Том 1. Розділ 14

Наступного дня в гільдії "Падо" відбулися збори, на яких обирали команду для походу в підземелля Чонґно 3-ґа. Сайон не мав бажання брати участь у зборах, але як людина, яка повинна приймати рішення, він був присутнім у залі засідань.

За згодою всіх членів гільдії, для подолання підземелля було обрано команду Бе Вону. Щойно рішення було прийнято, Сайон першим вийшов із зали засідань. Його думки вже давно були не тут. Коли він відчинив двері, до нього заговорив Мінґі, який чекав на вулиці.

— Лідере. – почав говорити Мінґі з втомленим виглядом.

— Говори. – Сайон перебив його.

Мінґі проковтнув холодний тон Сайона. Інші члени гільдії вже стовпилися біля дверей і перешіптувалися.

— Гей, ви перекриваєте дорогу.

— Що за натовп?

— Мені справді сказати це тут?

— Поквапся. Люди не можуть пройти.

Члени гільдії в кімнаті для нарад бурчали, що Сайон загороджує двері, але він не звертав на них жодної уваги. Мінґі хотілося розплакатися. Він хотів б сказати Сайону, щоб той відійшов убік, але мусив стриматися заради власної безпеки.

Крадькома поглядаючи на товаришів, Мінґі почав говорити:

— Так от... Пак Ха Ін, 8 років, її батьки стали жертвами інциденту в підземеллі Ан'ян. Вона вижила сама у віці трьох років, і її збиралися відправити до дитячого будинку, та її бабуся забрала до себе.

— Досить. А як щодо її дядька?

— Ну... у неї немає дядька.

— Тоді... звідки взявся цей «дядько»? – Сайон насупився, ніби запитуючи, що той має на увазі.

— Хм... – Мінґі припустив, – ми не можемо виключати варіант того, що вона називає "дядьком" сторонню людину. Враховуючи, що ми не можемо знайти його, навряд чи це кровний родич. Ось, візьміть цю папку.

Мінґі простягнув товсту папку. Сайон взяв її і швидко розгорнув.

— Єдина родичка, яка у неї залишилася - її бабуся, яка має ресторан похмільного супу неподалік. Вона там вже досить давно.

Перш ніж Мінґі зміг продовжити, голос пролунав із зали засідань.

— Ресторан похмільного супу? Той, що в провулку?

— Знаєш це місце?

— Це другорядне робоче місце віцелідера гільдії. – Кан Джісу відповіла на питання Сайона зі знудженим обличчям.

— В сенсі?

— Бе Вону тільки там і їсть! Йому там ніколи не набридає. Він з'являється в гільдії тільки раз на день, але обов'язково двічі сходить до того ресторан - на обід і вечерю... тобто це майже його першорядна робота.

Сайон знав, що Вону часто обідає в якомусь ресторані. Це було звичним явищем у гільдії Падо, настільки частим, що члени гільдії уникали його, коли той запрошував їх на обід. За збігом обставин, ресторан належав бабусі Пак Ха Ін .

У протигазі губи Сайона злегка вигнулися догори. У нього було гарне передчуття.

— Е? Ресторан посмільного супу? Про що ви? – У цей момент до розмови приєднався Вону, який вже не сподівався виходити з кімнати і тепер мив підлогу.

— Вону, ти добре знаєш цей ресторан?

Сайон зачитав адресу з файлу, і Вону, який мовчки слухав, кивнув. При згадці про ресторан його голос прозвучав трохи більш схвильовано, ніж зазвичай.

— А, це моє улюблене місце. Там навіть є мій автограф. Хочете піти подивитися?

— О, це вже серйозно. Лідер гільдії, будь ласка, відійдіть. – Відчувши небезпеку, Кан Джісу вискочила з кімнати, коли Сайон зробив крок вбік. Вону, в свою чергу підійшов ближче до нього.

Мінґі вирішив скористатися можливістю та звалити.

— Це вся важлива інформація, яку я наразі маю. Маю йти.

Сайон не став зупиняти Мінґі. Той вже виконав свою роботу. Після того, як двоє мисливців пішли, а нова мішень наблизилася, Сайон лукаво заговорив:

— Ти збираєшся сьогодні в той в ресторан?

— Га? Так. Звідки знаєш?

— Чудово. Візьми мене з собою.

Крізь лінзи протигаза очі Сайона посміхалися. Раптом температура в кімнаті знизилася на три градуси, і Вону відчув, як волосся на його шкірі стали дибки. Невже якийсь новенький, який ще не вмів контролювати свої здібності, піднявся нагору? Він озирнувся, але коридор був порожній, за винятком їх двох.

— Звідки така раптова зацікавленість?

— Просто я давно вже не їв в ресторані. – Все ще невинно усміхаючись, Сайон продовжував схиляти Вону. Хоча через протигаз було важко розгледіти його наміри, Вону, який провів роки з Сайоном, добре знав його.

Для Вону, Сайон був ніби молодший брат, з яким він був поруч, хотів він того чи ні.

Сайон рідко їв поза домом. Його здатність виробляти отруту була смертельною як для ворогів, так і для союзників, тому він мав власний набір правил безпеки.

Саме тому він надавав перевагу одиночним місіям і стримував свої здібності навіть у командних боях. Знаючи це, Вону відчув щем у серці, коли той виявив таке бажання. Він не міг не відчувати підсвідомого занепокоєння за Сайона, який намагається не шкодити своєму оточенню.

— А, добре, добре. Тобі варто іноді їсти деінде.

Вону швидко відкинув моторошне передчуття, яке виникло секунду тому, і подивився на Сайона усміхаючись. Той усміхнувся у відповідь, хоча його усмішка приховувала хитрий намір.

Вону рішуче хлопнув рукою у груди та сказав:

— Сьогодні я пригощаю!

— А їжа там смачна?

— Звичайно! Скуштувавши раз, ти захочеш приходити туди щодня.

— Ти міг би перейти туди працювати.

— Я подумаю над цим, дурню.

Обговорюючи свої плани, вони розійшлися. Не помічаючи мисливців, які не бажали втручатися в обідні плани лідера гільдії та віцелідера...

Настав довгоочікуваний час обіду, і Вону з переможним виглядом повів Сайона до свого улюбленого ресторану. Коли вони прийшли, там вже стояла черга. Оглядаючи обшарпаний ресторан, Сайон підозріло запитав:

— Це справді такий хороший ресторан?

— Ти що, мені не довіряєш?

— Ні.

Підозри Сайона були не зовсім безпідставними. Вхід був настільки низьким, що його можна було майже торкнутися носом, а обшарпана будівля виглядала так, ніби ось-ось розвалиця. Руїна взагалі не відповідала смаку Сайона.

— Навіть якщо ти не довіряєш мені, довірся моєму смаку.

— Що тут у меню?

— Хеджан-ґук.

— Що ще?

— Рис.

— Ще?

— Соджу, макколлі*.

*Мокколлі (막걸리)- корейський рисовий алкогольний напій із кисло-солодким смаком, 6-8% алкоголю.

— І це все?

Вону кивнув головою, дивлячись на незадоволене обличчя Сайона.

— Тільки подумай. Хіба місце, яке досі є популярним, хоча пропрацювало доволі довго, може бути поганим ?

— Так.

— Ти занадто скептично налаштований, чувак.

Незважаючи на свої слова, Сайон все ж знайшов дещо переконливим. Він відпустив деякі сумніви та зазирнув всередину крізь скло розсувних дверей.

Те, що він побачив усередині ресторану похмільного супу, було... мисливцями всюди. Їх було не просто багато, а ціле поле мисливців! Виглядало так, ніби ось-ось мав відбутися аукціон у підземеллі. Сайон відійшов від скла і підозріло подивився на Вону.

— Чому ти так на мене дивишся? Що сталося?

— ...Хочеш перейти в іншу гільдію?

— Що за дурниці? Ти знаєш, скільки часу і сил я вклав у "Падо"?

— Але чому тут так багато мисливців? Навіть керівник відділу кадрів гільдії «Севон» тут.

Лише тоді Вону згадав факт, про який він забув через хвилювання.

Це був рай для втомлених і голодних мисливців. Привал для них, схвалений їми ж ресторан. І він привів сюди невихованого Лідера Гільдії. Якщо щось піде не так і той випустить отруту під час їжі...

То їм гаплик.

Його охопило непереборне відчуття приреченості, наче його запустили в космос. Якби тут почалася бійка, це було б не просто катастрофою, це могло б навіть потрапити в 9-часові новини.

— Може, просто підемо звідси? Поїмо рамену?

Поки він мучився цим питання, Сайон прослизнув крізь двері, щойно попередні клієнти вийшли. Зі спритністю першокласного мисливця його було не зупинити.

Сайон злегка нахилився, щоб не вдаритися об низьку стелю, а потім подивився вперед, прямо перед ним...

— Ласкаво просимо...

З'явилося обличчя, яке він так шукав. Хоча тієї ночі воно було наполовину закрите маскою, Сайон був упевнений у тому, що це він.

Чоловік у фартусі з логотипом соджу, з гарячим горщиком замість черпака в руках.

'...Знайшов тебе.'

Немов на підтвердження його впевненості, обличчя юнака зморщилося. Сайон усміхнувся і тихо привітався:

— Привіт, хьоне.