сайона злегка вигнулися догори. У нього було гарне передчуття.
— Га? Ресторан із супом від похмілля? Про що ви? – У цей момент до розмови приєднався Вону, який вже не сподівався вийти із зали і тепер мив підлогу.
— Вону, ти добре знаєш цей ресторан?
Сайон зачитав адресу з папки, і Вону, який мовчки слухав, кивнув. При згадці про ресторан його голос прозвучав трохи більш жваво, ніж зазвичай.
— А, це моє улюблене місце. Там навіть є мій автограф. Хочете піти подивитися?
— О, це вже серйозно. Лідере гільдії, будь ласка, відійдіть. – Відчувши небезпеку, Кан Джісу вискочила із зали, коли Сайон зробив крок вбік. Вону ж якраз підійшов ближче до нього.
Мінґі вирішив скористатися можливістю та піти.
— Це вся важлива інформація, яку я наразі маю. Маю йти.
Сайон не став зупиняти Мінґі. Той вже виконав свою роботу. Після того, як двоє мисливців пішли, а нова мішень наблизилася, Сайон запитав:
— Збираєшся сьогодні в той ресторан?
— Га? Так. А що?
— Чудово. Візьми мене з собою.
Крізь лінзи протигаза очі Сайона всміхалися. Раптом температура в кімнаті знизилася на три градуси, і Вону відчув, як волосся на його шкірі стали дибки. Невже якийсь новенький, який ще не вмів контролювати свої здібності, піднявся на їх поверх? Він озирнувся, але коридор був порожній, стояли лише вони вдвох.
— Звідки така раптова зацікавленість?
— Просто я давно вже не їв в ресторані. – Все ще невинно усміхаючись, Сайон продовжував говорити до Вону. Хоча через протигаз було важко розгледіти його наміри, Вону, який провів роки з Сайоном, добре знав його.
Для Вону, Сайон був ніби молодший брат, з яким він був поруч, хотів він того чи ні.
Сайон рідко їв поза домом. Його здібність виробляти отруту була смертельною як для ворогів, так і для товаришів, тому він мав власний набір правил безпеки.
Саме тому він надавав перевагу виконувати завдання наодинці і стримував свої здібності навіть у командних боях. Знаючи це, Вону відчув біль у серці, коли той виявив таке бажання. Він не міг не відчувати підсвідомого занепокоєння за Сайона, який намагається не шкодити своєму оточенню.
— А, добре-добре. Тобі варто іноді їсти деінде.
Вону швидко відкинув моторошне передчуття, яке виникло секунду тому, і подивився на Сайона усміхаючись. Той усміхнувся у відповідь, хоча його усмішка приховувала хитрий намір.
Вону рішуче ляснув рукою у груди та сказав:
— Сьогодні я пригощаю!
— А їжа там смачна?
— Звичайно! Скуштувавши раз, захочеш приходити туди щодня.
— Ти міг би перейти туди працювати.
— Я подумаю над цим, дурню.
Обговорюючи свої плани, вони розійшлися. Не помічаючи мисливців, які не бажали втручатися в плани лідера гільдії та його заступника...
Настав довгоочікуваний час обіду, і Вону з переможним виглядом повів Сайона до свого улюбленого ресторану. Коли вони прийшли, там вже була черга. Оглядаючи обшарпаний ресторан, Сайон підозріло запитав:
— Це справді настільки хороший ресторан?
— Ти що, мені не віриш?
— Ні.
Підозри Сайона були не зовсім безпідставними. Вхід був настільки низьким, що його можна було майже торкнутися носом, а стара будівля виглядала так, ніби ось-ось розвалиця. Будівля ніяк не відповідала смаку Сайона.
— Навіть якщо ти не віриш мені, довірся моєму смаку.
— Що тут у меню?
— Хеджан-ґук.
— Що ще?
— Рис.
— Ще?
— Соджу, макколлі*.
*Мокколлі (막걸리)- корейський рисовий алкогольний напій із кисло-солодким смаком, 6-8% алкоголю.
— І це все?
Вону кивнув, дивлячись на незадоволене обличчя Сайона.
— Тільки подумай. Хіба місце, у якому лише це у меню, яке є популярним й пропрацювало доволі довго, може бути поганим ?
— Так.
— Ти занадто скептично налаштований, чувак.
Незважаючи на свої слова, Сайон все ж знайшов це дещо переконливим. Він відпустив деякі сумніви та зазирнув всередину крізь скло розсувних дверей.
Всередині ресторану він побачив… купу мисливців. Їх було не просто багацько, а ціле поле мисливців! Виглядало так, ніби ось-ось мав відбутися аукціон з підземель. Сайон відійшов від скла і підозріло подивився на Вону.
— Чому так на мене дивишся? Що сталося?
— ...Хочеш перейти в іншу гільдію?
— Що за дурниці? Ти розумієш, скільки часу і сил я вклав у Падо?
— Тоді чому тут так багато мисливців? Навіть керівник відділу кадрів гільдії Севон тут.
Лише тоді Вону згадав факт, про який він забув через хвилювання.
Це був рай для втомлених й голодних мисливців. Привал для них, схвалений їми ж ресторан. І він привів сюди невихованого лідера гільдії. Якщо щось піде не так і той випустить отруту...
То їм гаплик.
Його охопило непереборне відчуття приреченості, немов його без попередження запустили в космос. Якби тут почалася бійка, це було б не просто катастрофою, це могло б навіть потрапити у вечірні новини.
— Може, просто підемо звідси? Поїмо рамьону?
Поки він мучився цим питання, Сайон прослизнув крізь двері, щойно клієнти вийшли зсередини. Зі спритністю першокласного мисливця його було не зупинити.
Сайон злегка нахилився, щоб не вдаритися об низьку стелю, а потім подивився вперед, прямо перед ним...
— Ласкаво просимо...
З'явилося обличчя, яке він так шукав. Хоча тієї ночі воно було наполовину приховане маскою, Сайон був упевнений у тому, що це він.
Чоловік у фартусі з логотипом соджу, з гарячою мискою замість черпака в руках.
'...Знайшов тебе.'
Немов на підтвердження його впевненості, обличчя юнака насупилося. Сайон усміхнувся і тихо привітався:
— Привіт, хьоне.
